окремих районах невеличкі загони відчайдухів чинили опір протягом 1950-х років» [1, с. 865].
Отже, можна твердити, що факти щодо УПА в період після Другої світової війни в Дейвіса все ж таки зафіксовані, хоча й без належного аналізу, але вимагати цього від історика-англійця у роботі, що писалася ще в часи існування СРСР i не була присвячена спеціально історії України, було б, напевне, занадто.
Повернувшись же до глави «Granice», зазначимо, що y ній виринає багато важливих історичних моментів, на які Дейвіс не звертав належної уваги весь час у своїй книзі, а тут йому доводиться з ними стикатися. Так, говорячи, що східний кордон Польщі після Другої світової війни породжував найбільше суперечок, він каже, що «його доля була пов’язана з насиченою усобицями історією польсько-радянських кордонів на землях, де жило відносно мало поляків і не було росіян, проте Росія й Польща сперечалися за них протягом сторіч» (с. 820). Але ж це не пояснює, чому цей кордон породжував більше суперечок, причому — у віках, ніж не менш важливий польсько-німецький кордон, і знову ж таки піднімає питання щодо того, що треба було тут Росії, якщо на східному кордоні Польщі росіян ніколи не було? А якщо й поляків тут «було мало», то чия ж то була земля? Дейвіс дає відповідь: «Східна Галичина, відома полякам як Східна Малопольща, а українцям як Західна Україна, безперечно, була територією, де переважали русини» [1, с. 825]. Ось — знов «русини»! З усіма витікаючими з цього наслідками, головним з яких є те, що ніякої української землі, за яку українці мали б право воювати, за Дейвісом, не було, немає i бути не може — точно, як і української мови за графом Валуєвим. Так «українське питання» просто випирає з тематики, що її досліджує Дейвіс, але він необхідного розуміння його, на жаль, не демонструє.
Слід визнати цікавими такі загальні розмірковування Дейвіса, як-то: «Люди, що живуть на островах або на власних субконтинентах, на превелику силу можуть зрозуміти територіальну одержимість народів, замкнених на суходолі. Ніколи не постававши перед перспективою віддати Кент Німеччині або Каліфорнію СРСР, вони схильні з глузливою безтурботністю, якщо не зневагою, дивитися на тих, хто ладен накласти головою за п’ядь землі або за пунктирну лінію на карті. В цьому аспекті пристрасті, пов’язані з історією сучасних польських кордонів, справді дуже далекі від головної сфери зацікавлень англосаксонського світу» [1, с. 813]. Так, але цей підхід він зовсім не застосовує щодо українців та їхньої землі, за яку вони століттями клали голови у боротьбі з тими ж поляками. Тому коли він далі каже, що «полякам не дозволили самим визначати свої кордони» [1, с. 813], то напрошується коментар, що можна собі тільки уявляти, що б поляки навизначали, якби їм таке право було надане. Не можна говорити, що Дейвіс не розглядає претензії українців. Розглядає, але ось, так би мовити, «польську справедливість» щодо кордонів він бачить, а «українську» ні.
Це видно вже по самих його визначеннях. Так, звертаючись ще до подій 1918 р, він каже, що на прикордонних між Польщею й Росією територіях існували «сепаратистські рухи, бажання яких не збігалися з бажаннями ані поляків, ані росіян» [1, с. 823]. Це він тут має на увазі українців і литовців. Як бачимо, в поляків і росіян — «бажання», а y цих двох народів — «сепаратистські рухи»…
Тут Дейвіс торкається й деяких проблем з історії УНР, але дуже побіжно — головно в тому аспекті, який стосується домовленостей між С.Петлюрою й Ю.Пілсудським [1, с. 825]. Конфлікти ж були розв’язані остаточно, як він каже, одним способом — «радянським примусом», хоча далі сам же пише, що в Галичині український національний рух придушили самі поляки [1, с. 825]. То вже в цьому вдумливий вчений побачив би головну причину майбутнього конфлікту між поляками й українськими націоналістами, але Дейвіс цього не бачить.
Більш того, далі він пише, що «від самого початку взявши право до своїх рук, українські лідери зруйнували всі шанси на співпрацю чи компроміс. Своїм одностороннім проголошенням Західноукраїнської Народної Республіки у Львові 1 листопада 1918 р. вони спровокували поляків на масову відплату, що не вщухала аж поки не була завойована вся провінція» [1, с. 825]. Значить, полякам можна одностороннє створювати незалежну Польщу, а навіть мати право, нехай і не реалізоване, самим визначати кордони, а навіть робити масові відплати, українцям же — ні. Останні виявляються винними в усьому, бо все провокують самі. А це вже нагадує не стільки польські підходи, скільки сучасні російські, за якими, зокрема, винними в українському голодомор 1932–1933 рр. виявляються… самі українці. Тож відносно України й українців у Дейвіса ніякий не «безсторонній» підхід, як він хоче всіх переконати, а звичайний підхід людини з мисленням імперіаліста, що для британця є цілком органічним.
Щодо ж вирішення питання відносно польських кордонів у 1945 р., то Дейвіс відмічає невдоволеність поляків тим, що СРСР висунув претензію перед союзниками на приєднання Східної Галичини до СРСР. І тут він подає цікавий факт: «Черчіл, — пише Дейвіс, — напередодні Ялтинської конференції примусив представника польського уряду Станіслава Миколайчика визнати радянські пропозиції щодо кордонів Польщі так: «Ви на межі знищення. Якщо ви не визнаєте цього кордону, вас викреслять назавжди. Росіяни промчать крізь вашу країну, й ваш народ буде ліквідований» [1, с. 825]. На жаль, Дейвіс не враховує цю фразу Черчилля у своїх підходах до історії України, тому він так і не зрозумів логіки боротьби українців за свою незалежність, яку вони вели вже будучи давно «викресленими» тими ж росіянами. Поляки теж відчули на собі важкість тієї «руки Москви» після 1772 р., але й до середини ХХ ст. це їх ще нічому не навчило.
Що ж стосується того, якими методами встановлювалися кордони Польщі, то Дейвіс фіксує й масові переселення, як він пише, «поляків і неполяків», зазначаючи «нечувану річ — кордони мали пріоритет над людьми», а також фіксує i те, що «принцип національної самовизначеності був відкинутий з цинічною послідовністю» [1, с. 826].
І тут цікавим є таке його спостереження, що Й.Сталін, по суті, базувався на проекті кордонів Східної Європи царського міністра Сазонова, опублікованому в 1914 р. «В короткій перспективі, пише він, — його плани зазнали невдачі, але в тривалій, в руках Сталіна, вони були реалізовані з нелюдською увагою до деталей» [1, с. 826]. Проблемі «переселення», а на ділі вигнання представників національних меншин, найперше — німців і українців, Дейвіс приділяє увагу, але — більше темі вигнання німецького населення, оскільки воно зачепило 16,5 млн. населення [1, с. 868].
Аналізу чи просто навіть якогось опису операції «Вісла» ми в книзі Дейвіса не знайшли. Утім, прикметно, що, за поданням Дейвіса, писали німецькі джерела про цей «варварський вихід». Вигнанці вважали це «за простий акт помсти, натхненний тими самими расистськими і шовіністичними мотивами, які спонукали до таких дій нацистів. Вони стверджували, що стали жертвами актів жорстокості та геноциду й налічують мільйони своїх мучеників» [1, с. 869]. Дейвіс не довіряє цим визначенням, опираючись на те, що цифри жертв не співпадають iз цифрами вигнанців, які надавали польські офіційні джерела. Він вважає неправими обидві сторони, твердячи, що «німецьке населення з тих земель прогнала не «польська помста», а спільна постанова переможних союзників» [1, с. 870]. Виганяли не менш брутально й українців. Все робилося руками поляків, але говорити про «польську помсту» українці теж, виходить, не можуть, а можуть тільки кивати на «переможних союзників». Але ж історія свідчить, що найбрутальніші злочини чиняться саме тоді, коли є на кого скинути власну провину..
Нам видався прикметним той фрагмент, де Дейвіс розглядає цікаву тему щодо різної вимови назв деяких польських міст. Так, зокрема, він подає, що Сталін під час розмови з Миколайчиком на його слова, що Вроцлав тобто Бреслау, був «суто німецьким містом», відповів, що це місто з давніх часів було слов’янським і йому «ніхто не заважає повернутися до своїх давніх історичних традицій». І тут найприкметнішим нам видалося зауваження Дейвіса, що Сталін у тій розмові насправді вживав назву «Борислав» [1, с. 828].
Дуже цікаво, тим більш, що німецька вимова «Бреслау» є схожою з цим. То чиє ж насправді місто Бреслау (Вроцлав)? Дейвіс явно затурбувався з цього приводу, адже нижче заявив, що треба «для давніх часів говорити «Вратислав» [1, с. 830]. Та ж ясно! Нехай хоч західнослов’янська вимова, аби не східнослов’янська, а точніше — українська. А саме тут же й міститься фокус проблеми — у питанні, хто на які кордони мав би претендувати і на якій підставі, i де та історична справедливість, яка була, як каже Дейвіс, у питанні щодо польських кордонів не врахована. Вона не враховувалася уже з дуже давніх часів, до того ж самими поляками — ще тоді, коли Польща виникала як держава. Але Дейвіс цього не бачить, а тому поводиться з українською історією доволі довільно.
Так, щодо того ж Вроцлава він пише, що оскільки його покинули німці, а замість них його заселили поляки зі Львова й привезли сюди університет, бібліотеку тощо, то його скоріш треба вважати «за часткову реінкарнацію Львова, ніж за продовження Бреслау». Але сучасні українці, — пише далі він, — не зважаючи на те, що у Львові живе мало родин, що жили тут до радянської влади, говорять так, ніби Львів завжди був «їхнім містом». «Насправді, — заявляє Дейвіс, — радянський Львів витворили таким самим штучним способом і з тих самих причин, що й польський Вроцлав» [1, с. 829]. Але якщо навіть не враховувати той сталінський
