армією». Проте поляки вступили в суперництво з українцями, «і на початку ХХ ст. стало зрозуміло, що інтереси українського національного руху значно розбігаються з інтересами польського руху» [1, с. 506].
І тут Дейвіс доходить до важливого висновку: «Два братні слов’янські народи, чисельністю на той час тридцять і двадцять мільйонів, могли б, діючи у згоді, справляти могутній вплив на європейські справи. Натомість, утягнувшись у братовбивчу війну, вони ефективно навзаєм скасували свої зусилля». І з цим його висновком (відкидаючи бажання додати нашу думку про те, хто ж у цьому був більше винуватий) не можна не погодитись.
Розглядаючи стан тієї частини Польщі, що опинилася в складі Російської імперії (у підрозділі «Rossija»), Дейвіс уживає щодо неї термін «російська Польща», підкреслюючи, що цієї назви немає ні в російських, ні в польських підручниках з історії. Але він зважає за можливе її вживати, бо, на його думку, вона «аналогічна «британській Ірландії», «австрійським Нідерландам», «Іспанській Італії», або, в попередньому періоді (що важливо! — Авт.), «польській Україні» [1, с. 511]. Однак якраз для того самого «попереднього періоду» щодо України Дейвіс і не вживає такого підходу, що ми відмічали в першій нашій статті. Ніхто не вимагає від Дейвіса того, щоб він писав історію України в книзі, яку він присвятив Польщі, але свої ж власні підходи, напевне, варто було б уживати не тільки до поляків. Це дало б йому змогу позбутися неінтегральності в підході до України й побачити ще з ХІV ст. Галицько-Волинське князівство, окуповане поляками, що стало так би мовити «першою польською Україною» (а не «Червону Русь»), «литовську Україну» (а не просто Литву), згодом — «другу польську Україну» (а не просто Галичину, Поділля, Волинь тощо). Річ Посполиту й «другу Річ Посполиту» він бачить, а ось щодо України, землі якої й складали головний інтерес для обох, нічого подібного не помічає навіть у контексті польської історії. Неінтегральність у підході до України i не дала йому можливості зрозуміти, що поділ України між Росією й Польщею 1667 р. був актом ганебним, за який поляки несуть таку ж відповідальність, як і росіяни.
У цій частині свої роботи Дейвіс докладно аналізує знамениту тріаду графа Уварові «православіє, самодержавіє, народность». І тут ми можемо виявити (попри те, що Дейвіс не робить ніяких узагальнень щодо української історії) дуже цікаве його спостереження. Так він зазначає, що «на практиці принцип православ’я найтяжче бив по тих людях, чиї погляди були найближчі до догм офіційної релігії, насправді не збігаючись з ними (ось тут «під прес» російської системи потрапило українське православ’я, але Дейвіс його не знає, тому i не аналізує. — О.Б.). Він здебільшого не чіпав мусульман і досить легко досяг
І як же Дейвіс оцінює це все, адже видно навіть неозброєним оком, що такі брутальні дії самодержавства були спрямовані саме проти українців? А просто. Пише, що «принцип православ’я» як державна ідеологія «гостро суперечив польській традиції плюралізму, індивідуального сумління й толерантності». Ось і все. Хоча дозволимо собі, дивлячись на ту «польську традицію» з українського боку дуже засумніватися у польському «плюралізмі й толерантності». Чому ж ми вважаємо цей фрагмент з праці Дейвіса важливим? Тому що описане російське ставлення до уніатів, продовжене в СРСР після 1946 р. аналогічним ставленням влади до них, може нам пояснити сучасне неприйняття галичан з боку східних українців. Це ставлення до них як до відступників, загострене в часи Другої світової війни антикомуністичним характером повстанського руху західних українців, збереглося аж донині. Дейвіс же дає можливість неупереджено показати його підвалини й чітко зв’язати ментальність сучасних мешканців Сходу України з тією тріадою графа Уварова. Правда, знов звертаючись до проблеми ставлення російської влади до уніатів та їхньої церкви, щоб відзначити той факт, що від нещадного російського терору уніати тікали й знаходили собі притулок у Галичині, Дейвіс таки робить певний зв’язок з новітніми часами, зазначаючи, що «спричинений несамовитим фанатизмом терор, якого вони (уніати. — О.Б.) зазнавали, був справжнім духовним попередником ідеологічних чисток радянської доби» [1, с. 605]. Але ця думка ним узята з праці польського священика Едварда Ліковські (бо стоїть відповідне посилання), тож навряд чи сам Дейвіс її як слід усвідомив.
Характеристика ж Дейвісом політичного стану «російської Польщі» виказує паралелі між становищем поляків і українців у імперії. «Не можна сказати, — пише він, — що вона просто була під російською окупацією. Ті землі були не просто окуповані, а анексовані та інкоропоровані в головний політичний організм Росії. Хоча вони зберегли притаманні їм особливості, як і всі провінції імперії, вони були такою ж самою частиною Росії, як і Україна, Крим і Закавказзя» [1, с. 520]. І тут він робить важливе зауваження, а саме: поляки воювали проти поляків же, беручи участь в усіх битвах російської армії на міжнародній арені (а поляки-емігранти виступали на боці протилежних таборів), а також брали участь у придушенні всіх польських повстань [1, с. 521]. Дуже схоже на те, що було з українцями. І тут не може не виникнути питання: чому ж наслідки такого явища в поляків виявилися іншими, ніж в українців? У поляків немає ненависті комуністів проти «аківців», в’язнів проти надзирателів тощо, як це є в українців-східняків проти галичан як «бандерівців» і донині. Але це питання треба адресувати не Дейвісу, а нам самим.
Дейвіс наводить слова Ю.Пілсудського, що Росія — це «азіатська звірина, прихована європейською маскою». Проте він доводить, що до всіх народів імперії царат ставився однаково брутально, а до свого народу (росіян) так найгірше. «Жоден поляк, єврей чи українець, — пише він, — не міг стверджувати, що до нього ставляться нещадніше, ніж до революціонерів, сектантів та конспіраторів з-поміж самого російського населення». Звісно, поляки мали свої сподівання на незалежність, але їм «діставалися ті ж самі процвітання та муки, що існували на той час у країні. Відрізнялися їхні сподівання, а не їхнє об’єктивне становище. На жаль, царат не потурав сподіванням» [1, с. 530]. Об’єктивно, так, але романтично щодо росіян. Дейвіс (як і наївні українські ідеологи перших років незалежності України) не зміг побачити в самих росіянах того, що вони готові на будь-які власні жертви, аби тільки мати імперію, незалежно від її ідеології. Вони самі є носіями цієї «азіатської звірини», це вони ніколи не потурали, не потурають і потурати не будуть ніяким сподіванням ніяких неросійських народів, що в той чи інший спосіб потрапляли в будь-яку залежність від їхніх держав. Режими останніх тільки віддзеркалювали цю чи найважливішу особливість їхнього етнічного характеру.
У підрозділі «Galicia» Дейвіс характеризує стан австрійської частини Польщі. При цьому він каже, що відмінність Західної Галичини від Східної «добре відома» [1, с. 552], але не уточнює, що саме йому відомо. «Згідно з офіційною історичною фікцією, — пише далі він, — нове королівство (Галичини й Лодомерії. — Авт.) мало бути відновленням давно забутого середньовічного королівства, колись підпорядкованого угорській короні (виходить, незалежності у нього ніколи не було? — Авт.); назва якого походила від назви давніх руських князівств — Галицького й Володимирського. Насправді ж воно не мало з ними ніякого природного зв’язку» [1, с. 552].
Ми писали у першому розділі, що Дейвіс жодного разу не вжив терміну «Галицько-Волинська держава», і ось тут стає ясно, що й не міг — він абсолютно не знає про те, що така держава взагалі була й мала тривалий період незалежного існування. Тут його бачення лежить цілком у традиції польської націоналістичної історіографії, адже тоді завоювання королем Казимиром Галицько-Волинського королівства у середині ХІV ст. постає не як окупація, а чимось на кшталт «звільнення руських земель від угорського панування». Так загарбник постає просто ангелом-благодійником.
«Галичина, — пише Дейвіс, — народившись унаслідок грішної угоди Марії-Терезії з Росією й Прусією, від самого початку була небажаною дитиною й ніколи не дійшла справжньої зрілості. Вона відійшла в минуле в жовтні 1918 р., і дуже мало людей оплакували її смерть» [1, с. 553]. Показує він і соціальну поляризацію галицького суспільства, і його національну строкатість та нескінченні національні конфлікти. Для нього українців тут не існує (як не існувало й раніше): пишучи про національний склад Галичини, продовжує вживати термін «русини». Характеризуючи економічний стан краю, зазначає, що це був найвідсталіший регіон імперії. Зубожіння людей було явищем постійним. «Школярі жартували, що живуть у королівстві
