лаштуються до бою. Тоді в повітрі знялася курява — легко погойдуючись, немов вітрило, вона летіла над снігами. Щоб знайти дорогу, коли доведеться відступати, Пельрен обернувся — і затремтів: позаду всі Кордільєри ворушилися, немов бродили.
«Пропав».
З шпилястої вершини попереду вдарив стовп снігу — справжній сніговий вулкан. Потім такий же султан снігу здійнявся над другим шпилем, трохи праворуч. І всі піки один по одному спалахнули, наче їх запалював якийсь невидимий ліхтарник. А тоді закружляли перші вихри, і гори круг пілота захиталися…
Все бурхливе минає, майже не лишаючи слідів: Пельрен уже не міг згадати, які то могутні вихри закрутили його. Пам'ятав тільки, як люто боровся в тому сірому полум'ї.
Він замислився.
«Циклон — то нічого. Тут рятуєш свою шкуру. Але до того!.. Але та перша зустріч!..»
Він думав, що серед тиссячі облич упізнає те одне обличчя, а проте вже забув його.
IV
Рів'єр дивився на Пельрена. Через двадцять хвилин, вийшовши з машини, стомлений і обважнілий, він змішається з натовпом. Можливо він подумає «Ну й стомився ж я… Паскудна робота!» А дружині признається: «Дома краще, ніж над Андами». Однак Пельрен став майже байдужим до всього того, за що так цупко держаться люди: щойно він дізнався, яке все це мізерне. Він прожив кілька годин по той бік декорацій, прожив, не знаючи, чи потрапить коли в це місто, з його вогнями, чи побачить ще, нехай і нуднуватих, але дорогих друзів дитинства, всі свої маленькі людські слабкості. «В будь-якій юрбі, - думав Рів'єр, — є люди, які нічим не вирізняються. Але вони незвичайні вісники, хоч і самі того не знають. Хіба що…» Рів'єр побоювався деяких прихильників авіації. Вони не розуміли священного сенсу подвигу, їхні захоплені вигуки спотворювали цей сенс і принижували людину. Але Пельрен беріг шляхетність людини, яка просто краще, ніж будь-хто знає, чого вартий світ, якщо глянути на нього від певним кутом зору і яка зневажливо відкидає їхні банальні схвалення. Рів'єр поздоровив його: «Як вам пощастило?». І йому сподобалося, що Пельрен заговорив просто про свою роботу, як коваль говорить про своє ковадло.
Пельрен спочатку пояснив, що дорогу до відступу йому було відрізано. Він мало не вибачався: «У мене не було іншого вибору». А потім він уже нічого не міг бачити: сніг засліплював очі. Його врятували сильні повітряні течії, які підняли літак на сім тисяч метрів. «Доки я перебирався через гори, весь час доводилось летіти на одному рівні з вершинами». І ще він сказав, що треба було б перемістити повітрозабірник гіроскопа, а то його забиває снігом. «Розумієте, утворюється льодова кірка…» Згодом інші повітряні потоки кинули Пельрена вниз, до трьох тисяч метрів; як він тільки не врізався в скелі! А виявилось, що він летів уже над рівниною. «Я раптом помітив, що вийшов на чисте небо». В ту мить у Пельрена склалося враження, що він вийшов з темної печери.
— В Мендосі теж була буря?
— Ні. Коли я сів, небо було чисте й ніякого вітру. Але буря йшла за мною зовсім близько.
Він описав ту бурю, бо, сказав він, «усе це було щось дуже дивне». Вершина бурі губилася дуже високо в снігових хмарах, а основа котилася по рівнині, як чорна лава. Вона поглинала місто за містом. «Ніколи такого не бачив…» І Пельрен замовк, охоплений якимось спогадом.
Рів'єр обернувся до інспектора:
— Це циклон з Тихого океану, нас попередили надто пізно. А втім, такі циклони ніколи не переходять через Анди.
Ніхто не міг передбачити, що цього разу циклон продовжить свій путь на схід.
Інспектор, що нічого в цьому не розумів, погодився з Рів'єром.
Інспектор, ніби вагаючись, обернувся до Пельрена, в нього заворушився борлак. Але він промовчав. Поміркував трохи і знову з задумливою гідністю почав дивитися прямо вперед.
Свою задумливість інспектор возив з собою, немов багаж. Напередодні він прибув до Аргентіни- Рів'єр викликав його для якихось досить невизначених справ — і ніяковів од своїх великих рук і інспекторської гідності. Він не мав права ні на захоплення, ні на фантазію, ні на дотепи: з обов'язку служби інспектор міг захоплюватись тільки пунктуальністю. Він не маав права випити чарочку десь у компанії, не міг назвати товариша на «ти» й зважитись на каламбур — хіба що сталося б неймовірне і він зустрівся б на аеродромі з іншим інспектором.
«Важко — думав він, — бути суддею».
Правду кажучи, він нікого не судив, але кивав головою. Коли йому траплялося таке, чого він не знав, — а не знав він нічого — інспектор повільно кивав головою. Це бентежило тих, у кого було нечисте сумління, і люди добре пильнували обладнання. Його ніхто не любив, бо ж інспектор існує не для любовних утіх, а для складання рапортів. Він одмовився від наміру пропонувати якісь нові методи чи технічні розв'язання, — перестав це робити відтоді, як Рів'єр написав: «Інспектора Робіно просять подавати не поеми а рапорти. Інспектор Робіно успішно використає свої знання, коли заохочуватиме службове старання персоналу». І з того часу він кидався на людські вади, як на хліб насущний. Він стежив за механіком, який полюбляв випити і за начальником аеродрому, який приходив на роботу після нічних гулянок, і за пілотом, у якого від час посадки стрибав літак.
Рів'єр казав про нього: «Він не дуже розумний, отже, дає велику користь». Правила, встановлені Рів'єром були для самого Рів'єра наслідком його знання людей, але для Робіно існувало тільки знання правил.
— Робіно, — сказав йому якось Рів'єр, — у всіх випадках, коли літак вилітає з запізненням, ви повинні знімати премію за точність.
— Навіть за надзвичайних обставин? Навіть коли туман?
— Навіть коли туман.
І Робіно відчув своєрідну гордість: його начальник такий сильний, що не боїться бути несправедливим. Робіно теж прилучався до величі цієї кривдної влади.
— Ви дали виліт о шостій п'ятнадцять — часто казав він потім начальниками аеропортів. — Ми не можемо виплатити вам премію.
— Але ж, пане Робіно, о пів на шосту за десять метрів нічого не було видно!
— Таке правило.
— Пане Робіно, не можемо ж ми розігнати туман!
А Робіно ховався за свою таємничість. Він був частиною дирекції. Серед усіх цих пішаків тільки він розумів, що караючи людей можна поліпшувати погоду.
«Він нездатний думати, — казав про нього Рів'єр, — цим він уникає хибних думок».
Якщо у пілота ламалася машина, його позбавляли премії за безаварійність.
— А якщо аварія трапиться над лісом? — поцікавився Робіно.
— Все одно, хоч і над лісом.
І Робіно держався того слова.
— Мені жаль — з насолодою казав він пілотам, — мені дуже жаль, але треба було, щоб аварія сталась в іншому місці.
— Але ж, пане Робіно, хіба тут вибираєш місце!
— Таке правило.
«Правила, — думав Рів'єр, — схожі на релігійні обряди, які, здається, й безглузді, а проте формують людей». Рів'єрові було байдуже, яким його вважають — справедливим чи несправедливим. Можливо, що самі слова «справедливість» і «несправедливість» не мали для нього ніякого сенсу. В маленьких містах городяни крутяться по вечорах біля свого музичного кіоска, і Рів'єр думав: ' Бути справедливим до них чи несправедливим — це не має значення, вони ще не існують». Людина була для нього чистим воском, з якого треба щось виліпити. В цю матерію треба вдихнути душу, треба наділити її волею. Він хотів не поневолити людей цією суворістю, а випустити їх із самих себе. Караючи за кожне запізнення, він чинив
