«Борислав» (хоча, а чому ні?), все ж таки, напевне, долю цих міст зіставляти було не зовсім коректно — давньоукраїнський Львів після довгих історичних перипетій став знов українським. Що ж тут штучного? Те ж і з Вроцлавом, тільки польським. Штучність же в темі Вроцлава може бути тільки в одному варіанті — якщо Сталін був правий і він колись був, дійсно, Бориславом. Дейвіс правильно відмічає, що «єдиною країною, якій ніколи не належало місто до 1939 р., була Росія» [1, с. 830]. А цього ніхто ніколи i не стверджував.
«Ніде не пояснено, пише далі він — чому в офіційній радянській літературі це місто найчастіше згадують з російськомовним варіантом назви, як Львов». А ось і неправда, бо в СРСР українською мовою Львів завжди звався «Львів».
«Ніде немає навіть натяку на поляків та євреїв, що колись жили в місті», — пише Дейвіс. Теж не правдиво, адже в радянському Путівнику по місту Львів 1962 р., текст з якого сам же Дейвіс і цитує, чітко зазначено, що в середині ХІV ст. «західні руські землі разом зі Львовом загарбали польські феодали» [Цит.: 1, с. 830].
А далі в Дейвіса виринає щось зовсім незрозуміле, адже він твердить, що «назву міста насправді треба вимовляти як В-Р-О-Ц-Л-А-В» [1, с. 830]. І з якої це радості, запитаємо ми, князь Данило Галицький з династії Рюриковичів-русів, засновуючи місто для свого сина Лева i називаючи його в його честь, розмовляв би польською і перед «-лев» уживав би якийсь «вроц-»?.. Дивно. Тому всі подальші розмірковування Дейвіса на цю й дотичні теми ми не вважаємо серйозними.
Тим не менш, якщо не можна погодитися з Дейвісом у тому, що після 1945 р. «українці отримали Українську РСР, що втілила в життя гасло «Великої України від Сяну до Дону» [1, с. 832], адже УРСР аж ніяк це гасло не втілювала ні в яких його аспектах, то з його думкою, що «такі радянські національності, як литовці, білоруси й українці, з іншого погляду, мали небагато причин для радості», можна погодитись.
Про те ж, що про «польську помсту» можна все ж таки певною мірою говорити — принаймні щодо українців, свідчить матеріал Дейвіса, де він описує стан релігійного життя в комуністичній Польщі (як він її називає «третя Річ Посполита» /с. 957/). Так, після опису доволі непоганого життя Римо-католицької церкви Дейвіс зазначає, що в країні легітимно існувало й ще десятка зо два інших віросповідань. І у всіх він фіксує більш-менш нормальний стан розвитку. Але це в греко-католиків. Пише так: «У цьому світлі єдиною деномінацією, яка обґрунтовано могла стверджувати, що страждає від дискримінації, якщо не від активних переслідувань, була уніатська церква, громади якої були розпорошені по західних територіях унаслідок переселення українців в 1945–1947 рр.» [1, с. 918]. Отже, він розуміє, що то була церква саме українців, і її становище промовисто свідчило саме про утиски з боку поляків на національному, а не на релігійному ґрунті. Тож видно, що «польська помста» таки існувала й українців вона діставала, навіть уже вигнаних з рідних земель, всі роки існування тієї комуністичної Польщі.
А щодо расизму поляків сам же Дейвіс це бачить, але подає тонко, в такий спосіб: «Де ще, як не в Польщі, можна було почути, як партійний функціонер характеризує росіян як Untermenschen!» [1, с. 913]. Хоча Дейвіс, посилаючись на якогось «одного дотепника» (напевне, ним був він сам), пише, що «росіян годилося б характеризувати як Ǜbermenschen». Об’єктивна ситуація була близька до другого визначення, але поляки, навіть партфункціонери, так не думали. І таке ставлення було до росіян — панівної нації СРСР! Що ж казати про українців?
В останній главі своєї праці, присвяченій аналізу становища Польщі в період 10 років — від 1980 до осені 1990 р. («декаді Солідарності»), тем української історії Дейвіс не торкається. Тож прослідкувати ґенезу поглядів поляків на проблеми, пов’язані з «українським питанням» у їхній власній історії (якщо така ґенеза відбулася), виявилося неможливим. Одним з найсуттєвіших висновків праці Н.Дейвіса, на нашу думку, є такий: «Якщо поляки хочуть вилізти з тієї духовної гамівної сорочки, в яку їх одягли політичні господарі, їм треба почати, як і їхнім предкам, з нового вивчення своєї історії». І тут він наводить фразу Лелевеля: «Polsca tak, аle jaka?» [1, с. 967]. Нам видається доречним додати, що «нове вивчення поляками своєї історії», щоб бути дійсно новим, повинно включати в себе передовсім перегляд старих стереотипів польської історіографії щодо історії української. Тільки тоді поляки зможуть самі побачити справжню Польщу, а не стояти перед питанням: яка ж вона є чи має бути? Але й українці можуть мати свій зиск з наведеного нами висновку Дейвіса, нехай і зверненого до поляків, — щоб відбутися в цьому світі гідно, треба починати з нового вивчення своєї історії. Перефразовані слова Лелевеля стосуються й їх безпосередньо: «Україна так, але яка?». Правдива польська історія без української неможлива, як і навпаки — правдива українська без польської.
На жаль, Дейвіс так і не зміг цього зрозуміти.
Література:
1. Дейвіс Н. Боже ігрище: історія Польщі / Норман Дейвіс: [пер. з англ… П. Таращук]. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи, 2008. — 1080 с.; іл..
2. Лужницький Г. Українська Церква між Сходом і Заходом / Григорій Лужницький. — Філядельфія, 1954. — 723 с.
3. Nasza Ojczyzna: szkolny atlas historyczny. — Warszawa-Wrocław, 1986. — 24 s.
