спробував забрати її додому, а тоді вона за столиком поцілувала отого шмаркача Вебба - і в істериці наговорила всіх отих непростимих речей. Він повернувся додому сам і, не тямлячи себе від люті, замкнув за собою двері. Звідки було йому знати, що вона приїде за годину сама, що надворі лютуватиме хуртовина й Гелен блукатиме вулицями в бальних туфельках, напівпритомна після п'яної істерики, неспроможна навіть зупинити таксі? А після того - тяжке похмілля: чудом уникнувши запалення легенів, вона впала, однак, у найчорнішу депресію. Вони «помирилися», але то був уже початок кінця, а Меріон, свідок усього того, вирішила, що сестра її мучиться за недолюдком-чоловіком, і зненавиділа його.
Спогади наблизили Гелен до нього, і в світло-сірому м'якому серпанку напівсну, що огорнув його над ранок, він знову почув її голос. Вона казала, що він робить усе правильно,- Онорія повинна жити з ним. Вона казала, що її радує його поведінка і що вона тепер спокійна за нього. Вона казала ще багато чого - багато приємного, але розмовляла з ним, сидячи в гойдалці, убрана в біле, й. розмовляючи, гойдалася все швидше й швидше, і під кінець він уже зовсім не розумів її слів.
Він прокинувся щасливий. Двері в світ знов розчинилися перед ним. Він уже бачив себе й Онорію в недалекому майбутньому, плани й мрії вихором кружляли в його уяві. А потім він посмутнів, згадавши, як мріяв про майбутнє разом з Гелен. Вони ніколи не думали про смерть... Ні, треба жити в теперішньому часі, жити працею й любов'ю. Але з любов'ю треба бути обережним - він знав, якої шкоди батько завдає дочці, а мати - синові, віддаючи їм себе до останку: потім, у широкім світі, дитина шукає в подружжі такої самої сліпої відданості й, не знайшовши її, зневірюється і в коханні, і в житті.
День знову видався ясний і свіжий. Чарлі відвідав Лінкольна Пітерса в банку, де той працював, і спитав, чи може сподіватися, що до Праги повернеться разом з Онорією. Лінкольн не бачив причин, які могли б завадити цьому. Щоправда, сказав він, Меріон хоче ще на якийсь час залишити опікунські права за собою. Вся ця історія страшенно рознервувала її, тож краще їй не перечити - і їй самій, і всім буде легше, коли вона знатиме, що останнє слово ще рік лишатиметься за нею. Чарлі погодився - йому зрештою потрібні були не папірці, а дитина, яку можна пригорнути до себе.
Тепер треба було найняти гувернантку. Сидячи в похмурій конторі, Чарлі розмовляв із засмиканою беарнійкою, потім з грудастою бретонською селянкою - обох він і дня не терпів би в своєму домі. Розмову з іншими відклав на завтра.
В обідню церерву він зустрівся з Лінкольном у «Гріффон». Чарлі насилу стримував радісне збудження.
- Я тебе розумію: нема нічого дорожчого за рідну дитину,-: зауважив Лінкольн.- Але й ти зрозумій Меріон.
- Вона забула, як я працював сім років перед тим,- сказав Чарлі.- Вона пам'ятає тільки одну ніч.
- Все це не так просто,- Лінкольн повагався, а тоді повів далі: - Поки ви з Гелен гасали по Європі, розтринькуючи гроші, ми тут ледве зводили кінці з кінцями. Процвітання нас обминуло - з усіх цінних паперів мені дістався лише страховий поліс. Меріон вважала, що це несправедливо,- ти, мовляв, і не працюєш, а багатієш, гроші самі пливуть до тебе.
- Вони зникли так само швидко, як і з'явилися,- сказав Чарлі.
- Так, але скільки їх осіло в кишенях офіціантів, саксофоністів, розсильних!.. Ну, та нехай. Усе те було й загуло. Свято скінчилось. А згадав я про це тільки для того, щоб ти знав, який осадок лишився у Меріон від тих шалених років. Приходь до нас о шостій, поки Меріон ще не буде надто втомлена, і ми обговоримо всі деталі на місці.
Повернувшись до готелю, Чарлі одержав разом із ключем листа, пересланого пневмопоштою з бару «Рітца», де він позавчора залишив свою адресу для одного знайомого.
«Любий Чарлі!
Вчора ти поводився так дивно, що я подумала, чи не образила тебе чимось. Якщо образила, то, повір, без наміру. Але, признаюсь, у Штатах я дуже часто згадувала про тебе і в глибині душі сподівалася, що ми зустрінемося у Франції. Хіба можна забути, як ми колобродили тієї шаленої весни, як ми вдвох украли в м'ясника триколісний велосипед і цілу ніч каталися на ньому, і як ми вимагали, щоб нас пустили до президента, і в тебе на голові були криси від старого котелка, а в руці замість стека - коцюбка! Тепер кого не зустрінеш - усі якісь старі, але я ще зовсім не почуваюся старою. Чи не могли б ми сьогодні побачитися, згадати давнину? Сьогодні у мене з похмілля тріщить голова, але це ненадовго. Шукатиму тебе о п'ятій у нашому колишньому кублі - в «Рітці».
Віддана тобі Лоррейн»
Першою його реакцією був жах - невже він справді в зрілому віці міг украсти триколісний велосипед і до світанку катати на ньому Лоррейн круг площі Зірки? Тепер це видавалось йому кошмаром. Не впустивши додому Гелен, він зробив щось немислиме, те, чого не робив ніколи, але історія з велосипедом - господи, таких історій на його рахунку було сотні! Скільки ж треба було пити й казитися, щоб докотитись до такого неподобства?
Він спробував пригадати, як ставився тоді до Лоррейн. Вона вабила його. Гелен помічала це, але мовчки терпіла. Вчора в ресторані Лоррейн видалась йому підтоптаною й вульгарною. Він зовсім не хотів зустрічатися з нею і подумки подякував Аліксові за те, що той сам переслав йому листа, не назвавши Лоррейн його готелю. Як приємно було після цього листа знов повернутися до думок про Онорію, про недільні прогулянки з нею, про те, як він весело вітатиме її вранці й лягатиме спати, знаючи, що вона поряд, за стіною, дихає одним з ним нічним повітрям...
О п'ятій він зупинив таксі й по дорозі накупив подарунків для всіх чотирьох Пітерсів - симпатичну ляльку й коробку з олов'яними солдатиками для дітей, квіти для Меріон, півдюжини великих лляних хустин для Лінкольна.
Вже з порога він зрозумів, що Меріон примирилася з тим, що має статися. Вона привіталася так, як вітаються з родичем - хай заблудлою вівцею, але все-таки родичем, а не зловорожим чужинцем. Онорії вже сказали, що вона поїде з батьком, і йому приємно було дивитись, як тактовно дитина поводиться, нічим не виказуючи радості, що переповнювала її. Аж коли він посадив її собі на коліна, вона прошепотіла йому на вухо кілька щасливих слів і спитала: «Коли?» - а тоді вислизнула з його рук і побігла гратися з дітьми.
На кілька хвилин вони з Меріон лишилися самі у вітальні, і, раптом зважившись, він сказав:
- Родинні свари - страшна річ. Вони не улягають ніяким правилам. І їх не порівняєш з раною чи болем - скоріше, вони - мов тріщини на шкірі, які не загоюються, бо просто бракує живої тканини. Я б дуже хотів, щоб ми забули про наші незлагоди.
