«Голичини й Глодомерії» — голі й голодні» [1, с. 555]. Економічні, соціальні, культурні й політичні чинники, поєднавшись, посилювали злидні, в яких жила більшість народу, вираз «галицькі злидні» ввійшов у прислів’я. «Один добре поінформований аналітик, — каже автор, — пишучи 1887 р., спромігся довести, що сільське перенаселення в Галичині значно перевершило таке перенаселення в інших частинах Європи й наближалося до рівнів, характерних для Індії й Китаю… приблизно 50 000 людей помирало щороку внаслідок недоїдання, що наближалося до голоду; одна чверть усього населення могла б спокійно емігрувати, щоб решта могла бодай трохи поліпшити свою долю. Серед трьох частин поділеної Польщі Галичина мала найвищий рівень народжуваності й найвищий рівень смертності, а також найнижчі темпи приросту населення й найнижчу середню тривалість життя. Галичина була ще в гіршому становищі, ніж Ірландія на початку картопляного бунту. В порівнянні з рівнем життя в тогочасній Англії пересічний галичанин виробляв тільки одну четверту основних харчових продуктів, їв менше ніж половину звичайної англійської дієти, мав тільки одну дев’яту майнового багатства англійця і отримував від своєї землі насилу одну одинадцяту прибутку англійського селянина, натомість платив відносно свого прибутку вдвічі вищі податки… Галичина могла справедливо претендувати на те, що є найбіднішою провінцією Європи» [1, с. 556–557].
Українців у австрійській частині Польщі у Дейвіса все так же немає — бачимо щодо галичан той же, що й вище, термін «русини». Викладаючи подальші події в краї, в тому числі й боротьбу місцевого населення за покращення тяжкого соціально-економічного стану, а навіть політичну боротьбу періоду «Весни народів» 1848 р., Дейвіс викладає тільки польські справи. Втім, це цілком історично: галицькі українці, незважаючи на свій страшенно злиденний стан у складі Австрійської імперії, під час «Весни народів» підтримували не поляків, а австрійський уряд, через що вся Європа вважала їх реакціонерами й обзивала «східними тірольцями». А в подальшому вони сформували таке своє політичне кредо: «Нехай буде, як буде, аби не було Польщі». Якби Дейвіс звернув на це увагу, то він би побачив, що не тільки ніхто з європейців, а й ніхто з українців не заплакав, коли Польщу було поділено. І, можливо, тоді б замислився, що на таке ставлення в українців були вагомі причини.
Щодо ж відсталого економічного стану Галичини показовим нам видався анекдот про одного польського соціаліста з Варшави (тобто з російської частини Польщі), що його наводить Дейвіс. Соціаліст був затриманий австрійським поліцейським на кордоні Галичини й офіцер запитав у нього, що він розуміє під соціалізмом. Той відповів, що це «боротьба робітників проти капіталу». На ці слова, як пише Дейвіс, «затриманий почув незрівнянну відповідь: «У такому разі вам можна заїхати в Галичину, бо тут немає ні робітників, ні капіталу» [1, с. 563]. Ясно, що це цікаве спостереження пояснює слабкість соціалістичного руху в Галичині не тільки серед поляків, а й серед українців, як також і підвалини теорії Грушевського про «безбуржуазність української нації». Xоча саме тому цю теорію ми вважаємо неправильною, адже в ній Грушевський не врахував становище українців в інших частинах поділеної Польщі. Однак, то вже — наші міркування. Але на них нас наштовхнули спостереження Дейвіса, що не можна не визнати.
Після аналізу стану польського національного руху в Галичині в другій половині ХІХ — початку ХХ ст. [1, с. 562–565], Дейвіс приступає до розгляду українського національного руху в краї, зазначаючи відразу, що він у багатьох аспектах був набагато розвиненішим тут, ніж за кордоном у Росії [1, с. 565]. І тут же підкреслює важливу обставину, яка певною мірою пояснює його ж власну впертість у небажанні бачити українців протягом історії аж до другої половини ХІХ ст. Він пише, що український національний рух у Галичині «довго відмовлявся прибрати собі назву «український» [1, с. 565], і цим констатує незаперечний факт того, що дійсно мало місце. Це — важка й неоднозначна проблема зміни етноніму українцями, процес чого розпочався з середини ХІХ ст. у Східній Україні (підросійській), звідси перекинувся на Галичину й закінчився тут успіхом тільки в 1918 р. з появою Західноукраїнської Народної республіки. Але, вочевидь, не варто закидати англійцю Дейвісу незнання цієї вкрай важливої проблеми, адже навіть в українській історіографії вона представлена ще дуже слабо (крім праці Є. Наконечного «Украдене ім’я», на сьогодні нічого більш суттєвого ми вказати не можемо).
Розглядаючи ж український національний рух у Галичині, Дейвіс обмежується, в основному, переліченням назв політичних організацій, рухів та їх лідерів. При цьому вірно відмічає, що саме народовці почали першими називати себе українцями, що потім поширилося не тільки на інтелектуальних активістів у містах, а й на «селян гуцулів і лемків у Карпатах, що доти мали нерозвинене чуття своєї спільної ідентичності» [1, с. 565]. Але навряд чи те чуття спільної ідентичності було таким yже й нерозвиненим, якщо український національний рух дуже швидко сформував концепцію «Великої України від Сяну до Дону», яку Дейвіс відмічає, i вона надзвичайно швидко охопила все українське населення від того ж таки Сяну до Дону, що виллється дуже скоро в Українську національну революцію 1917–1920 рр., і до придушення якої поляки будуть мати безпосереднє відношення. А по-іншому й бути не могло, якщо сам же Дейвіс пише, що «ситуація до Першої світової війни, коли українці закликали до інкорпорації Галичини як «Західної України» до складу проектованої національної держави, а поляки — інкорпорації як «Східної Малопольщі» до складу незалежної Польщі, чудово ілюструє, що в тодішній Галичині панували грубі упередження й непримиренні прагнення». І тут же додає: «Багатьом галичанам старшого віку така націоналістична політика, напевне, видавалася чимсь вочевидь «негалицьким». Тут у Дейвіса ми бачимо натяк на конфлікт «батьків і дітей». Він — вічний, і старше покоління завжди більш помірковане, ніж молоде, так що тут сперечатися немає чого. Але є нюанси:
1) серед українців старше покоління було проавстрійським, регіонально-галицьким і не сприймало українського націоналізму тому, що боялося, що він призведе тільки до одного — відродження Польщі, бо поляки сильніші (втім, так і сталося);
2) серед поляків старше покоління могло бурчати тільки проти крайніх методів націоналістів, але ні ідеї відродження Польщі, ні ставлення до Галичини як до «Малопольщі» вони ніколи не відкидали.
Далі Дейвіс пише, що «згодом польські коментатори намагалися ретроспективно дивитися на Галичину з поблажливістю й навіть приязно. На їхню думку, Галичина була територією, де польська культура та ідеали були ще живі, натомість інші частини поділеної Польщі стогнали під тягарем онімечення та русифікації. То був «П’ємонт» відроджуваної нації… галицький досвід відіграв важливу роль у підготовці поляків до незалежного статусу, який дістався їм наприкінці війни» [1, с. 566–567].
Відмітимо термін «П’ємонт» і зазначимо, що його вжив першим взагалі-то М.Грушевський (у статті 1905 р. «Галичина — український П’ємонт»), але Дейвіс по це, вочевидь, не знає. Тим не менш, він каже: «Але Галичину слід вважати й за «П’ємонт» українського націоналізму» [1, с. 567]. Тож він цей термін обмежує тільки націоналізмом і не поширює його на всю українську націю, як це він робить з ним щодо нації польської. І в цьому його ставленні є все ж таки велика правда, яку треба визнати. Не пройшло повз його уваги й те, що сам австрійський уряд почасти спеціально «роздмухував польсько-український антагонізм, що переріс у відкриту війну, тільки-но зазнав краху режим Габсбургів» [1, с. 567]. Однак щодо австрійського періоду в історії Польщі Дейвіс фіксує певну ностальгію серед поляків. Таке явище можна помітити й серед старшого покоління західних українців. Тому все те, що далі каже Дейвіс відносно польської дійсності, значною мірою можна екстраполювати на дійсність українську:
«Розумним людям у Галичині не треба було розповідати, що вони жили в бідній та відсталій провінції або що вони — громадяни найслабшої з держав, які поділили Польщу. Водночас вони були вільні від соціально-політичного тиску, що тяжів над польським життям в інших частинах поділеної Польщі. Вони були вільні від культурного імперіалізму Росії та Німеччини, вільні від атмосфери заборон і цькувань, створеної царатом, і вільні від швидких соціальних змін і манії самовдосконалення, що гнітили поляків у Прусії. За це вони були щиро вдячні Габсбургам… Гостре усвідомлення своєї обмеженості й належна оцінка своїх благословен давали їм чуття пропорцій та гумору, яких бракувало в інших місцях… Мабуть, було неминучим, що Австро-Угорщина відійшла в небуття. Але все, що відбувалося далі, не конче було зміною на краще» [1, с. 567–568]. Польська ж дійсність у Галичині відрізнялась від української тим, що українці Галичини страждали від засилля тих же поляків. Це було, напевне, єдиною відмінністю у стані цих двох національних світів «під Австрією», але дуже суттєвою.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
У праці Н. Дейвіса «сліди» новітньої української історії слід було, за логікою, шукати в тих матеріалах
