LA SERA DEL DI DI FESTA
Dolce e chiara e la notte e senza vento,
e queta sovra i tetti e in mezzo agli orti
posa la luna, e di lontan rivela
serena ogni montagna. O donna mia,
gia tace ogni sentiero, e pei balconi
rara traluce la notturna lampa:
tu dormi, che t’accolse agevol sonno
nelle tue chete stanze; e non ti morde
cura nessuna; e gia non sai ne pensi
quanta piaga m’apristi in mezzo al petto.
Tu dormi: io questo ciel, che si benigno
appare in vista, a salutar m’affaccio,
e l’antica natura onnipossente,
che mi fece all’affanno. — A te la speme
nego — mi disse, — anche la speme; e d’altro
non brillin gli occhi tuoi se non di pianto. —
Questo di fu solenne: or da’ trastulli
prendi riposo; e forse ti rimembra
in sogno a quanti oggi piacesti, e quanti
piacquero a te: non io, non gia ch’io speri,
al pensier ti ricorro. Intanto io chieggo
quanto a viver mi resti, e qui per terra
mi getto, e grido, e fremo. O giorni orrendi
in cosi verde etate! Ahi! per la via
odo non lunge il solitario canto
dell’artigian, che riede a tarda notte,
dopo i sollazzi, al suo povero ostello;
e fieramente mi si stringe il core,
a pensar come tutto al mondo passa,
e quasi orma non lascia. Ecco e fuggito
il di festivo, ed al festivo il giorno
volgar succede, e se ne porta il tempo
ogni umano accidente. Or dov’e il suono
di que’ popoli antichi? or dov’e il grido
de’ nostri avi famosi, e il grande impero
di quella Roma, e l’armi, e il fragorio
che n’ando per la terra e l’oceano?
Tutto e pace e silenzio, e tutto posa
il mondo, e piu di lor non si ragiona.
Nella mia prima eta, quando s’aspetta
bramosamente il di festivo, or poscia
ch’egli era spento, io doloroso, in veglia,
premea le piume; ed alla tarda notte
un canto, che s’udia per li sentieri
lontanando morire a poco a poco,
gia similmente mi stringeva il core.
Безконечне (пер. М.Ореста)
Перекладач: Михайло Орест
Джерело: З книги: Орест М. Держава слова: Вірші та переклади - К.: Основи, 1995
Любив я завжди цей самотній горб
I чагарі, які від ока криють
Значну частину обріїв далеких.
Коли я тут сиджу, в моїй уяві
Встають: безмежний простір, що по той бік
Кущів, надлюдська тиша і найглибший
Спокiй - моєму серцю майже страшно.
Шум вітру чуючи в чагарнику,
Я просторів порівнюю мовчання
З цим голосом: я думаю про вічне,
Про час померлий і про час живий,
I в звук його вслухаюся. Так тоне
В цій безконечності вся мисль моя,
I любо гинути мені в цім морі.
Безкінечне (пер. К.Гордієнко)
Переклала з італійської
Завжди любив я цей відлюдний пагорб,
І цей розлогий мур кущів зелених,
Що криє від очей простори дальні.
Сижду та споглядаю, і безмежні
Протяжності потойбіч живоплоту,
глибинна тиша, безмовність надлюдська
мені ввижаються, аж серце мліє.
До вух донісся шурхіт вітру в листі,
Його я звірю з тишею без краю.
В думках повстане вічність, безперервність,
