Інспектор аж почервонів, наважившись на таке признання. Втіху од своїх неприємностей, од нещасливого шлюбу, від всієї сірої буденності життя він знаходив у маленьких чорних камінцях, які відчиняли перед ним двері у таємницю.
Червоніючи ще дужче, Робіно додав:
— Такі самі трапляються й у Бразилії.
І Пельрен поплескав по плечі інспектора, який схилився над легендарною Атлантидою.
І від сором'язливості спитав:
— Ви цікавитесь геологією?
— Це моя пристрасть.
В його житті лише каміння було до нього лагідне.
Робіно покликали, він посмутнів, але став, як завжди, важний:
— Мушу залишити вас: пан Рів'єр викликає мене у невідкладних справах.
Коли Робіно ввійшов до контори, Рів'єр уже й забув про нього. Дивлячись на стінну карту, де червоним було позначено мережу авіаліній компаній, він щось міркував. Інспектор ждав наказів. Після довгих хвилин мовчанки, Рів'єр, не повертаючи голови, спитав:
— Що ви думаєте про цю карту, Робіно?
Іноді, повертаючись із світу марень, Рів'єр давав такі ребуси.
— Ця карта, пане директоре..
По правді кажучи, інспектор нічого про неї не думав, але тепер, суворо втупившись в карту, він інспектував відразу Європу і Америку. А Рів'єр тим часом, нічого не кажучи, міркував собі далі: «Мережа красива, але сувора. Її краса коштувала нам життя багатьох людей, молодих людей. В ній — достойність добре зроблених речей; але скільки ще проблем вона ставить!..» Однак мета для Рів'єра переважала все.
Робіно стояв поруч, так само втупивши погляд прямо в карту, і помалу приходив до тями. Від директора він не сподівався ніякого співчуття.
Одного разу спробував розжалобити Рів'єра, розповівши про свою безглузду хворобу, яка псувала йому життя, але той відповів жартом: «Якщо хвороба не дає вам спати, то вона стимулює вашу діяльність»,
Це був тільки напівжарт. Рів'єр мав звичку стверджувати: «Якщо безсоння сприяє тому, що музикант пише прекрасні твори — це прекрасне безсоння!»
Якось він показав на Леру: «Гляньте, яка гарна ця потворність — вона відштовхує любов…» Можливо, всім тим великим, що було в Леру, він мав завдячувати цьому нещастю, яке звело все його життя тільки до роботи…
— Ви дружите з Пельреном?
— Гм…
— Я не дорікаю вам.
Рів'єр обернувся, і, нахиливши голову, почав ходити дрібними кроками, тягнучи за собою Робіно. На устах його з'явилась сумна усмішка, значення якої Робіно не зрозумів.
— Тільки… Тільки не забувайте, що ви — начальник.
— Так, — сказав Робіно.
Рів'єр подумав, що ось так кожної ночі зав'язується в небі вузлик нової драми. Ослаблення волі може призвести до поразки, а боротися, доки настане день, мабуть, доведеться ще багато.
— Ви завжди повинні бути у своїй ролі, - Рів'єр зважував свої слова. — Можливо, наступної ночі ви пошлете цього пілота в небезпечний рейс: він мусить послухатись вам.
— Так…
— У ваших руках, можна сказати, життя людей, і ті люди варті більше, ніж ви… — Він немовби завагався. — Це дуже важливо.
Кілька секунд він мовчав, так само ходячи дрібними кроками
— Якщо вони підкоряються вам з почуття дружби, то ви їх ошукуєте. Адже самі собою ви не маєте права вимагати ніяких жертв.
— Авжеж…
— Якщо ж вони думають, що ваша дружба дасть їм уникнути деякої важкої роботи, то знову ж ви їх обманюєте: вони повинні коритися за всіх умов. Сідайте-но.
Рів'єр легенько підштовхнув Робіно до свого столу.
— Я хочу, щоб ви були на своєму місці, Робіно. Якщо ви стомилися, то не ці люди мають вас підтримати. Ви — начальник. Ваша слабість просто смішна. Пишіть.
— Я…
— Пишіть: «Інспектор Робіно накладає на пілота Пельрена якесь там стягнення за те, що…» За що — це вже ви знайдете самі.
— Пане директоре!
— Робіть так, Робіно, ніби ви мене зрозуміли. Любіть своїх підлеглих. Але не кажіть їм про це.
І знову Робіно старанно вимагатиме, щоб на втулках гвинтів не було іржі.
Один з проміжних аеродромів сповістив по радіо: «В полі зору — літак. Дає сигнал: «Падає швидкість, іду на посадку».
Отже, буде втрачено півгодини. Рів'єр розізлився, як буває, коли швидкий поїзд раптом стане серед дороги і хвилини минають, уже не визначаючи пройденої відстані. Велика стрілка стінного годинника описувала тепер мертвий простір, а в ньому моглo б уміститися стільки подій. Щоб обдурити важке чекання, Рів'єр вийшов з кімнати, і ніч видалася йому порожньою, як театр без акторів. «Така ніч пропадає!» Він сердито дивився крізь шибку на чисте небо, всипане зорями, на ці прекрасні сигнальні вогні, на місяць — на пропаще золото цієї ночі.
Але тільки-но літак піднявся у повітря, ніч знову стала для Рів'єра хвилюючою і прекрасною. Вона несла в собі життя. Про нього дбав і Рів'єр.
— Яка там погода?
Збігло десять секунд.
«Погода чудова».
Далі йшло кілька назв міст, над якими пролетів літак, і для Рів'єра це були міста, здобуті в бою.
VII
А через годину бортрадист поштового патагонського відчув, ніби хтось підняв його, легенько взявши за плечі. Він озирнувся: у важких хмарах погасли зорі. Радист нахилився вниз, шукаючи вогні сіл, схожі на світлячків, що ховаються в траві, але в тій чорній траві не було жодної іскорки.
Йому стало тоскно від думки, що попереду важка ніч: наступи, відступи, здобуті території, які треба віддавати назад. Він не розумів тактики пілота, йому здавалось, що незабаром вони вріжуться в товщу ночі, як у стіну.
Тепер він бачив попереду, на обрії, якийсь ледь помітний відблиск, ніби заграва над кузнею. Радист торкнув Фаб'єна за плече, але той не ворухнувся.
Перші хвилі далекої грози дійшли до літака. Він м'яко піднявся, металева маса, давлячи всією своєю вагою, нависла над тілом радисти, потім, ніби розчинилася, розтанула. і кілька секунд радист пливо один серед ночі. Тоді він учепився обома руками за крицеві лонжерони.
Радист бачив зараз в усьому світі лише червону лампочку в кабіні, і він здригнувся, відчуваючи, як він спускається в самісіньке серце ночі, під захистом тільки маленької шахтарської лампи. Він не наважився турбувати пілота і розпитувати, що той вирішив, і, стиснувши руками крицю, нахилившись уперед до Фаб'єна, дивився на його темну потилицю.
У тьмяному світлі вимальовувались тільки його голова і нерухомі плечі. Темна постать трохи схилилася
