були десять років тому, але вже із свідомим чи підсвідомим розумінням, куди треба стріляти. Уб’єте Раміреса, він не застрелить Президента, таким чином ви врятуєте не лише керівника держави, а, можливо, й всю Україну. Хоча, відверто кажучи, один Бог знає, як воно все складеться. Думаю, що це доволі небезпечні речі і я їх більше б ніколи і нікому не пропонував. Але що поробиш, коли саме так складаються обставини, не залишаючи нам іншого вибору. Втручатися у хід історії вкрай небезпечно. Хто його знає, як може це вплинути на майбутне. Та й енергетичного ресурсу на ваше повернення назад, в майбутнє до нас вже не залишиться.
- А якщо в тата конфіскують мобільний телефон? - висловила свій сумнів Мар’яна.
- Думаю, мобільний не заберуть, - переконливо сказав Андрій. - Рідні ж повинні тримати зі мною зв’язок. Інакше про моє зникнення вони повідомлять до міліції. А цій банді таке потрібне якнайменше.
- Я теж так думаю, - мовив Орест.
- Давайте лягати спати, - запропонував Андрій, відчуваючи сильну втому від усіх цих подій.
- Добраніч, тату, - підвелася зі свого місця Мар’яна. - Я вам уже постелила. А ми з Орестом ще посидимо на кухні, поговоримо. Ми так заспокійливо діємо один на одного. Мені не хочеться спати.
- Добраніч, діти.
Андрій влігся на дивані у великій кімнаті і майже одразу заснув. Другого дня він прокинувся цілком бадьорим і рішучим. За п’ять хвилин після сніданку надійшов виклик - за ним прибула машина. Орос попрощався з донькою та її другом і, викликавши ліфт, за декілька хвилин уже сидів у джипі поряд з Оксаною. Вона так само, як і минулого разу, насмішкувато дивилася на Андрія, але тепер її очі були ясними.
- В мене періодичне покращення зору, - пояснила вона після привітання, розуміючи, що снайпер все помічає. - Декілька днів буду бачити майже нормально, а потім знову все ніби окутає туман. Розпливатимуться контури предметів і може навіть наступити тимчасове повне осліплення. Контузія. Розповідати подробиці не хочу і не буду. Нецікаво. Мені. Але про щось нам все-таки розмовляти доведеться. Найближчі два місяці ми з тобою будемо спілкуватися кожного дня. А може і цілодобово. Принаймні, я на це дуже сподіваюсь. Тебе не шокує моя відвертість? Це в мене з’явилося після війни. Я не повія, але війна і моє поранення дуже загострили відчуття швидкоплинності життя. В тебе такого немає?
- Немає і ніколи не було. Відверто кажучи, я й дружині ніколи не зраджував.
Андрій зиркнув на перегородку з броньованого скла, яка відгороджувала водія від пасажирів.
- Він усе чує? - запитав він у Оксани.
- Та тут скрізь «жучки». І на базі теж. Звикай. І у спальнях вони є. Але нехай заздрять.
- Ти вважаєш, я буду гарним коханцем?
- Звичайно, раз ти ніколи не зраджував дружині. Це ж можна собі тільки уявити, яка глобальна, концентрована сексуальна енергія накопичилася в тобі за цей період. Рідкісний екземпляр для моєї колекції.
- А як ти на Північному Кавказі воювала, маю на увазі, в сексуальному сенсі? Там, я чув, чоловіки дуже гарячі, особливо зважаючи на твої зовнішні дані.
- Це ти мені кинув комплімент, я правильно зрозуміла? - посміхнулася Оксана. - Там у мене не було жодного чоловіка. Так, жартували собі, але не більше. Не до того було, та й ми, жінки-снайпери, спроможні себе цілком захистити. До речі, саме нас росіяни боялися найбільше.
Машина повернула до села і проїхавши ним, попрямувала до лісу, де бовваніла велика будова, звіддаля схожа на собор.
- Мабуть сільські бабусі хрестяться на неї? - висловив припущення Орос.
- Так і є, - відповіла Оксана. - Тут декілька гектарів території з лісом і ставком. Ти вже знаєш, що ця садиба є повністю автономною системою, навіть з електростанцією.
Андрій підхопив багаж Оксани. Його сумку взяв водій, більше схожий на охоронника. Вони попростували алеєю, обсадженою якимись незвичними хвойними деревами, до великого будинку химерної архітектури.
- Звикай до справжніх розкошів, - сказала Оксана, коли вони увійшли до будинку. - До речі, твої двері зроблені з, прости Господи, ебенового дерева, а мої - з сандалового, - показала дівчина рукою на двері Андрієвої і своєї кімнат, розміщених навпроти одна одної. - Всередині є все необхідне. Через півгодини я постукаю в двері і поведу тебе снідати.
- Дякую, я вже поснідав.
- А от я - ні. Все одно мушу тобі показати, де ми харчуватимемося. Я поїм, а ти, якщо не захочеш, вип’єш зі мною кави чи чогось міцнішого. Тут чудові кухарі. Тобі сподобається.
- Добре, домовилися.
Андрій відчинив двері і опинився у передпокої гарно умебльованої кімнати. Обернувшися, він наблизив носа до дверей. Від них дійсно линув ніжний і приємний аромат. Він стенув плечима і кинув на підлогу свою сумку з речами. Потім відчинив білі двері, які вели до великої ванної кімнати. Тут все було на місці: рушники, мило, різні шампуні, бритви для гоління, електрична і лезова. Після цього Орос оглянув кожну шпаринку свого нового помешкання, але камери стеження не знайшов.
«А дійсно, навіщо? - подумав він, - моєю камерою стеження 24 години на добу буде Оксана».
Андрій перевдягнувся у спортивну майку і шорти, причесався біля дзеркала, напевно, дуже дорогого.
«Камера спостереженні за ним, - вирішив Орос. - Не даремно ж воно вмонтоване в стіну».
Вийшовши в коридор, Андрій спустився вниз і, вислизнувши з будинку, пройшовся до ставка. Вся територія була надзвичайно ретельно декорована. Повернувшись до будинку, він постукав у двері кімнати Оксани. Вони майже одразу відчинилися і звідти випорхнула приємно збуджена і радісна молода жінка в чудовій барвистій літній сукні. Вони обоє з награним веселим критицизмом у поглядах оглянули один одного і залишилися задоволеними.
- Пішли, - запропонувала Оксана, - їдальня внизу. Стоп, - зупинилася вона, - в мене виникла ідея. Я зараз попрошу, щоб нам накрили стіл на терасі. Звідти відкривається чудовий вид на ставок. До того ж сьогодні дуже приємна погода для прийому їжі на свіжому повітрі. Ти не проти?
- Звичайно, що ні.
- Ну, тоді, поки нам влаштують сніданок, погойдаймося он у тих підвісних кріслах. Дуже зручно.
За декілька хвилин їм організували, оперативно і спритно, сніданок на терасі. Накривало на стіл дуже гарненьке дівча, вбране у стилі офіціанток 50-х років XX століття. Щоправда, її костюм відрізнявся від уніформ офіціанток минулого століття очевидною економією матеріалу: вбрання ледь прикривало пишні форми молодиці.
- Не витріщайся так, - повернула Оксана його обличчя до себе. - Ти тут на роботі. Повір мені, у тебе на неї не буде часу. Та й бажання теж.
- Це чому ж?
- Про це піклуватимусь я. Сьогодні вночі я прийду до тебе в гості. І буду приходити кожної ночі. А за тиждень до початку операції влаштую тобі від себе канікули, щоб ти повністю фізично відновився: руки не дрижали, очі, орлині твої, дивилися ясно. У нас тут за наукою все влаштоване. Для очей будуть подавати чотири рази на день чорницю, для душі і тіла - я, для рук і плечей - спеціальні тренажери і масажист. Тиждень - тир, тиждень стріляємо на далекі відстані, тиждень - на наддалекі. Я вважаю, що за два місяці ти повністю відновиш свою найкращу форму. Вдень, після обіду, і ввечері, після вечері, я буду твоїм спаринг- партнером у словесній дуелі. У Президента нині таких снайперів, як ти, немає, але якісь все-таки є. Я ставитиму запитання, ти відповідатимеш і навпаки. Це, щоб був готовий до будь-яких несподіванок.
- А чому це ти маєш до мене приходити «в гості», а не я до тебе? - посміхнувся Андрій. - Я розумію, що це твоя робота, слідкувати за мною навіть у ліжку, але чому я не можу завітати до тебе? Результат же для Бенгалурова буде той же.
- Для Аміра може й так, але не для мене.
- Поясни.
- Тобі до мене аж ніяк не можна. Ти ж психолог, Андрію, тому повинен сам розуміти. Ось скажи-но мені, кота до кицьки приводять, коли хочуть мати кошенят, чи кицьку до кота?
- Це має якесь принципове значення? Крім того, я психолог людський, а не котячий.
- Ще й яке значення, - засміялася Оксана. - У братів наших менших інколи не гріх і повчитися. Якщо
