кількість слов’ян (sic! Немає українців у Дейвіса. — О.Б.) — селян, що тікали від своїх панів, і злочинців, які ховалися від закону, і стали основою пізніших козацьких поселень». Далі — більше: «Але козаки дуже скоро перейняли грабіжницький спосіб життя татар і наприкінці ХV ст. самі були здатні робити далекі походи в Польщу. 1469 р. вони дійшли до Ярослава на захід від Львова (як бачимо, в Дейвіса то була все-одно Польща. — О.Б.), а 1502 р. — до вигину Вісли коло Сандомира».
Отже, немає в Дейвіса розуміння тієї простої істини, що Степ у всі часи була (і залишається) найважчим для життя простором планети, а вже у ХV ст. так тим більше вона була такою. У ній виживав тільки той, хто вів той єдиний спосіб життя, який тут був можливий, і який не мінявся протягом тисячоліть. Українські козаки, розпочавши процес колонізації й освоєння Степу, що, до речі, високо оцінив у своїх роботах А. Дж. Тойнбі (праці цього видатного англійського вченого чомусь англійський дослідник Дейвіс не використовує, навіть не згадує його імені, що видно з Покажчика імен та прізвищ [1, с. 1075]), не могли мати іншого способу життя, крім степового. І далеко не тільки з прикордонних городян і селян складалися козацькі поселення, а й з тогочасної української аристократії. На чолі перших козацьких загонів стояли такі вельможі, як Ілля та Костянтин Острозькі, Сангушки, Потоцькі, Замойські, Збаражські, Заславські, Корецькі тощо. І тягла їх у Степ зовсім не жадоба наживи, а туга лицарського серця за небезпеками військових пригод, за славою. Не якісь грабунки чи навіть охорона прикордонного населення породили козаччину. Уже в її первоначалах чітко видні ідеальні підвалини, які пізніше й винесли козацтво на чоло української історії. Гасло «За віру й народ!», з яким ішли на смерть ці славетні лицарі, залишилося у спадок усім майбутнім поколінням українців як вияв кришталевого ідеалізму. Для Дейвіса ж усі козаки — розбишаки й бидло. Зокрема, про Северина Наливайка він пише так: «Наливайка, страченого у Варшаві як політичного зрадника, в Україні пам’ятають як мученика за віру» [1, с.176]. Отож, — «політичний зрадник»…
Так «безсторонній» Дейвіс ллє воду на млин найреакційнішої польської націоналістичної історіографії. Не простежується, щоб він розумів, що ті «розбишаки»-козаки мали вагомі причини до того, щоб боротися з польськими поневолювачами, які витікали вже з самої ідеології antemurale («бастіону християнського світу») — як подавали себе в Європі поляки і в часи Середньовіччя й пізніше, аж до кінця ХХ ст., і Європа це сприйняла. У Парижі в 1573 р. на тріумфальній арці, спорудженій на честь сходження Генріха Валуа на польський трон, був зроблений напис такого змісту: «Польщі, найміцнішій фортеці всієї Європи від варварських народів» [1, с. 166]. Тож усі некатолицькі народи, що жили на схід від Польщі, автоматично потрапляли в розряд останніх. Само собою, що першими з них були українці (див. географію).
Більш того, сам же Дейвіс звертає увагу на таку специфічну рису польської шляхти, як її унікальна пихатість і зарозумілість, при цьому пишучи так: «Віра шляхтича у винятковість свого стану породжувала практики, що їх тепер можна було б охарактеризувати тільки як вияв расизму… Шляхта претендувала на свою біологічну унікальність» [1, с. 220]. Невже не ясно, що ті «практики» расистські налаштованої шляхти були спрямовані насамперед проти українців, яких вона трактувала як «варварів», що Європою в поляках тільки підігрівалось? В усі ж часи боротьба за свободу, честь, гідність у світі визнавалась священною. Але виявляється, що на таку боротьбу мали право всі, окрім українців. Воюючи не будь з чим, а зі справжнім расизмом поляків, вони для Дейвіса все одно залишаються «розбишаками» [див.: 1, с. 357].
Утім, українців у Дейвіса і в ХVІ ст. все ще немає — етнонім з’явиться в його книзі вперше тільки на с. 376 і буде стосуватися подій уже кінця ХVІ ст., та й то він уживається якось невпевнено. Адже, наприклад, засновник Запорозької Січі славетний Дмитро Вишневецький фігурує у нього як «наполовину русин, наполовину румун», а князь Ярема Вишневецький (1612–1651 рр.) — як «руський воєвода» [1, с. 394].
Причини повстання Б. Хмельницького Дейвісу неясні. Він пише [1, с. 390], що йому «незрозуміло, що сталося 1647 р.», адже король Владислав ІV домовився з делегацією козацької старшини, серед якої був і Хмельницький, про спільний похід проти турків і татар. Хмельницький розцінив, що його зрадили, коли в самостійний похід пішов «руський воєвода» Ярема Вишневецький, і напав на Ярему, покликавши на допомогу татар, замість того, щоб воювати з ними. Проект української аристократії щодо домагання від польського короля згоди на проголошення «українського короля», одним з претендентів на якого й був Я.Вишневецький, Дейвісу явно не знайомий, тому він і не розуміє, чому Хмельницький заявив, що його зрадили.
Дейвіс також не виводить ні з посилення феодально-кріпосницького гніту, ні зі свавілля євреїв- орендарів (про що, до речі, сам же пише, аналізуючи правління Жигимунта ІІІ Вази [1, с. 371–374]), ні з расистського релігійно-політичного польського гніту причин великої Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст. — у нього навіть такого терміну в книзі немає. «Повстання Хмельницького» він розглядає в загальному контексті того періоду в польській історії, який самими ж поляками зветься «потопом» [1, с. 390–391]. Ні термін «народне повстання», ні термін «соціальна революція» щодо цієї історичної події він не визнає [1, с. 391], натискає на деструктивні наслідки «повстання Хмельницького», не погоджується з його характеристикою в українській і радянській історичній науці. «Він, — пише Дейвіс, — був дезертир з армії Речі Посполитої, де мав ранг писаря…Він чаїв глибокий, особистий і зрозумілий гнів проти місцевих магнатів, зокрема, Яреми Вишневецького… й тому прихилився до Січі як до природної гавані всіх утікачів і невдоволених…Він не мав іншого вибору, як воювати до кінця. Адже інакше його б повісили як зрадника. Іскри його опору розпалили пожежу, розміри якої він навряд чи міг передбачити. А невдовзі на Україні його ж козаки битимуться за своє життя проти його-таки московських покровителів» [1, с. 392]. Отож, маємо ще одного «зрадника» — такого ж, як і Северин Наливайко. Ще й дезертира… Класно, правда?
Для Дейвіса Богдан Хмельницький так і залишився великим бунтівником. Великого українського гетьмана, який сказав у 1649 р. польським послам: «Визволю народ весь руський від лядської неволі по Віслу», він поставив на один щабель з польським авантюристом тих же часів — Єжи Любомирським [1, с. 393], хоча про Хмельницького знала в часи його життя та діяльності вся Європа, як знає і досі, а про Любомирського — хіба що ті з поляків, кого він скривдив та їхні потомки. Утім, слід зазначити, що Дейвіс вельми послідовний у своїй різкій критиці московської політики щодо Польщі протягом історії, а відповідно, Б. Хмельницький, який повернув вісь геополітичної орієнтації України на Москву, об’єктивно й не міг дістати в нього позитивної оцінки. Але де ж тут «безсторонність», га?
Не дістала у Дейвіса позитивної оцінки і родина Вишневецьких, з якої вийшов найзапекліший ворог Б.Хмельницького — Ярема Вишневецький. Те, що ця родина висунула після смерті в 1672 р. короля Яна- Казимира зі свого середовища претендента на польський трон, не видається Дейвісу дивним, пояснюючи це тим, що Вишневецькі були однією з найбагатших сімей у Польщі (ну, й що? Радзивілли були багатшими. — О.Б.). А далі Дейвіс висловлює таку цікаву думку: «Проте ніхто не сподівався, що вони дадуть такого нікчему, як Михайла-Корибута Вишневецького (1640–1673), сина князя Яреми…, бездоганного пішака честолюбних покровителів. Гора тієї магнатської родини породила королівську мишу… Вкрай важко дізнатися, чим він, власне, займав свій мозок. Він помер 10 листопада 1673 р., переївши солоних огірочків» [1, с. 394]. Дійсно, рік його королювання був украй ганебним для Речі Посполитої і навряд чи щодо цієї особи нам варто втішатися тим фактом, що українець таки зійшов на польський трон.
Утім, син ще одного, як пише Дейвіс, «руського воєводи» — Яна Собеського, який народився в Олеську на Львівщині, став усе ж таки видатним польським королем Яном ІІІ Собеським (1629–1696 рр.). Не випадково в його листах Дейвіс фіксує багато «галліцизмів», а в його характері відмічає притаманну братству магнатів «південно-східних провінцій Речі Посполитої виразну орієнтальну традицію» [1, с. 399]. Нічого з цього Дейвісом не розглядається як хоча б опосередкований «український слід» в польській історії, адже для нього і на початку ХVІІ ст. Львівщина не є українською землею, а все тією ж «Червоною Руссю» [1, с. 408]. Вага України в Східноєвропейському ареалі залишається для Дейвіса непомітною, хоча сам він неодноразово звертає увагу на те, що свої претензії на «великоросійськість» Московія змогла реалізувати тільки тоді, коли остаточно у 1667 р. забрала в Речі Україну. Саме після цього свого збільшення Росія і відновлена Австрія, — пише Дейвіс, — «постали як великі держави. У Речі Посполитій і в Османській імперії вже легко було впізнати двох європейських інвалідів» [1, с. 406]. Пише, але не аналізує, чому сталося саме так? Щоправда, він гарно показує на прикладі Речі Посполитої «давні й таємні правила російської гри», згідно з якими «суперників знезброювали обіцянками захисту, а жертву не ковтали пожадливо, а потихеньку пережовували» [1, с. 428]. Ці «давні й таємні правила російської гри» були ще раніше від поляків випробувані на українцях, але в Дейвіса відсутні навіть спроби провести такі потенційно дуже плідні паралелі. На жаль.
Коліївщину — велике українське повстання, спрямоване проти Барської конфедерації, Дейвіс називає «так звана Коліївщина» і каже, що то була «різанина легендарних масштабів, близько 20 тис. католиків і євреїв, зігнаних відповідно у церкви й синагоги, були холоднокровно вбиті. Повстанці створили гасло: «Лях, жид і собака — віра однака», і за три дні розгнузданого насильства вбили майже двісті тисяч людей» [1, с.
