- Деякі незлагоди важко забуваються,- відповіла Меріон.- Тут одне з двох: або ти довіряєш людині, або ні.
На це він відповіді не мав, і вона, помовчавши, спитала:
- Коли ти хочеш забрати її?
- Як тільки підшукаю гувернантку. Якщо вдасться, то післязавтра.
- Це неможливо. Я не встигну приготувати її речі. Раніш як у суботу не вийде.
Він покірно згодився. Лінкольн повернувся до вітальні й запропонував йому випити.
- Що ж, чарку віскі можна,- відповів Чарлі.- Мою сьогоднішню порцію.
У вітальні було тепло - якось по-родинному тепло й затишно. Діти почували себе добре в цьому гнізді й не знали під крильцем у батьків ні тривог, ні страху. А батьки невтомно піклувалися про них, надаючи найменшому їхньому бажанню куди більшої ваги, ніж візитові Чарлі. Проти ложки мікстури, призначеної для дитини, всі його чвари з Меріон блідли й відходили на задній план. Ні, про Пітерсів не можна було сказати, що вони нудні й нецікаві люди; просто їм скрутно жилося, не було коли й голови підвести. Треба допомогти Лінкольнові знайти кращу роботу, поки цей банк не засмоктав його зовсім, подумав Чарлі.
У передпокої задеренчав дзвоник. Покоївка пройшла через вітальню й поспішила коридором до дверей. Дзвоник нетерпляче залунав знову, двері відчинилися, і всі троє у вітальні стрепенулись. Лінкольн став так, щоб видно було коридор, Меріон підвелася. Покоївка ввійшла перша, позад неї чулися голоси; належали вони Данкену Шефферу і Лоррейн Кворлес.
Вони були веселі, збуджені й аж заходилися сміхом. На мить Чарлі остовпів - як вони пронюхали адресу Пітерсів?
- Ай-я-яй! - грайливо посварився пальцем на Чарлі Данкен.- Ай-я-яй!
І вони знову зареготали. Стривожений, розгублений Чарлі квапливо потис обом руки й відрекомендував їх Лінкольнові й Меріон. Меріон, не розтуляючи уст, кивнула, позадкувала до каміна, де стояла її дочка, і обняла дівчинку за плечі.
Поволі скипаючи гнівом, Чарлі ждав, чим вони пояснять своє вторгнення. Нарешті Данкен п'яним голосом урочисто оголосив:
- Ми прийшли запросити тебе на обід. Нам з Лоррейн набридла ця гра в котика-мишки, і ми заявляємо, що ти не маєш права ховатися від нас.
Чарлі підійшов ближче, неначе збираючись грудьми виштовхнути їх за двері.
- На жаль, я зайнятий. Скажіть, де ви будете, і я подзвоню вам за півгодини.
Та вони наче й не чули його слів. Лоррейн присіла раптом на бильце крісла і, витріщивши очі на Річарда, вигукнула:
- Ой яке ангелятко! Підійди до мене, хлопчику.
Річард глянув на матір і не зрушив з місця. Лоррейн знизала плечима і обернулася до Чарлі:
- Ходім обідати. Твої родичі не образяться. Адже ми з тобою сто років не бачилися. Згадаємо давнину. Чи пак дивину.
- Я не можу,- гостро відповів Чарлі.- Ви йдіть обідайте, а я вам подзвоню.
І тоді з несподіваною люттю Лоррейн відповіла:
- Ну, гаразд, ми підемо. Тільки ти, видно, забув, як з'явився колись до мене о четвертій ранку, горлаючи, що хочеш випити. Я тобі тоді не відмовила. Ходімо, Данку.
Обоє повільно підвелися - їхні запухлі обличчя почервоніли від злості - й, заточуючись, зникли в коридорі.
- До побачення,- сказав Чарлі, відчинивши їм двері.
- До собачення! - відказала Лоррейн.
Коли він повернувся до вітальні, Меріон стояла в тій самій позі, тільки другою рукою тепер обіймала й сина. Лінкольн усе ще гойдав Онорію на руках, мов маятника.
- Яке свинство! - вибухнув Чарлі.- Яке дике свинство!
Ні Лінкольн, ні Меріон йому не відповіли. Він упав у крісло, схопив свою чарку, знову поставив її й сказав:
- Яке ж нечуване зухвальство треба мати, щоб, не бачивши людину два роки, отак узяти й...
Він не доказав. Меріон хрипло, розлючено видихнула «оххх!», крутнулася на підборах і вибігла з кімнати.
Лінкольн обережно поставив Онорію на підлогу.
- Гайда обідати,- звелів він дітям, а коли ті вийшли, звернувся до Чарлі: - У Меріон розладнані нерви, вона не витримує струсів. А зустрічі з такими людьми просто валять її з ніг.
- Я ж їх не запрошував сюди. Вони випитали в когось твоє прізвище... Вони навмисне...
- Що ж, шкода. Нам від цього не легше. Вибач, я на хвилинку... Залишившись на самоті, Чарлі скам'янів у кріслі. Він чув, як
у сусідній кімнаті обідають діти, як вони весело перемовляються, забувши вже про сцену між дорослими. З іншої кімнати до нього долинали притишені голоси, потім дзенькнув важіль телефону - хтось узяв трубку,- і Чарлі квапливо перейшов у інший куток вітальні, щоб не чути, про що розмовлятимуть. Незабаром Лінкольн повернувся.
- Знаєш, Чарлі, нам, видно, сьогодні не обідати разом. Меріон занедужала.
