величною, такою святою, що для неї не лише жити, а й умерти є замало. Я хотів у боротьбі за Українську Державу, за визволення українського народу з неволі, в боротьбі за новий соціяльний лад, за соціяльну рівність, за Україну без хлопа і пана знайти ціль свого життя і своє щастя”.
Я. Спольський: „Я працював в ОУН з повною свідомістю доцільности і правильности її методів. Тому повністю відповідаю за цю свою працю”.
І. Малюца: „Кожна ідея мусить витримати пробу смерти... Я виступив у Варшавському процесі з відомою заявою, що її тут відкликаю. Я заломався був з особистих причин. Нині я свідомий того, що я був заломався і несу та нестиму всі наслідки того заломання. В кожному разі, волів би я нині не жити, як мати за собою такий вчинок”.
Ярослав Стецько заявив, що під час слідства він ні до чого не признався, але тут, перед судом, добровільно признається, що він був членом ОУН і керівником ідеологічної референтури, як член Крайової Екзекутиви ОУН, та редактором „Бюлетеня КЕ ОУН на ЗУЗ”, „Юнака” і „Юнацтва”. „Прокурор подав, – говорив Стецько, – що я своєю публіцистичною діяльністю затруював душі української суспільности, зокрема української молоді. Це ніяк не відповідає правді. Я писав на теми ідеологічно-суспільні, політичні, на теми етики і висував у своїх публіцистичних працях ось що: оцінюючи нинішнє становище взагалі і дійсність, яка панує в українській суспільності та на українських землях, я поставив тезу, що сьогоднішній змисл життя узмістовлюється в тому, що ідеалом людини є національно-суспільний ідеал. Національно-суспільну працю не вважаю за заслугу окремих осіб, але за обов'язок кожної людини. Я кажу, що всім змислом життя мусить бути національно-суспільний ідеал. Вияви еґоїстичного моменту в суспільному житті мають стати щонайвище неґативним ухилом від національно-суспільного ідеалу життя кожної одиниці. Цього не можна оцінювати як затруювання душ суспільности. Якщо б хтось проголошував таку ідею серед польської суспільности, то пан прокуратор певно не мав би відваги так її оцінити. Мій оборонець, проф. Старосольський, зазначив, що я зокрема розглядав соціяльний зміст українського націоналізму. Так, як редактор „Бюлетеня” та як редактор „Юнака” і „Юнацтва”, зорганізованих для молоді, я містив у них статті між ін. про соціяльний зміст українського народу. При оцінці розв'язки соціяльного питання можна узмістовити його в чотирьох точках: національний момент, безклясовість, момент етики і момент праці. Я твердив, що єдина праця вирішує про вартість людини, і що єдино суспільна справедливість може бути критерієм у вирішуванні соціяльних проблем. Я твердив, що в національних рамках кожна одиниця може знайти сенс життя. При тому я висунув у розв'язці економічного питання тезу, що вимогою соціяльної справедливости є передання без викупу землі – усіх без ріжниці поміщиків – у власність українського селянства та копалень у власність українського робітництва, передання без викупу землі з московських колективів у власність українського селянина; те саме стосується щодо фабрик і копалень на східньоукраїнських землях. Це одна з важливіших точок справи розв'язки української суспільної проблеми. Я висував ідею нового суспільного порядку. Тим новим суспільним порядком має бути ідея солідаризму професій, не кляс в економічному розумінні, бо українська суспільність є безклясовою суспільністю людей праці. Чи такі думки й ідеї можна назвати затруюванням душі української суспільности та української молоді?
„Далі я висував у своїй діяльності тезу, що Україна повинна стати ідейним, моральним і культурним центром, довкола якого повинні зосереджуватися змагання інших поневолених народів. Україна має бути їхнім ідейним і моральним провідником у їхніх визвольних змаганнях.
„Призадумуючись над долею цілого українського народу, я підкреслював соборність: ідейну, психологічну, моральну та соборність політичних змагань. Чи це можна назвати затруюванням душ української суспільности і молоді? На питання проф. Старосольського я визнав, що я писав і про українське право, про те, чи право бездержавного народу існує та обов'язує його членів чи ні. Я прийшов до висновку, що воно існує. Бо тверджу, що право існує тоді, коли його психологічно й морально визнають члени даної суспільности. Визнаю, що істотним моментом права є признавання його даною суспільністю. Примус, фізична сила не є суттєвим моментом права. Кермуючись цим мотивом, я з правного й ідейного боку робив те, що робив. Я виконував свій обов'язок, що його мені диктувала моя приналежність до української суспільности. Я визнаю, що українська держава існує, існує потенціяльно в серцях українського народу. Не існує покищо реально, але існує морально і правно в наших душах. Змислом мого життя було, є і буде: Україна вільна, Україна без хлопа і без пана. Я вірю в перемогу”.
Володимир Янів, який під час слідства і перед судом признався до приналежности до ОУН, але відмовився відповідати на запитання, який він там пост займав, потвердив тільки, що був співформатором ідеології ОУН як автор численних статтей на ідеологічні теми в підпільній і в леґальній пресі. В своєму „останньому слові” він сказав:
„Я не хочу боронити своєї особистої волі, хоч яка вона для мене цінна. Не буду боронити тому, що я визнав той світогляд, який знає боротьбу, який розуміє, що в боротьбі є перемоги й невдачі – на шляху до реалізації моєї віри. Хочу боронити свої ідеї, свої думки, свої погляди, які, як одна частина, складаються на мою діяльність, що була частиною діяльности ОУН. Якщо б я повністю міг вияснити тут свої погляди, то думаю, що не можна б сказати про мене, що я затруював душі української суспільности й української молоді. Всім було б ясно, що моя діяльність є свого роду конечністю. Я застановлявся і діяв свідомо. Розглядаючи завдання, які маю виконати, я вважав, що тільки цей шлях є єдино правильним шляхом і що якраз ним я мушу йти. В своїй діяльності я завжди старався про одно: керуватися тим, що римляни називали „віртус”. І тому, щоб дати доказ, що не хочу бути нечесним супроти людей, яким я висловлював свої погляди, я тут, у цій залі, виразно заявив, що належу до ОУН. Ясно, що моє становище випливало з великої віри, передусім віри в українську націю, в її право до життя суверенного, самостійного, а далі – з віри в післанництво української нації. Вважаю, що сьогодні є якраз той момент, що його Шпенґлер передбачав у своїх творах, а саме, що сьогодні занепадають віри, захитуються давні культури і світ бажає чогось нового – нової віри. Вважаю, що боротьба української нації за самостійність не є тільки боротьбою за здійснення нової правди, нового життя, нової релігії. Сьогоднішня боротьба української нації, наприклад, з Москвою є не тільки боротьбою з виявами московського імперіялізму, не тільки боротьбою з московським духом, не тільки з большевизмом, який є лише формою поневолювання української нації, але що ця боротьба є одночасно боротьбою з ідеєю комунізму, що затруює нинішній світ, нинішню культуру. Коли давні віри, давні культури сьогодні захитані, то я вважаю, що обов'язком української нації було, є і буде – створити нову віру, віру українського націоналізму, релігію, побудовану на глибокій вірі в українську націю, яка в майбутній українській державі поведе людство в світле майбутнє і створить цілком нові закони й новий сенс життя. До того, щоб зреалізувати нашу віру, треба великого національного об'єднання і треба великого напруження всіх сил української нації. І я мушу сказати, що сьогодні моя совість супроти української нації – спокійна. Я вважаю, що коли ми є кість від кости, кров від крови української суспільности, так і українська суспільність буде духом від нашого духа”.
Присуд
Пізно вночі проголошено такий присуд:
Степан Бандера і Роман Мигаль – досмертне тюремне ув'язнення; інж. Богдан Підгайний, Іван Малюца, Євген Качмарський, Роман Сеньків і Осип Мащак – по 15 років; Ярослав Спольський – 7 років; Ярослав Макарушка – 6 років; Катря Зарицька, Володимир Янів, Ярослав Стецько, Іван Равлик, Осип Феник, Володимир Івасик, Олександер Пашкевич та Іван Ярош – по 5 років; інж. Роман Шухевич, д-р Богдан Гнатевич і Володимир Коцюмбас – по 4 роки; Семен Рачун – 6 міяців тюремного ув'язнення; Віру Свєнціцьку й Анну Дарію Федак звільнено.
На підставі амнестії всім засудженим на кари до 5 років тюрми зменшено ув'язнення на половину, а засудженим на кари вище 5 років аж до 15 років – на одну третину.
РОЗДІЛ 7
