першої частини її Другого тому, де викладається матеріал, пов’язаний з відродженням Польщі після Першої світової війни.
Тому ми найперше звернули увагу на главу «Feniks. Відродження польської держави (1914–1918 рр.», але в ньому ми нічого українського не знайшли, хоча уже 1 листопада 1918 р. виникла ЗУНР і розпочалася польсько-українська війна. Але в цій частині своєї праці Дейвіс не приділяє цьому особливої уваги й та ж ЗУНР виринає в наступній главі «Niepidległość» як наче з нізвідки. Однак він знов повернеться до цього періоду в історії Польщі й України, зокрема, в главі «Granice» i, вочевидь, такий його підхід має свою логіку. У главі ж «Feniks» ми звернули особливу увагу на таку фразу Дейвіса: «Крах усього усталеного ладу в Центральній та Східній Європі прирік молоду республіку (Польську. — О.Б..) на низку дитячих сварок у 1918–1921 рр. Одночасно точилося шість війн» [1, с. 740]. Як бачимо, факт ведення поляками одночасно шести війн визначено Дейвісом всього-на-всього «дитячими сварками». Але то вже — справи поляків критикувати це чи визнавати.
Однією з цих «дитячих сварок» поляків Дейвіс називає «українську війну», що «почавшись у Львові в листопаді 1918 р. і закінчилася ліквідацією Західноукраїнської Народної Республіки в липні 1919 р., утвердила польський контроль над Східною Галичиною аж до річки Збруч» [1, с. 740]. Хоча він зазначає нижче, що поляки восени 1919 р. не підтримали «наступ Денікіна на Москву. Переговори про мир зазнали невдачі внаслідок взаємних підозр із приводу майбутнього України» [1, с. 742]. Але, оскільки Дейвіс у попередніх частинах своєї роботи не приділив особливої уваги «українському питанню» ні в історії Польщі, ні в історії Росії, навіть коли Росія й Польща разом рвали Україну навпіл, то й цей факт зіткнення інтересів двох сил — поляків і росіян-монархістів саме в питанні України не стурбував його. Втім, якщо для нього польсько- українська війна 1918–1919 рр. була тільки однією з «дитячих сварок» поляків, то й нічого дивного.
Отже, західні українці опинились у складі міжвоєнної Польщі, яку Дейвіс слідом за польською націоналістичною історіографією зве «другою Річчю Посполитою» [див., зокрема: 1, с. 606, 614, 868]. При цьому Дейвіс відмічає, що політичні погляди керівних сил міжвоєнної Польщі «були безсоромно націоналістичні. «Польськість» стала критерієм респектабельності». Самозрозуміло, що цей безсоромний націоналізм поляків був спрямований насамперед проти українців. Але це проходить повз уваги Дейвіса. Він розглядає становище українців у Польщі тільки як однієї з меншин і в кількох абзацах. УВО й ОУН заслужили в нього визначення тільки «терористичних організацій», ОУН же своїми замахами «спровокувала санаційний режим до лютих репресій». Згадує при цьому спеціально створений концтабір для українців у Березі Картузькій і зазначає, що «все більше українці поглядати на Німеччину, шукаючи розради й підтримки» [1, с. 750]. Хоча при тому подає, що в Березі загинуло всього 17 чол. [1, с. 764]. Ясно, що кривди, яких зазнавали західні українці від поляків і близько не йдуть у порівняння з тим, що переживали в 30-х рр. українці під радянським режимом.
Далі українська тематика з’являється в Дейвіса в частинах, де він аналізує стан «польських земель» після «сьомого в польських очах поділу Польщі» — «нацистсько-совєтського» [1, с. 769]. Так, у главі «Golgota. Польща в Другій світовій війні (1939–1945 рр.)» розглядаючи встановлення врядування на поділених польських територіях, він пише про радянську частину Польщі так: «На радянському боці лінії адміністративні заходи намагалися прибрати в шати демократичної процедури…територію південну разом зі Львовом приєднали як «Західну Україну» до Української РСР. На кожній з цих територій НКВС влаштовувало плебісцити для вислову народної згоди. Були підготовлені закриті списки ретельно дібраних кандидатів. Усіх громадян зобов’язали голосувати. Всі випадки утримання, псування бюлетенів і протестів трактували як голоси «за». Нікого не здивувало, коли, згідно з повідомленням, офіційний список здобув підтримку 92 % виборців… Навіть за радянськими нормами цей процес становив разючу театральну виставу» [1, с. 776]. Дейвіс зазначає, що НКВС і гестапо «тісно співпрацювали між собою», але в багатьох аспектах «діяльність НКВС у східній Польщі виявилась на тому етапі набагато згубнішою за діяльність гестапо… Як і в німецькій зоні, населення було просіяне, класифіковане й сеґреговане. Але в даному випадку всі небажані елементи, тільки-но їх виявили, фізично усунули зі сцени подій… Таких самих заходів уживали в Білорусі й Україні» [1, с. 777–779].
Однак, незважаючи на це, в польських землях у ході Другої світової війни почав розгортатися рух опору, якому далі Дейвіс присвячує свою увагу. Природно, що він насамперед і більш за все аналізує польські форми руху опору, потім — єврейські, а після цього приступає до українського. І ось що він пише: «У південних провінціях тієї зони (радянської. — О.Б.), надто на Волині та в колишній Східній Галичині, період, що передував поверненню Радянської армії, був ще більше ускладнений убивчою кампанією, яку згодом назвали б «етнічною чисткою». Історично в тому регіоні жили українці, поляки та євреї. Та після того, як нацисти ліквідували євреїв, одна радикальна українська організація — УПА — скористалася в 1943–1944 р. нагодою ліквідувати поляків. Їхня мета полягала у створенні «суто української України». Озброєні загони налітали на містечка й села, здебільшого вночі, спалювали польські садиби, вбивали поляків, чоловіків, жінок і дітей без ніякого жалю, вбивали ксьондзів і змушували рештки польського населення тікати, тероризували українців, які не підтримували їхніх дій. Жертв, які загинули, слід лічити, мабуть, сотнями тисяч. Утікачів, які внаслідок цих переслідувань бігли на захід позаду Радянської армії і яких досить дивно охарактеризували як репатріантів, налічувалося два-три мільйони. Цей епізод, що не мав собі місця в традиційних розповідях про голокост, протягом п’ятдесяти років був здебільшого відсутній у підручниках історії» [1, с. 795].
Ось так постає УПА y праці Дейвіса. Нічого про акт відновлення Української держави у Львові 30 червня 1941 р., за втілення якого в життя й боролася УПА, в Дейвіса немає, крім С.Бандери він більше нікого з українських націоналістів не називає в своїй книзі, а найперше не називає головнокомандувача УПА Р.Шухевича. Тут видно, що Дейвіс щодо УПА базується на дуже суб’єктивних польських джерелах. Тому УПА в нього вийшла винною і в етнічних чистках, і в появі всіх репатріантів на Заході, а навіть у голокості.
Отже, коли Дейвіс уже в главі «Granice. Сучасні польські кордони (1919–1945 рр.)», пишучи про те, що в українців і поляків ще й до початку війни вже не було можливостей налагодити якісь спільні дії проти спільних ворогів, а тому національний рух українців залишився тільки з одним потенційним союзником — нацистами, а коли Гітлер показав свій норов, то цей рух став зовсім ізольованим, скаже так: «Ті, хто приєднався до Української повстанської армії Степана Бандери, були змушені до кінця Другої світової війни боротися в підпіллі за виживання проти трьох ворогів: Червоної армії, німецького вермахту і Армії Крайової» [1, с. 835], виявляться незрозумілими причини такого становища.
Спроба ж Дейвіса пояснити це так: «Попри всю їхню мужність, їхнє безнадійне скрутне становище було визначене нереальними політичними позиціями і надмірною недовірою до всіх своїх сусідів», знов виставляє «винуватими» тільки самих націоналістів. «Зрештою, — підсумовує Дейвіс, — 1947 р. їх оточили й розбили в Бещадах спільними діями радянської, чехословацької та польської армій» [1, с. 835]. Однак до честі автора слід сказати, що він все ж таки не зупиняється на цьому. Ще раз звертається Дейвіс до теми УПА у главі «Polsca Ludova, Польська «Народна Республіка» (після 1944 р.)». Він пише, що в цей період польські підпільні структури опору антикомуністичного спрямування швидко припинили своє існування, а ось УПА «була змушена боротися далі. Сформована 1943 р. з метою заснування незалежної української держави, вільної від усіх форм гноблення й патронажу, ця армія воювала з не меншою люттю і проти Гітлера, і проти Сталіна, і певною мірою проти поляків» [1, с. 865]. Як бачимо, тут уже Дейвіс відзначає той факт, що УПА боролася на три фронти, але в тексті його праці, на жаль, немає необхідного аналізу такого становища.
Далі Дейвіс пише, що «на Волині, де УПА контролювала великі території, вона почала ворогувати і з польськими, і з радянськими партизанами. Злісні напади тієї пори на польських селян, які не підтримували її, позбавили її згодом симпатій у Польщі. 1945 р. залишки УПА були політично ізольовані й фізично оточені. Затиснуті з трьох боків арміями СРСР, Польщі й Чехословаччини, вони знайшли собі притулок у гірських твердинях Бещад. Після кількох дрібних сутичок із польськими військами вона здобула сенсаційний успіх, зловивши і вбивши 4 квітня 1947 р. заступника міністра оборони генерала Кароля Сверчевського (1867– 1947). Після цього її дні були пораховані… Влітку 1947 р. українські села в районі Бещад почали систематично зрівнювати з землею. Все населення верховин — бойків і лемків — розпорошили: тих, хто мав польських родичів, загнали на «повернені території», решту депортували до СРСР. Позбавлені всякої підтримки, рештки бійців голодували, їх силою змушували до покори. Їхні бункери бомбили, криївки і склади висаджували динамітом. Нечисленний загін бійців пробився крізь Карпатський хребет у Чехословаччину, а звідти, подолавши вісімсот кілометрів ворожої території, дійшов до Західної Німеччини, де й знайшов собі притулок. Отак скінчилося те, що офіційні джерела полюбляли називати «боротьбою з реакційним підпіллям». В
