постійно діяли у Каліфорнійському університеті США. Виїжджаючи на чергове завдання, завжди брав з собою пакетик з крейдою, яку, в разі потреби, використовував для кращого зчеплення пальців з поверхнею будівель або скель.
Перший міліцейський патруль, який трапився йому на вокзалі, Рамірес проминув трохи насторожено. Але двоє молодих міліціонерів не звернули на нього жодної уваги. Це остаточно заспокоїло кілера, адже вказувало, що він має вигляд «свого». Зовсім несподівано на Хосе накотилося доволі гостре відчуття власної причетності до цієї країни і її мешканців, можливо, найдавнішого народу в світі. Йому раптом закортіло дійсно стати своїм серед цих людей, з якими мав генетичну спорідненість, зробити щось для них. «Сентименталізм - ознака старіння», - подумав він.
Хосе із зацікавленістю придивлявся до людей, будівель, шляхів і бачив всюди бідність і соціальне розшарування. «Це суспільство - далеке від справедливості», - зробив він висновок. Йому пригадалися слова одного з американських письменників, що «всі мислячі істоти народжуються нерівними. Досконале суспільство дає кожному рівну можливість плавати на його власній глибині». Країну, куди його занесла доля, досконалість чекала десь у неосяжному майбутті.
Рамірес купив у касі квиток до Києва у купейний вагон фірмового потягу «Галичина». До відправлення лишалося ще декілька годин, і він вирішив оглянути місто. Воно його вразило.
«А я думав, що на схід від Польщі Європи вже немає, - розглядав він розкішне старовинне європейське місто з абсолютно виразною українською специфікою в архітектурі. - А тут раптом отаке - не схоже ні на Польщу, ні на Німеччину або Францію. А хто знає про Львів у Британії, США, Аргентині чи Уругваї?» - дивувався Рамірес, задерши голову перед Чорною кам’яницею на площі Ринок.
Обличчя будь-якого європейського міста визначає не лише його архітектура, але й, скажімо, кав’ярні, які у Львові виглядали належно кращим європейським традиціям. Хосе надовго «зависав» у них, переходячи з однієї до другої і якось зачудовано прислуховуючись до людського гомону довкола. І в ньому наростало відчуття причетності до країни і цих щирих, простих і привітних людей.
«От знайти б собі тут якусь гарненьку жіночку, он їх скільки навкруги, і кинути десь якір аж до завершення свого земного шляху... - думав він. - Все одно і оком не встигну змигнути, як десь проколюсь, втрачу пильність і загину або просто стане фізично важко виконувати замовлення. Вже зараз варто думати, де доведеться мешкати до кінця днів своїх. Це має бути якесь цивілізоване місце, країна, але ще не повністю, так би мовити, інтегрована у світову чи європейську систему... Проте ще рано приймати остаточне рішення», - відмахнувся Рамірес від сентиментальних думок.
Наближався час відходу потягу, і кілер, відвідавши наостанок доволі пристойний гіпермаркет, зупинив таксі й дістався до залізничного вокзалу. Його дублер мав приїхати до Києва за тиждень перед здійсненням акції. Цього часу, на думку Раміреса, вистачило б на його адаптацію. Власне, роль дублера була суто номінальною. Хосе міг обійтися і без нього. Можливо, він і відішле дублера. Але поки що рано про це думати. Він підійшов своєю пружною котячою ходою до вагону і, використавши одну із своїх чарівних посмішок, відпрацьованих роками, привітався з молодою провідницею, яка стовбичила біля дверей, і простягнув їй свого проїзного квитка.
- У вас четверте купе, нижнє тринадцяте місце, - сказала провідниця, теж відповідаючи посмішкою і кокетливо дивлячись на ставного молодика.
- Дякую, серденько, - промовив своїм глибоким оксамитовим голосом Рамірес.
Цей голос, його тональність теж були відпрацьовані протягом довгих тренувань. Голос ніби йшов з самих глибин чоловічого єства Хосе. Підхопивши валізу, чоловік миттєво злетів по сходах, демонструючи відмінну фізичну форму, і рушив вузьким коридором вагону. Підійшовши до четвертого купе, Рамірес постукав.
- Заходьте, - долинув до нього жіночий, як йому видалось, юний голос.
Чоловік відсунув двері купе і зазирнув всередину. Біля вікна дійсно сиділа молода дівчина. Саме цієї миті вона розгортала на столику свій проїзний квиток.
- Доброго вам вечора, - чемно привітався Рамірес.
- Добрий вечір, - відповіла дівчина.
- А де місце тринадцять? - запитав він.
- Саме на ньому я сиджу. Ой, вибачте, зараз пересяду, щоб ви могли сховати речі. Моє місце чотирнадцяте, на другому ярусі.
- Щоб я таку молоденьку і гарненьку пані вигнав на верхній ярус?! - посміхнувся Хосе. - Пропоную помінятися місцями. Я спортсмен, для мене вилізти на верхню полицю - це просто розминання перед змаганнями.
- Ви їдете до Києва на змагання? - запитала дівчина.
- Зовсім ні, я їду до столиці шукати роботу і житло. Давайте знайомитися, - простягнув він руку дівчині. - Роман-Мар’ян. Пропоную скоротити до Романа.
- А я Орися, - відповіла дівчина, ледь-ледь потискуючи руку Раміреса.
- Ну, що ж, - посміхнувся Роман, - першу обов’язкову процедуру ми виконали. Ви будете перевдягатися? То я вийду.
- Не зараз. Провідниця має ще забрати в нас квитки. Але це буде лише після того, як рушить поїзд.
- Добре. Я дійсно вже давно не їздив місцевою залізницею. Майже все забув. Доведеться знову звикати.
- А ви звідки? У вас такий цікавий акцент. Ніби належите до української діаспори, але не знаю з якої країни.
- Та ні, я родом з України, громадянин, так би мовити. Але вже багато років працюю в Іспанії. Тобто працював. Жив в місті, можна сказати містечку, і працював у сфері, де українців майже не траплялося. Протягом декількох років взагалі не мав можливості говорити українською. Мій акцент - то цілком природний вплив іспанської мови і іспаномовного середовища, в якому я жив.
- Ви будівельник? Мої батьки теж заробітчани. Щоправда, працюють у Португалії. Будують там житлові будинки. Саме на їхні гроші я живу і навчаюся в Києві.
Рамірес завжди пам’ятав про свої випещені руки, і тому ніколи не використовував у легендах причетність до професій, пов’язаних з виконанням фізичної роботи.
- Зовсім ні, - відповів він дівчині. - Працював помічником нотаріуса. Маю юридичну освіту, володію декількома мовами. Знайомі мене переконали, що в Києві, з моїм набором іноземних мов і вищою юридичною освітою, можна знайти грошовитішу роботу, ніж в Іспанії. Це дійсно так? Ви ж маєте краще знати, аніж я, нинішню ситуацію на ринку праці в столиці.
- Відверто кажучи, я майже не розбираюся в цій темі, - відповіла дівчина, як здалося Хосе, дещо похнюпившись. - Хотілося б вам допомогти, але я далека від юриспруденції. Навчаюся на біологічному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Це на Виставці.
- Я зовсім не знаю Києва. А на якому курсі?
- Закінчую другий.
- Мабуть, відмінниця?
- Майже вгадали.
- Живете в гуртожитку?
- Так, в гуртожитку на вулиці Ломоносова.
- А мені туди не можна тимчасово влаштуватися? Поки не знайду підходящої роботи. Мені казали, що знімати квартиру в Києві - надто дорого, а я ж не мільйонер. Поки що, - засміявся Рамірес.
- Це дійсно так, знімати квартиру в Києві дуже дорого, не всім по кишені. Особливо, якщо у вас немає роботи.
- А ви не могли б мені щось підказати чи порекомендувати? Я давно не був в Україні, обстановка тут змінюється дуже стрімко, тому відчуваю себе не зовсім у своїй тарілці…
- Доброго вечора, - до купе зайшла жінка похилого віку. - Де тут місце п’ятнадцять?
- Ось це, нижнє, - показала рукою Орися. - Ми вийдемо до коридору, а ви тут влаштовуйтеся.
- Дякую.
Хосе і студентка вийшли з купе і зупинилися біля вікна, час від часу пропускаючи пасажирів, які проходили повз них до своїх місць у потязі.
