- Бачу, з тобою такі штучки не проходять.
- Це точно. Деякі хлопці думають, що раз дівчина живе в гуртожитку, то вона легкодоступна.
- А ти вважаєш себе важкодоступною? - посміхнувся Хосе.
- Ти хочеш мене образити або розсердити?
- Та ні. Просто пожартував невдало.
- Ну, от і моя кімната. Я зараз попереджу дівчат, якщо вони вже приїхали.
Але в Орисиній кімнаті нікого не було, і Хосе заніс валізи. Майже одразу вони вийшли у довгий коридор гуртожитку і, спустившися сходами на перший поверх, прослизнули повз похмурого Колю, який провів чоловіка таким поглядом, ніби той був його особистим ворогом.
Кілер і студентка оминули ще один гуртожиток, і Хосе побачив з другого боку вулиці велику споруду, архітектура якої дещо відрізняла її від інших університетських, що знаходились поряд. Очі Хосе-Романа горіли якимось дивним жовтим полум’ям. Так завжди бувало з ним, коли необхідно було діяти. Операція, заради якої він приїхав до Києва, розпочиналась.
- Це і є знаменитий профілакторій? - запитав він в Орисі.
- Точно так, ти не помилився.
- Ти зі мною зайдеш?
- Ні, мушу йти на заняття. Ти сам все, що треба знайдеш. Зателефонуй, коли влаштуєшся або не влаштуєшся, і я видам тобі твою валізу. Бувай.
- До зустрічі.
Орися пішла на заняття, а Хосе зайшов у двері профілакторію і звернувся до чергової з проханням показати кабінет головного лікаря. Та показала рукою праворуч по коридору і повідомила, що Антоніни Григорівни ще немає. На запитання Раміреса, коли головний лікар зазвичай приходить на роботу, чергова відповіла, що по-різному. Чоловікові нічого не лишалося, як всістися в зачовгане крісло під стіною і чекати появи керівництва лікувально-оздоровчо-профілактичного закладу.
За півгодини двері черговий раз відчинилися, і до вестибюлю швидко зайшла висока, нехудорлява і доволі симпатична молодиця «років за 35» - на око визначив Рамірес. Чергова одразу повідомила лікарку, що її чекають. Хосе пружньо підхопився, подарувавши головній лікарці найкращу посмішку з власного арсеналу.
- Ви до мене? - запитала Антоніна Григорівна.
- Так. Чи можу я потрапити до вас зараз на прийом?
- Ви представляєте якусь організацію чи є приватною особою?
- Сьогодні я суто приватна особа і в мене особиста справа, - встиг ще сказати Хосе до того, як вони наблизилися до кабінету.
- Сідайте на вибір, - вказала, приязно посміхнувшись, дама на кілька стільців біля кабінету. - А я зараз перевдягнуся в медичну уніформу і тоді покличу вас.
Вона зникла за дверима, а кілер роздивився довкола. На стінах висіли плакати з розповідями про різні хвороби, пандемії, а також інструкції про правильне чищення зубів і безпечні статеві відносини. Більшість з тих папірців вочевидь провисіла тут не один рік. На деяких веселі студенти дописали і домалювали щось явно сороміцьке. Нарешті двері відчинилися, і звідти визирнула головна лікарка, яка вже встигла не лише перевдягтися в білосніжний халат, який, до речі, дуже гарно підкреслював жіночність її фігури, але й підмалювати обличчя.
«Для мене старається», - вирішив Рамірес.
Він стрімко підвівся і рушив до кабінету.
- Що вас привело до нас? - запитала головна лікарка. - Чим я можу допомогти?
- Буду з вами абсолютно відвертим, як пацієнт з лікарем, - посміхнувся Хосе. - Декілька років працював в Іспанії помічником нотаріуса. Трохи заробив грошей, володію кількома мовами. Мене переконали, що зараз в Києві я можу заробити грошей більше, ніж там, на чужині. Волів би спробувати тут. Мені потрібно десь перебути, поки влаштуюся на роботу. Тоді зможу винайняти квартиру. А зараз я просто дезорієнтований. Зовсім не знаю Києва. Місто величезне, в Іспанії я жив у невеликому провінційному містечку і не звик до таких масштабів. Чи не домогли б ви мені влаштуватись у вашому санаторії-профілакторії на місяць-два, поки не знайду роботу? Я людина дуже спокійна, горілки не п’ю, дівчат приводити не буду. У вас не виникне через мене жодних проблем. Готовий платити за проживання та харчування, і окрім офіційної платні - ще й вам особисто, скільки скажете. Щоб ви не думали, що я якийсь там засланий козачок, ось, прошу, ознайомтесь з моїми іспанськими паперами з дозволом на проживання і працевлаштування.
Головна лікарка взяла документи. Було помітно, що вона зблизька майже нічого не бачить, але одягти окуляри, очевидно, посоромилась.
- Я іспанської мови не знаю, - сказала вона, відсуваючи документи. - Думаю, ми вам допоможемо. - Потім додала, витримавши довгу, майже театральну паузу. - Місяць-два - це саме в моїй компетенції. А там, можливо, знайдете собі якусь жіночку з квартирою. Дехто з приїжджих чоловіків непогано таким чином влаштовується в столиці. Тут стільки самотніх жінок…
- Вибачте, - Хосе вирішив йти напролом, - а ви одружені?
- Ні, але в цьому сенсі на мене не розраховуйте. Знаємо ми таких «іспанців»...
- Ви себе просто недооцінюєте, - Рамірес черговий раз зобразив на обличчі фірмову посмішку. - Не треба бути іспанцем, щоб це помітити. Я, наприклад, в Іспанії таких гарних жінок не зустрічав.
Це вже були відверто грубі лестощі, і головна лікарка вирішила закінчувати розмову.
- Ви тут посидьте, а я піду дам розпорядження, щоб вас прийняли належним чином. Український паспорт у вас, сподіваюсь, є?
- Ось, будь ласка, - Рамірес простягнув жінці свого паспорта.
- Роман-Мар’ян Ткачук, - вголос прочитала головна лікарка. - Народився в місті Самборі Львівської області. Ха-ха! А моє дівоче прізвище теж Ткачук. Щоравда, родом з Київської області.
- Може, це доля? - стиха промовив лагідним тоном Хосе.
Головна лікарка не відповіла і, вибачившись, з паспортом у руках вийшла до коридору. За декілька хвилин вона повернулася і повела Раміреса поселятися. Конверт з євро кілер залишив у неї на столі. Його поселили на другому поверсі в кімнаті, де окрім нього нікого не було. Вікнами вона виходила в тихий двір. На столі вже лежали талони на харчування і перепустка до профілакторію. В день приїзду Хосе відпочивав, а вже наступного дня почав активні дії з рекогносцирування місця проведення запланованого замовлення.
Посередник ще в Лондоні наділив Раміреса даними про Бенгалурова. Де мешкає, зазвичай відпочиває, з ким спілкується, хто коханка, на які хвороби страждає. Вбити найбагатшу людину України було справою нелегкою. Окрім того, що Бенгалурова стерегла ціла армія охоронників, олігірх був людиною достатньо розумною і обережною, до того ж з неабияк розвиненим інтуїтивним складом мислення. Саме інтуїція не раз рятувала його від небезпеки. Рамірес також добре володів інтуіцією, тому усвідомлював всю складність завдання. Крім того, однією з вимог замовника було не просто вбити Бенгалурова, а знищити його страшно, вкинувши тіло в Дніпро, річку, яку багато українців підсвідомо сприймали, так само, як індуси - Ганг, священним символом нації. І після такого, напевно, ніхто в Україні вже не зміг би почуватися в безпеці, чого, власне, й добивався замовник. Адже якщо вбивають мільярдера, та ще й розчленовують його тіло, що вже говорити про інших?
Рамірес володів безліччю методів і способів знищення людини, арсенал яких періодично поповнювався. Наприклад, Бенгалуров страждав гемороєм і постійно користувався свічками. Саме у свічки можна було ввести отруту... Ще було відомо, що олігарх надзвичайно пестив свої руки. Він постійно їх намащував спеціальними кремами, які його дружина замовляла в одному з інститутів краси в Києві. Можна було б додати до крему якусь сильнодіючу отруту, тим більше, що проникнути до інституту було зовсім неважко. Мав олігарх і улюбленого собаку, ротвейлера Макса, який мав персонального кухаря, ветеринара і навіть масажистку. Рамірес знав декілька способів впливу на тварину, внаслідок яких улюблений пес загризе свого хазяїна. Але як викрасти і вивезти тіло? Це була головна проблема, яку кілер мусив вирішити впродовж наступних двох місяців. Рамірес розумів, що саме за кінцевий результат і платить такий величезний гонорар замовник, котрий, певно, й сам спромігся б грохнути олігарха, але от як викрасти тіло, придумати не зміг. Тому і вирішив звернутися до Раміреса.
Хосе чудово влаштувався в Києві і навіть трохи розслабився, розуміючи, що до виконання замовлення його і пальцем ніхто не зачепить. Головна лікарка виписала йому якусь п’яту дієту, і він цілком пристойно
