відділень того ж таки Києва. Чому не на його домашню адресу у Львові, абсолютно незрозуміло. Хто забирав ці листи в Києві і передавав до Львова, теж невідомо.
- Ну і що нам ця поштова скринька дає? Нічого.
- Згоден.
- А ми йому платили дуже великі гроші. Вони на його рахунку залишились? Ви перевірили?
- На жаль, немає. Зняв все тиждень тому.
- З цього і треба було починати. Попередньо спланована акція. Як мінімум за тиждень він вже знав, що зникне.
- Очевидно.
- Які версії?
- Хома спланував, геніально, як завжди, свою втечу, але як він це зробив, не зрозуміло. Ніякої, навіть найменшої, зачіпки, немає.
- Так не буває. Просто в нас мало даних для обгрунтованих висновків. Треба шукати і знайти цю дівчину. Я думаю, що це не складно. Є Київ, є студентка, є почерк. Питання часу. Я сам дам відповідне розпорядження.
- Товаришу генерале, у тих листах є ще одна зачіпка, яка може виявитися визначальною. Дівчина навчається спеціальності, яка пов’язана з дизайном. Можливо, це один з університетів відповідного профілю або факультет. Та й почерк у неї до певної міри відображає її мистецьке спрямування.
- Ну, так ми вже немало знаємо. Як на мене, знайти цю студентку зовсім нескладно. Завтра, 25 серпня, мусимо попотіти. Тим більше, що студенти все ще на канікулах. Але ж є власноручно заповнені ними особові справи, контрольні і практичні роботи, курсові, бакалаврські і магістерські і таке інше. Щоправда, 25 серпня - вихідний день. Одні ускладнення. Хоча, з точки зору технології зникнення, саме святкові й вихідні дні - найближчі до ідеальних. Хома правильно вибрав час. Або це хтось зробив за нього. В мене в голові зараз звучить його улюблена фраза: тут зв’язок між цим Всесвітом і наступним.
- А взагалі-то, - полковник почесав носа. - Ця дівчина може бути і старшокласницею чи абітурієнткою. Проте вона однозначно бажає стати дизайнером і вже десь цьому вчилася. Можливо, в школі чи в якомусь гуртку. Це з листів чітко видно, а от, що вона студентка - не сказано. Слово «дизайн» постійно звучить. Хоча, знову ж таки, вона може бути гуманітарієм будь-якого профілю і просто захоплюватися одним з видів дизайну. Мати, так би мовити, хобі.
- А його листи знайшли? - запитав генерал, коли машина вже їхала вулицями Львова.
- Немає. Якщо він їй і писав, то листи в цієї панянки. Хоча фрагменти могли б знаходитись в Хоми вдома або в його лабораторному сейфі. Але нічого не виявлено.
- Ну, що ж, - спохмурнів генерал. - Зараз ти ознайомиш мене з ситуацією на місці, потім розробимо план наших подальших кроків.
Пройшов місяць, а слідство у справі Ореста Хоми, як і раніше, не просунулося ні на крок. Суптело сидів у своєму кабінеті на вулиці Володимирській в Києві, коли в двері постукали.
- Дозвольте, товаришу генерале? - зазирнув зовсім молодий майор.
- Заходьте.
- Я у справі Хоми.
- Сідайте.
Майор сів і розгорнув папку. В ній лежало лише декілька аркушів формату А-4. Він узяв верхній і почав.
- Взагалі-то якась незрозуміла історія виходить, - доповідав майор. - Ми перевірили гурток ландшафтного дизайну (це виявляється нині дуже модна спеціальність) в одній зі шкіл Печерська. Там навчаються в основному старшокласники. Всього два хлопці, а всі інші дівчата. Але серед цих юнаків і юнок затесалася дівчинка 8 років. Закінчила другий клас. Таке гарненьке дівча, відмінниця, спортсменка. Батьки, видно, не шкодують грошей на всебічний розвиток і виховання дитини. Наш графолог як подивився на почерк цієї дитини, так і остовпів. Це, каже, вона писала ті листи до Хоми. Тільки, як би це сказати. Вона і не вона.
- Що це означає? - розсердився генерал. - Доповідай чітко і зрозуміло.
- Листи писала ця дівчинка, але, здається, старша десь років на 10-15.
- Якась чортівня виходить. Невже Хома на дітей переключився? Педофільства за ним ніколи не помічали. А ця дівчинка щось про Хому чула? Чи може її батьки щось про нього знають?
- Нічого про таку людину не чули. Як то кажуть, ні сном ні духом.
- Візьміть незалежного графолога. Скличте, врешті-решт, консиліум цих графоманів, чи то пак, Господи прости, графологів.
- Ми це вже зробили.
- Ну і що ж?
- Кожен окремо і всі разом впевнені, що ці листи писала ця дівчинка. Тільки старша. Тобто, таким має бути її почерк, коли вона стане дорослою жінкою. Нині, виявляється, розроблено відповідні комп’ютерні програми, які дозволяють доволі точно визначити трансформацію почерку людини з роками.
«Дійсно повна нісенітниця виходить, - задумався генерал. - Хіромантія якась. Гадання по руках і на каві». - Є ще щось?
- Нічого більше.
- Ви вільні. Ні, чекайте. А хто керує тим гуртком? Його ви опитали?
- Звичайно, товаришу генерале. Керує доцент Київського інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Раніше гурток працював при цьому інституті, а потім його перевели до однієї зі шкіл району.
- Чому?
- Була вимога районного відділу освіти. Хотіли тримати увесь навчально-виховний процес під своїм безпосереднім керівництвом і опікою.
- І що той керівник каже про дівчинку?
- Її привели в гурток батьки. Про Хому і він нічого не чув.
- Можете йти.
Майор вийшов, а Суптело продовжував задумливо сидіти за столом, масажуючи втомлені очі.
«Зроблять мене в цій історії цапом-відбувайлом, - думав він. - Треба говорити з головою і передавати справи Демідіону. Хома вже, напевно, давно керує науково-дослідним інститутом у якомусь Челябінську-17. А нас усіх пошив у дурні. Оце так геній-патріот». І раптом Суптела наче струмом вдарило. Всі частинки «пазла» несподівано лягли на свої місця. Генерал все зрозумів: і про куплені власним коштом матеріали, і про днювання з ночуванням Хоми в лабораторії, і про зняті в банку гроші. І, нарешті, останній «пазл» - вся та «чортівня» з почерком коханої Ореста.
Хома мав власний план дослідження і, окрім створення зброї нового покоління, паралельно займався вивченням просторово-часових аберацій. Тому і проводив увесь час в лабораторії. Йому не вистачало доби. Врешті-решт, він навчився мандрувати в майбутнє. Так він перемістився на десять або п’ятнадцять років вперед, і саме у Київ. Цілком природно, що такій людині, як він, хотілося довідатися, що ж чекає Україну в майбутньому. І ось там, у Києві, він випадково зустрів молоденьку студентку-першокурсницю і закохався, вперше в житті. Закохався по-справжньому. Хоча, мабуть, і не вірив у таку можливість навіть в принципі. І вона відповіла йому взаємністю з усім жаром юності. Орест повертався на десять років назад у Львів, а потім знову ринув на десять років вперед до Києва. А потім настав момент, коли він зрозумів, що ані наука, ані життєвий успіх не зрівняються зі щастям справжнього кохання. Тоді Хома підготувався, зняв гроші, забрав необхідні папери і обірвав всі нитки, які зв’язували його зі Львовом і минулим.
«Якщо я доповім про свої здогадки Левчуку або комусь іншому, мене відправлять до божевільні, - подумав генерал. - Плакала по мені Павлівська психіатрична лікарня. Треба мовчати. Справа так ніколи й не буде розкрита. Але я візьму дані про це дівча і через десять років, якщо доживу, прослідкую, як вона зустрінеться з Орестом, як вони покохають один одного і стануть щасливими. Покохай і станеш щасливим, - згадав Суптело когось із східних мудреців. - Якщо його гіпотеза правильна, то перевірити її можна лише за 10 років». Він зовсім не збирався переслідувати чи викривати Хому через ті 10 років. Просто перевірити і зарядитися тією величезною енергією Всесвіту, яка криється в життєвих історіях людей, подібних Оресту Хомі, натхненних коханням до жінки і любов’ю до Батьківщини.
