Томас МАНН
МАРІО І ЧАРІВНИК
Новела
Згадка про Торре ді Венере завжди викликає в мене гнітюче почуття. Злість, роздратування, напруження із самого початку висіли в повітрі, а наостанці нас зовсім приголомшила пригода зі страхітливим Чіполлою, в особі якого, здавалося, фатально і, зрештою, по-людському дуже вимовно втілився й загрозливо зосередився весь лиховісний дух тамтешніх настроїв. Уже саме те, що мимовільними свідками жахливого кінця (як нам потім здавалося, наперед визначеного, закладеного в природі речей) стали ще й діти, було неподобством, прикрим непорозумінням, яке викликав своїми облудними містифікаціями той дивний чоловік. Слава богу, діти так і не збагнули, де скінчилась вистава і де почалася катастрофа, а ми не квапились відбирати в них щасливу віру, що то була тільки гра.
Торре лежить кілометрів за п'ятнадцять від Порто Клементе, одного з найпопулярніших курортів на Тірренському морі, по-міському елегантного, завжди дуже людного під час сезону, з готелем і крамничками на мальовничій вулиці вздовж моря і широким пляжем, покритим кабінами, піщаними фортецями з прапорцями різних країн і засмаглими курортниками, сповненим руху і гамору. Берег там усюди встелений м'якеньким, дрібним піском, облямований пінієвими гаями, на нього задивляються близькі гори, тож і не дивно, що скоро в Порто Клементе, не дуже далеко від нього, з'явився скромніший конкурент: Торре ді Венере, — де, між іншим, давно вже й сліду не лишилося від тієї вежі, що дала йому назву, — як місце відпочинку стало ніби відділенням великого сусіднього курорту; протягом кількох років його вважали ідилічним куточком для небагатьох, сховищем для тих, хто любить тиху самоту. Але, як звичайно буває в таких місцевостях, межа спокою й тиші давно вже посунулась узбережжям аж до Маріна Петрієра і бозна- куди далі. Бо ж відомо, що світ шукає тиші й відлякує її, коли зі сміховинною пристрастю кидається на неї; він гадає, що міг би жити з нею в парі й що там, де панує він, могла б панувати й вона; і навіть коли на її місці вже розпочався ярмарок світської метушні, йому все ще здається, що звідти не втекла тиша. Через це й Торре, хоч воно й досі ще скромніше, не таке показне, як Порто Клементе, стало дуже модне серед італійців і чужоземних гостей. Тепер уже ті, що хочуть відпочити, не всі прагнуть потрапити на великосвітський курорт, хоч Порто Клементе й далі переповнене ними і їхнім гамором, а їдуть у Торре, це навіть вишуканіше, та й дешевше місце, і воно й досі приваблює до себе колишньою тишею, якої тут давно вже немає. У Торре збудовано Гранд-готель, повиростали численні пансіонати, претензійні й простіші, власники й винаймачі літніх будиночків і садків угорі над узбережжям уже не мають спокою. У липні й серпні Торре тепер нічим не відрізняється від Порто Клементе: скрізь кишать купальники, які галасують, сваряться чи голосно виявляють свою радість і яким сонце немилосердно обпалює потилиці; на сліпучій блакиті води погойдуються пласкі, яскраво розфарбовані човники, обліплені дітьми; повітря сповнюють дзвінкі дитячі імена, що їх вигукують охриплі з надмірної опіки матері, не спускаючи з ока вутлих човників; торгівці устрицями, напоями, квітками, кораловими прикрасами та cornetti al burro[1], переступаючи через ноги тих, що лежать на піску, теж хрипкими, по-південному протяжними голосами пропонують свій товар.
Таким було узбережжя в Торре, коли ми туди приїхали, — досить приємним, та все ж нам здалося, що ми трохи поспішили. Середина серпня — саме розпал сезону для італійців і не зовсім сприятлива пора для чужинців, якщо вони хочуть натішитись красою цієї місцевості. Скільки люду набивалося надвечір у кав'ярні під відкритим небом на набережній, хоча б у ту ж «Есквізіто», де ми часом сиділи і де нас обслуговував Маріо, той самий Маріо, про якого я зараз розповідатиму! Вільного столика майже не можна було знайти, а оркестри, незважаючи один на одного, грали собі кожен своє, аж у голові гуло. Якраз надвечір сюди щодня прибувало поповнення з Порто Клементе, бо непосидющі веселі гості великосвітського курорту полюбляли прогулюватися в Торре; по шосе невпинно сновигали «фіати», і листя лаврових дерев та олеандрових кущів на цілий дюйм покривала біла, як сніг, пилюка — видовище незвичайне, але не дуже приємне.
Узагалі в Торре ді Венере найкраще приїздити у вересні, коли більшість купальників уже зникає, або в травні, поки море ще не нагрілося до такої міри, що мешканець півдня зважиться пірнути у воду. Крім того, до початку сезону й після його закінчення Торре хоч і не зовсім порожнє, а все ж життя в ньому трохи стихає і менше впадає в око італійський колорит. Під тентами біля кабін і в їдальнях пансіонатів сидять переважно англійці, німці та французи, а в серпні чужинець почуває себе ізольованим, ніби гостем нижчого ґатунку серед флорентійського й римського товариства, принаймні так було в Гранд-готелі, де ми, не мавши під рукою адрес якихось малих пансіонатів, найняли собі кімнати.
У цьому ми не без прикрого почуття переконалися першого ж таки вечора, коли зайшли обідати до їдальні й кельнер показав нам, де сідати. Місце було як місце, але нас вабила звернена до моря засклена веранда, де на столиках під червоними дашками світилися ліхтарики. Вона була така сама переповнена, як і зала, але вільний столик ще б знайшовся. Дітей наших зачарувало те святкове освітлення, і ми наївно попросили пересадити нас на веранду, — як виявилося, попросили недоречно, бо кельнер увічливо, хоч трохи й зніяковіло, відповів, що ті затишні місця тримають для «наших клієнтів» — «ai nostri clinti». Для «наших клієнтів»? А ми хто? Ми ж тут не проїздом, не гості-одноденки, а солідні пожильці, для яких готель мав стати домівкою на три-чотири тижні! Зрештою, ми вирішили не з'ясовувати, яка різниця між нами й тими клієнтами, що мали право обідати під червоними ліхтариками, а з'їли свій pranco[2] в загальній залі за буденно освітленим столиком — досить-таки посередній, звичайне несмачне вариво всіх готелів; згодом нам більше сподобалася кухня в пансіонаті «Елеонора», розташованому трохи далі від берега.
Ми перебралися туди через три-чотири дні, ще не встигнувши навіть добре обжитися в Гранд-готелі, і зовсім не через веранду та її ліхтарики; діти, швидко заприязнившись з кельнерами й хлопчиками- посильними, захоплені морем, скоро забули про ту барвисту принаду. Але з деякими клієнтами, що сиділи на веранді, чи, швидше, з адміністрацією, що запобігала перед ними, у нас зразу ж виникло одне з тих непорозумінь, які з самого початку можуть так пригнітити пожильця, що він піде шукати іншого місця. Серед гостей готелю були й римські аристократи, якийсь principe[3] Н. з родиною, а що кімнати того панства прилягали до наших, то княгиня, великосвітська дама й віддана мати, перелякалася коклюшу, яким недавно перехворіли наші діти: інколи вночі невеликий кашель, останній слід тієї недуги, ще порушував звичайний міцний сон нашої найменшої дитини. Природа цієї хвороби ще мало з'ясована і дає поживу для всіляких забобонів, тому ми й не образилися на свою елегантну сусідку, яка, мабуть, дотримуючись досить розповсюдженої думки, ніби коклюш може передатися через самий звук кашлю, злякалася за своїх дітей. З непохитною впевненістю у своїх материнських правах вона поскаржилась дирекції готелю, а та в особі неодмінного адміністратора в сюртуці, виправдуючись і прохаючи вибачення, поквапилась заявити, що за таких обставин нам необхідно переселитися у флігель готелю. Даремно ми запевняли адміністратора, що хвороба минула, що це вже її останні сліди і немає ніякісінької небезпеки заразитися. Домоглися ми тільки того, що нашу справу віддали на суд медицини, тобто на висновок готельному лікареві, — лише йому, самим нам запрошувати якогось лікаря не дозволялося. Ми погодились, певні, що це і княгиню заспокоїть, і нам не доведеться морочити собі голову переселенням. З'явився готельний лікар, чесний і справедливий служник науки. Оглянувши дитину, він підтвердив, що хвороба минула і боятися її немає підстав. Ми вже вирішили, що маємо цілковите право вважати непорозуміння з'ясованим, коли раптом адміністратор заявив, що, незважаючи на лікарське підтвердження, нам однаково доведеться звільнити кімнати й переселитись у флігель.
Це підлабузництво нас обурило. Навряд чи віроломна впертість, з якою ми зіткнулися, походила від княгині. Мабуть, улесливий господар навіть не зважився сказати їй про лікарський висновок. У кожному разі, ми заявили адміністраторові, що негайно вибираємося з готелю, і відразу ж заходилися спаковувати речі. Щиро сказати, ми не дуже й журилися, бо тим часом устигли мимохідь оглянути пансіонат «Елеонора», що привернув нашу увагу своїм домашнім, привітним виглядом, і познайомитися з його симпатичною господинею, синьйорою Анджольєрі. Пані Анджольєрі, тендітна чорноока жінка тосканського типу років тридцяти, з матово-блідим обличчям кольору слонової кістки, притаманного мешканцям півдня, та її чоловік, мовчазний, лисий, завжди охайно вбраний добродій, мали у Флоренції більший готель і тільки влітку та на початку осені особисто керували філією у Торре ді Венере. Але раніше, до одруження, наша нова господиня була компаньйонкою, супутницею, костюмеркою, навіть приятелькою Дузе і про ту пору, мабуть, найщасливішу в
