- То чи не могли б ви мені щось порадити відносно житла? Де б я міг влаштуватися в Києві, щоб було не дуже дорого? - продовжив розмову Хосе.
- На жаль, гуртожитки в нас всі заповнені. В університетському кампусі, в районі Національного виставкового центру, є декілька будинків з однокімнатними квартирами для аспірантів. Але й вони переповнені. Це я точно знаю, бо там живе одна моя знайома землячка.
- І що, ніяких ідей, куди прилаштувати такого видного чоловічка, як я, немає? - засміявся Рамірес, випнувши груди і відобразивши на обличчі одну зі своїх найчарівніших посмішок, з власної приватної колекції.
Дівчина з веселою цікавістю лукаво подивилася на молодика.
- Ні, нічого немає. Хоча… Стривайте. Як же це я забула! Знаєте, по вулиці Ломоносова є санаторій- профілакторій для студентів, туди дають путівки на місяць. Там є і житло, але більшість там не живуть, продовжують мешкати в гуртожитку або вдома в Києві, а там лише харчуються і лікуються. Я одного разу відпочивала в цьому профілакторії і звернула увагу, що в ньому чимало вільних місць. А в їдальні зустрічаються і сторонні люди, які за віком зовсім не схожі на студентів. А от вам і критися не треба. Назвіться аспірантом, і за віком ви можете цілком підійти до верхньої межі цієї категорії.
- Невже я виглядаю справжнім старим шкарбуном в очах такої гарної панянки?
- Не кокетуйте, пане Романе, - засміялася дівчина. - Ви ж, певно, й самі добре знаєте, як виглядаєте в очах таких панянок, як я. Але я вважаю, що санаторій-профілакторій для вас підійде якнайкраще. Отримаєте за мінімальну плату цілком пристойне для тимчасового проживання житло та ще й дієтичне харчування, різні там лікувальні процедури... Думаю, ви ж відклали в Іспанії, про чорний день, якісь грошенята і могли б на цій основі домовитися з головним лікарем. Це доволі симпатична молода жінка. До речі, не одружена
- Ви що, виступаєте у ролі свахи?
- А чом би й ні? Вона має власну квартиру в Києві, і ваші проблеми були б автоматично вирішені.
- А я, старий дурень, вже налаштувався на вічну дружбу з вами.
- У мене є хлопець, теж студент. Ми збираємося за кілька років одружитися. А ви ж років на двадцять від мене старший, хоча, очевидно, ніхто вам ваших років не дає. Але ж я все-таки - біолог і, як ви самі зазначили, відмінниця. Мене не обдуриш. Однак допомогти землякові завжди рада. Якщо ви домовитеся з головним лікарем, а я навіть впевнена в цьому, отримаєте житло, чотириразове харчування і лікування. А між тим шукатимете собі постійне житло. Або окрутите цю симпатичну лікарку і пристанете в прийми, - посміхнулася Орися.
- Дякую, це для мене дуже конструктивна ідея, - зрадів Рамірес. - Так би мовити, і житло, і харчування. Два в одному.
- Три в одному, - поправила його Орися. - Ще ж і лікування.
- Це, мабуть, не згодиться: я і теоретично, і практично здоровий. А от харчування не завадить. Щоправда, мабуть, обідати не випадатиме. Цей профілакторій десь на околиці Києва розташований?
- Так, доволі далеко від центру.
- Але вранці і ввечері поснідати і повечеряти - те що лікар, як кажуть, прописав. Як там годують?
- Нічого такого вишуканого, до чого ви, мабуть, звикли в Іспанії, немає, але цілком пристойна їжа, як для студентів. З голоду не вмрете.
- Ви мене врятували, - посміхнувся Хосе. - Хотів би віддячити вам чимось. Чи не міг би я запросити вас до ресторану в найближчу суботу? Ви ж в цей день не навчаєтеся? Якщо ваш кавалер ревнивий, давайте запросимо і його.
- Він зараз на стажуванні у США. Але відвідини ресторану в Києві обійдуться вам у копієчку. Це доволі дорогий заклад, а ви ще не влаштувалися на роботу.
- Якось викручусь. Погоджуйтесь.
- Ну, добре. - відказала Орися. - Давайте обміняємося номерами телефонів. Якщо не передумаєте, зателефонуйте мені у п’ятницю ввечері. Тоді і домовимося конкретніше.
Чоловік і дівчина обмінялися номерами мобільних телефонів. Перетелефонували один одному, перевіряючи, чи не помилилися в наборі, і повернулися до купе, де літня жінка вже вклалася спати. Хосе і Орися ще трохи погомоніли тихцем і теж вирішили лягати спати. Четвертий пасажир в купе з’явився лише десь по дорозі, коли всі вже давно спали.
Вранці потяг прибув до другої колії центрального залізничного вокзалу Києва. Хосе ніс свою валізу і одну з двох сумок Орисі. Задерши голову, він оглядав величезну споруду вокзалу, спускаючись ескалатором за студенткою до вестибюлю. На гамірній привокзальній площі Хосе винайняв таксі, і вони поїхали вдвох до кампусу університету імені Тараса Шевченка. Таксі майже одразу потрапило до затору, який супроводжував їх практично до самого кінця маршруту слідування. З усіх боків, за ними, назустріч їхали майже суцільно дорогі автомобілі.
«Нічого собі, - подумав Рамірес, - а на Заході вважають Україну бідною державою. Така кількість наддорогих авто! Можливо, треба було вимагати від замовника подвоєння гонорару», - посміхнувся він власним думкам.
- Ну як, подобається місто? - запитала Орися, витлумачивши його посмішку по-своєму. - Тут є такі гарні місцинки, що просто дух захоплює. Якщо буде час, рекомендую їх відвідати.
- Я не проти системно і систематично відвідувати їх щовихідних, але з однією умовою: гідом будете ви, - запропонував він студентці. - Може перейдемо на «ти»? Не знаю, що там каже вам ваша біологічна освіта, але суто зовні я старший за тебе десь лише років на десять.
Хосе, у дійсності, був старший за дівчину на всі двадцять з гаком років, але зовні в це ніхто б не повірив.
- Я згодна, Романе, - просто відповіла дівчина.
- А як же наречений у США? - посміхнувся Хосе.
- Ніякого нареченого, насправді, немає. Це я видумала, щоб ти від мене відчепився. Але, схоже, в мене нічого не вийшло. Я маю на увазі спровадити тебе куди подалі. Я тільки в навчанні відмінниця, а в житті - дурепа-дурепою.
Вони надовго замовкли, думаючи кожен про своє. Машина рухалася Голосіївським проспектом, і ця місцевість одразу сподобалася кілеру. З одного боку вулиці тяглися будинки, а з іншого - на багато кілометрів проносився повз вікна чи то парк, чи то ліс.
- Красиві місця, - сказав Рамірес, показуючи ліворуч.
- Так, вони мені теж подобаються. Он там, на горі видно будівлі аграрного університету. У них увесь кампус міститься в лісі.
Таксі проїхало повз величезний білий шестиповерховий корпус, де, за словами Орисі, вона навчалася і де знаходилися, окрім її факультету, ще й географічний, а також науково-дослідний інститут фізіології і віварій. Орися весь час звертала увагу свого попутника то в правий, то в лівий бік. Навпроти величезного корпусу факультету студентки височіли будівлі Національного виставкового центру, споруджені у типово радянському архітектурному стилі. Це місце вже було знайоме Раміресу ще з часу його першого візиту до Києва десять років тому. З того часу місто сильно змінилося. Таксі ще трохи проїхало далі і, звернувши праворуч, почало підстрибувати на вибоїнах поганенької дороги, що вела вглиб університетського кампусу. Нарешті машина зупинилася біля великої будівлі, праворуч від дверей якої висіла скляна табличка з надписом «Гуртожиток №7». Всюди снували студенти, не звертаючи ніякої уваги на Орисю і Раміреса, котрий якраз витягав валізи з багажника і зупинився, запитально дивлячись на дівчину.
- Давай занесемо наші речі до мене в кімнату, - запропонувала дівчина, - а потім я проведу тебе до санаторію-профілакторію. Це зовсім близько від мого гуртожитку. Пішли.
У вестибюлі на місці чергової сидів якийсь знуджений студент, котрий скептично і, як здалося Раміресу, ревниво оглянув кілера, хмикнув і звернувся не дуже ввічливо до Орисі.
- Орисю, що це за один? Він до тебе? А документи в нього є?
- Не заводься, Колю, - остудила його Орися. - Він зі мною, попутник з потяга, тільки й того. Він лише допоможе мені занести речі до кімнати і залишить на схов свої. Більше ти його не побачиш. Може, обійдемось без формальностей?
- Проходьте, - невдоволено буркнув Коля.
- Закоханий в тебе? - запитав Рамірес біля дверей її кімнати.
- Однокурсник і одногрупник. Профспілковий діяч. Такий зануда, і руки любить розпускати.
