Та ось голоси замовкли: на порозі з'явився Рів'єр, у пальті, у капелюсі, як завжди, насунутому на очі, - вічний мандрівник. Він спокійно підійшов до начальника канцелярії.
— Вже десять хвилин на другу, документи європейського оформлено?
— Я… я думав…
— Ви маєте не думати, а виконувати.
Він повернувся, і заклавши руки за спину, повільно підійшов до розчиненого вікна.
Підбіг секретар:
— Пане директоре, ми одержимо мало відповідей. Повідомляють, що у внутрішніх районах багато телеграфних ліній уже зруйновано…
— Гаразд.
Рів'єр незворушно дивився у ніч.
Отже, кожна нова звістка несла загрозу літаку. Кожне місто, якщо його лінії зв'язку ще не були зруйновані, і воно мало змогу відповісти Буенос-Айресу, повідомляло про рух циклону, мов про ворожу навалу. «Буря йде з глибини материка, з Кордільєрів. Змітаючи все на своїй дорозі, вона посувається до моря…»
Рів'єрові здавалося, що зорі надто яскраві, повітря надто вологе. Яка дивна ніч! Вона раптом починала гнисти шарами, як м'якуш розкішного плоду. Над Буенос-Айресом ще світили у повному своєму складі зорі, але то була тільки оаза, і то ненадовго… А втім, літак і не міг сюди дістатися. Грізна ніч, яка гниє від подихів недоброго вітру. Ніч, яку нелегко перемогти.
Десь у її глибинах бореться з небезпекою літак, і в ньому — охоплені тривогою люди.
XVI
Дружина Фаб'єна подзвонила по телефону.
В ту ніч, коли він мав повернутися, вона щоразу розраховувала політ патагонського поштового. «Зараз він вилітає з Трілью..» І засинала. Трохи пізніше: «Він підлітає до Сан-Антоніо і вже бачить вогні…» Тоді вона вставала, відхиляла завіски і оглядала небо: «Ці хмари заважають йому…» Іноді між хмарами, як пастух ішов місяць. І молода жінка знову лягала, заспокоєна місяцем та зорями, що тисячами оточують її чоловіка. Десь коло години ночі вона відчувала, що він наближається. «Він має бути вже недалеко, він бачить Буенос-Айрес…» Тоі вона знову вставала, готувала йому їжу, гарячу каву: «Там, угорі так холодно…» Вона завжди зустрічала Фаб'єна так, ніби той спустився із снігової вершини: «Ти не змерз?» — «Та ні ж!» — «Все одно, погрійся трохи…» Чверть на другу у неї все було готове. Тоді вона дзвонила.
Тієї ночі, вона як завжди, спитала:
— Фаб'єн уже приземлився?
Службовець, який взяв трубку, знітився:
— Хто питає?
— Сімона Фаб'єн.
— А!.. Хвилиночку…
Не насмілюючись нічого сказати, службовець передав трубку начальникові канцелярії.
— Хто говорить?
— Сімона Фаб'єн.
— А!.. Що ви хотіли, пані?
— Мій чоловік уже приземлився?
Настала мовчанка, яка видалася їй незрозумілою, потім пролунала коротка відповідь:
— Ні.
— Він запізнюється?
— Так…
Знову мовчанка.
— Так… запізнюється.
— Ой!..
То був зойк пораненого тіла. Запізнення — це нічого… це нічого… але якщо воно затягується…
— Ой!… О котрій годині він прибуде?
— О котрій годині прибуде?… Ми… Ми не знаємо.
Тепер вона наштовхнулась на стіну. Вона чула тільки відлуння своїх запитань.
— Я вас благаю, скажіть мені! Де він зараз?..
— Де він зараз? Почекайте…
Ця повільність завдавала їй болю. Там, за цією стіною, щось діялося.
Там наважилися?
— Він вилетів із Комодоро о дев'ятнадцятій тридцять.
— І з того часу?..
— З того часу… Дуже запізнюється… Дуже запізнюється через негоду…
— О! Через негоду…
Яка несправедливість, яка підступність у цьому місяці, що марно висить над Буенос-Айресом! Молода жінка зненацька пригадала, що від Комодоро до Трілью летіти не більше як дві години.
— І він шість годин летить до Трілью?.. Але ж він посилає вам повідомлення! Що він каже?
— Що він каже? Але в таку погоду… Ви самі розумієте… його повідомлення до нас не доходять.
— В таку погоду!
— Отже, домовились, пані: ми подзвонимо вам, як тільки щось узнаємо.
— А! То ви нічого не знаєте…
— До побачення, пані.
— Ні! Ні! Я хочу поговорити з директором!
— Пан директор дуже зайнятий, він на засіданні…
— Мені це байдуже! Абсолютно байдуже! Я хочу з ним поговорити!
Начальник канцелярії витер піт:
— Одну хвилиночку.
Він прочинив двері до Рів'єра:
— З вами хоче говорити пані Фаб'єн.
«Ось, — подумав Рів'єр, — ось те, чого я боявся». В драмі починали проступати почуття… Спочатку він збирався відкинути їх: матерів і дружин в операційну не пускають. І на кораблі в годину небезпеки почуття повинні мовчати. Вони не помагають рятувати людей… Одначе він згодився:
— З'єднайте її з моїм кабінетом.
Він почув далекий голос, слабкий, тремтячий, і одразу ж зрозумів, що не зможе їй відповісти. Це означало б негайно зійтися в поєдинку, від якого не було б користі жодному з них.
— Прошу вас, пані, заспокойтеся! У нас така робота, що часто доводиться довго ждати вістей.
Він підійшов до тієї межі, за якою стоїть біда вже не окремої людини, а всієї справи. Перед Рів'єром була не дружина Фаб'єна, а зовсім інший сенс життя. Рів'єр міг тільки слухати і співчувати цьому слабкому голосу, цій пісні, такій сумній і водночас ворожій. Бо ні дія, ні особисте щастя не можуть поступитися нічим, вони вороги. Ця жінка теж говорила від імені світу, який мав свою безумовну цінність, своє розуміння обов'язку і свої права. Від імені того світу, де ввечері над столом горить лампа, де плоть поривається до плоті, де живуть надії, ніжність, спогади. Вона вимагала повернути те, що їй належало, і мала слушність. І він, Рів'єр, мав слушність, але не міг нічого протиставити правді цієї жінки. В світлі скромної домашньої лампи його власна правда відкривалась йому як щось несказанне і нелюдське.
— Пані…
Вона вже не слухала. Йому здавалося, що вона впала майже біля його ніг, вичерпавши силу своїх слабких кулаків у боротьбі проти глухої стіни.
