431]. З тією обставиною, що жорстокість поляків протягом історії відносно українців жодних меж не мала і сама викликала відповідні дії української сторони, Дейвіс зіставлення не робить. А те, що євреї, хлинувши ще на поч. ХVІІ ст. саме в «південно-східні польські провінції», тобто в українські землі й швидко опанувавши там орендну систему, стали нещадними експлуататорами місцевого населення, він сам же гарно показує в передуючих частинах роботи [див.: 1, с. 173–174], але в контексті причин повстань українців ніяк це не аналізує.
Далі, кажучи про придушення Коліївщини, Дейвіс вірно зазначає, що «повстання було придушене з не меншою жорстокістю». Залізняка росіяни заслали до Сибіру, а «його головного помічника — Івана Гонту — передали полякам, і вони живцем здерли з нього шкіру й четвертували» [1, с.433]. Хоча б характер покарань порівняв — щоб побачити міру жорстокості…
Тому Дейвіс і не зрозумів усієї глибини того факту, що Європа проявила повну байдужість до поділів Польщі (тільки король Іспанії висловився проти). Пише: «Світ був байдужий до долі Речі Посполитої. Усі казали про «провини поляків» [1, с. 433]. А що ж то були за «провини»? Дейвіс мовчить. А, можливо, Європа мала певну рацію в тому? І навряд чи варто було не замислюватися над цим, як це зробив Дейвіс.
Те, що Європа була цинічна до всього, що не стосувалося її самої безпосередньо, зрозуміло, але й про жорстокість, расизм і пихатість поляків знала не по чутках. Поляки від неї отримали те, чого заслуговували — коли їм самим стало погано, вони наштовхнулися на її холодну байдужість. Дейвіс подає тут такі слова Едмунда Берка: «Європа веде себе так, неначе Польща міститься на місяці» [1, с. 435]. Європа оцінила й подальшу ситуацію з поляками, що втратили свою державність і надривалися у намаганнях її відновити, з притаманним їй прагматизмом, який Дейвіс бачить. Пише так: «Поліпшити долю 20 млн. поляків можна було тільки коштом дискомфорту 200 млн. інших європейців». Європа хотіла жити спокійно, а оборона Польщі означала війну. Таку ціну європейці платити не бажали» [1, с. 463]. Не дивно. Адже та «політична гастрономія» тіла Речі Посполитої, «обідувачі» яким, за Дейвісом, «мали великий досвід у теорії «високої кухні» [1, с. 435], була створена руками самих же поляків, бо вони самі протягом століть полюбляли «обідати» Україною не менш вишукано. Їхнє їм же й повернулося.
На цьому Перший том праці Нормана Дейвіса, в якій і днем з ліхтарем неможливо знайти української історії, закінчується.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Другий том твору Н. Девіса «Боже ігрище» історія Польщі» має дві частини, з яких перша «Польща знищена й відбудована (1795–1945 рр.)» є багато більшою за обсягом від другої. У ній (у її першому підрозділі «Narod») автор приділяє велику увагу формуванню ідеологічних та політичних основ польського націоналізму [1, с. 455–510]. І, розглядаючи польські расові теорії, він особливо зупиняється на поглядах Францішека Духінського (1817–1893 рр.), зокрема, на його «російській схемі історії», в якій Духінській твердив, що зв’язок росіян з Київською Руссю був політичною фабрикацією; поляки не мають жодного зв’язку з росіянами [1, с. 470]. Але до чого поляки в темі Київської Руси Дейвіс не пояснив, а саме тут і містилася чи не найважливіша польська націоналістична претензія, до того ж, не будь-яка, а зв’язана з расовими теоріями! Дейвіс цього не бачить, зате зазначає, що «ідеї Духінського були джерелом натхнення для численних наступників і не останньою чергою для українського історика Грушевського» [1, с. 471]. Расистом Грушевський, на нашу думку, був аж ніяким (можливо, й на жаль), але думка Дейвіса про запозичення ним його ідеї «звичайної схеми руської історії» в Духінського цікава.
Нам видається цікавою також і думка Дейвіса про те, що польський націоналізм живився не процвітанням нації, а розчаруванням. Його, як і інші націоналізми Східної Європи, Дейвіс вважає за можливе» вважати негативним результатом панівних тираній, і як такий він часто набував войовничих, ба навіть агресивних форм» [1, с. 473]. На жаль, Дейвіс не розвиває далі думку про ті «інші націоналізми Східної Європи», хоча саме тут він і міг все ж таки побачити підвалини українського спротиву тій же польській тиранії, про яку з таким відвертим негативним почуттям писав у Першому томі своєї роботи. Польських же повстанців ХІХ ст. він намагається зрозуміти. Тому хоча й пише про них, що вони були блискучою, але непрактичною і нечисленною меншиною, а кожна з їхніх «невдалих авантюр провокувала хвилю репресій, що значно збільшували несправедливість, яку вони прагнули усунути» [1, с. 478], але відзначає i те, що в «одному розумінні — а дехто сказав би, що в найважливішому, — повстанці мали величезний успіх. Їхні жертви породили чуття моральної вищості, з яким держави, що поділили Польщу, не мали змоги боротися. Хоча повстанці й зазнавали фізичних страждань, вони піднесли Слово на вершину найвищої поваги в польському суспільстві. Вони стали джерелом натхнення для міфів і поезій, якими могли живитися майбутні покоління. Вони породили несамовиті почуття і захвату, й неприязні, які увічнили пам’ять про їхні вчинки навіть серед тих, хто волів би забути про них. Вони довели, що «Польща», хоч яка вона є, ще жива» [1, с. 479]. Як можна відчути, щодо польських повстанців у серці Дейвіса все ж таки домінувало почуття захвату. Відносно ж українських повстанців — козаків і селян, про яких слово в слово можна все сказане Дейвісом повторити, в його серці знайшлося місце тільки неприязні. А саме вони й доводили y ХVІІ — ХVІІІ ст., що Україна, хоч би якою не була, ще жива.
ХІХ століття буде зовсім іншим для України, воно не дасть таких спалахів української боротьби за визволення, як попередні століття, але й слів Тараса Шевченка «Польща впала та й нас задавила», сказані ним відносно поділів Речі Посполитої, Дейвіс не знає, а відповідно i не враховує. Не бачить він інтегральності України i на початку ХХ ст. — на його мал. Б. «Конфліктні територіальні вимоги різних національностей (бл. 1900)» [1, с. 501] позначено: «Україна» і «Галичина». Тож остання і на початку ХХ ст. для Дейвіса не є Україною, і він так і продовжує звати її мешканців «русинами».
Аналізуючи ж те, з ким вступили в конфлікт поляки у прагненні відродити Польщу, аж після опису конфліктів з єврейством, литовцями й білорусами Дейвіс приступає до аналізу конфлікту з українцями (для нього литовці й білоруси, схоже, більш вагомі претенденти на терени Київської Руси, ніж українці). Він пише: «На південному сході, тобто на південно-західних землях Російської імперії (тобто, все-одно не в Україні. — О.Б.) та в австрійській Галичині поляки вступили в конфлікт з українським національним відродженням. Процес, завдяки якому ця численна галузка східних слов’ян (sic! Визначення! — О.Б.) перетворилася зі строкатої сукупності русинів у згуртовану українську націю, був не менш тривалим і складним, ніж розвиток самої польської нації. Він почався на козацьких землях, відокремлених від Польщі 1667 р., там до 1787 р. існувала напівавтономна гетьманська держава під зверхністю Росії, потім гетьманат ліквідували. Згодом цей процес поширився на території, які після поділів відійшли до Росії та Австрії. Наприкінці ХІХ ст. цей процес ще аж ніяк не закінчився, і в широкому світі суттєва відмінність між русинами й росіянами — аналогічна наявній у Західній Європі відмінності між
Найціннішим же у наведеному положенні з праці Дейвіса ми вважаємо саме розуміння автором суттєвої різниці між росіянами й українцями (хоча він і вперто зве останніх «русинами»). «В царській Росії, — пише далі Дейвіс, — … ранні проводирі русинів запровадили вперше назву українці, щоб уникнути принизливої назви малоросіян, яку дали їм царські урядовці» (тож зв’язку нового етноніму з давнім літописним терміном «Україна» Дейвіс не бачить. Це зрозуміло: він добре знає польські історичні джерела й зовсім не знає стародавніх українських). Дейвіс бачить роль Кирило-Мефодіївського товариства в культурному відродженні ХІХ ст., відзначає також і «могутню романтичну поезію Тараса Шевченка». «Книги походження українського народу» Миколи Костомарова й поезії Тараса Шевченка, на його думку, «виконали для українців те саме завдання, що й твори Міцкевича, Словацького і Красінського для поляків, і певною мірою наслідували їх». А ось твори спровадженого в еміграцію М. Драгоманова, як уважає Дейвіс, спряли розвитку «позитивістської, угодовської течії націоналізму» [1, с. 505]. Що ж до, за його визначенням, «русинів Галичини», то Дейвіс відмічає їхню іншу релігійну приналежність — уніатську, і твердить, що їхню політичну активність живила «серед іншого перспектива примусового навернення до православ’я в разі завоювання цих земель царською
