найменшого доказу щодо їхньої приналежности до ОУН. У слідстві, ще поки я пішов до них до в'язниці, я докладно ознайомився з актами, з усім, що до них може стосуватися, і коли хотів зібрати те, що їх обтяжує, то вийшов – нуль. Але вони прийшли сюди на розправу і так, як це мені заповіли у в'язниці, заявили тут: так, я належу до Організації Українських Націоналістів. В ОУН вони обидва займалися ідеологією укрaїнського націоналізму. Одначе, всупереч волі обидвох їх, я проситиму, щоб суд звільнив їх обидвох. Так, я можу і мушу просити, бо в цьому випадку, як рідко коли, мені доводиться говорити про те, що є святістю мого світогляду і мого переконання, – про страшну правду життя: чинити є легко, думати є тяжко. Чинами реаґувати на становище, на дійсність є для молодої ґенерації психологічно багато легше, навіть якщо це має коштувати життя, зате важко їй духовою творчістю шукати відповідей на всі болючі питання. А тому я маю право сказати, що обидва мої клієнти вибрали з-поміж усіх тих обов'язків, які стояли перед молодими українськими патріотами, найважчий обов'язок, на який дуже важко зважитися, головно молодій людині: обов'язок – знайти розумне розв'язання проблем цієї страшної, критичної ситуації, в якій сьогодні перебуває ввесь світ, а українська нація зокрема. Щоб мене зле хтось не зрозумів, я скажу, що обидва мої клієнти напевно запротестували б, коли б я вважав ту їхню працю за засіб, щоб зобразити їх як менше винних перед вашими очима, або коли б я у тому їхньому виборі шукав виправдання, чи коли б я казав, що те, що вони робили, не в'яжеться з революційною діяльністю ОУН. Вони були ідеологами націоналізму й засадничо вони є відповідальні за існування ОУН і за те, чим є ОУН. Але це не звільняє мене і вас від того, щоб мати перед очима кожний момент. От хоча б перегляньмо статтю Стецька-„Орловського” на тему „Боротьба для боротьби чи змагання за вартості?” Яка глибина думки міститься в тій темі, як далеко намагався автор сягнути в життя. Далі йде стаття під заголовком „Національні вартості – це вартості етичні”. Ще інша про „Етичний зміст націоналізму”. Вважаю, що праця думки, праця, спрямована на те, щоб розв'язати найскладніші проблеми життя, – така праця, без уваги на те, в якій констеляції політичних обставин вона не була б ведена, не може бути осудженою.
„А тому, в ім'я засади, з якою напевно погоджується світ мислителів і світ справедливих суддів, я прошу навіть проти волі обидвох цих підсудних: Ярослава Отецька і Володимира Михайла Янева – звільнити”.
Промова Степана Бандери
Користуючися правом „останнього слова”, що прислуговує підсудному, Степан Бандера сказав перед львівським судом присяглих:[253]
„Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт українських терористів та їхній штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали змоги говорити, навіть про мою власну діяльність. Тому я мусів обмежитися тільки до тих окремих фактів, які є предметом цієї розправи. В звіті говорилося, що комісар Кособудзький стосує супроти українських політв'язнів спеціяльні методи, вживає шикан і репресій і що в'язні плянують перевести, як протиакцію, голодівку. Я дав наказ зібрати докладний матеріял і, маючи в руках докази, що комісар Кособудзький не тільки організував, не тільки репрезентував, але й сам у першу чергу виконував ці всі репресії, я на проєкт голодівки не згодився і заборонив її, стоячи на становищі, що коли пристосовується терор супроти українських політичних в'язнів, то невказане є, щоб тягар боротьби з цим упав на плечі тих товаришів, які є безборонні і з якими в'язнична адміністрація може зробити, що схоче. Я вважав, що Організація має обов'язок взяти тих товаришів в оборону і з цієї причини я дав наказ виконати атентат на комісара Кособудзького. Суду не було. Я сказав уже, що Організація судила тільки українців; коли ж ішло про представників польської влади, чи польських державних інституцій, то суду ми не переводили.
„Щодо замаху на волинського воєводу Юзефського, то цей атентат мав те саме тло, що й плянований атентат на куратора Ґадомського і виконаний атентат на міністра Пєрацького. Воєвода Юзефський мав згинути не тому, що – як каже прокурор – хотів зближення двох народів, а тому, що метою цілої політики польського уряду, зокрема на Волині, яку репрезентував Юзефський, була державна й національна асиміляція українців.
„На директора Бабія і на Бачинського Революційний Трибунал видав присуд смерти за злочин національної зради. Прокурор сказав, що я не дав тут доказів вини директора Бабія та Бачинського. Я навіть не намагався цього робити, бо те, чи вони винні, чи невинні, розглядав Революційний Трибунал, який, на підставі конкретних даних і матеріялів, видав присуд. Я тільки назвав тут ті злочини і провини тих людей, за які їх засудили. Кожний зрозуміє, що з конспіративних мотивів я тут не міг переводити доказів вини тих людей. Ми стоїмо на становищі, що обов'язком кожного українця є підпорядкувати свої особисті справи і ціле своє життя інтересам і добру нації. Коли ж хтось добровільно і свідомо співділае з ворогами в поборюванні, і то фізичними методами, українського визвольного руху, ми стоїмо на становищі, що за такий злочин національної зради належиться лише кара смерти. Суд, якщо ті засуди смерти видав, мав мандат від ОУН.
„Третя справа – це справа протибольшевицької акції. Прокурор сказав, що бодай побічним мотивом при вирішуванні атентату на совєтський консулят у Львові було те, що Організація хотіла зареаґувати теж на наладнання польсько-большевицьких взаємин, що хотіла їх попсувати. Я сам про цей атентат вирішив, я дав наказ його виконати і заявляю, що ми абсолютно не брали до уваги того моменту. Не тільки з практичних, але в першу чергу з засадничих мотивів. ОУН у своїй політичній програмі відкидає орієнтацію на когонебудь. ОУН відкидає концепцію відбудови української держави при нагоді польсько-большевицького конфлікту. Польсько-большевицькі взаємини не можуть вирішувати про наші політичні розрахунки. Зрештою, з історії знаємо, що всякі такі концепції діставали в лоб і що коли йде про Україну, то Польща з Москвою завжди погоджувалися. Всі бойові акти, які розглядано в цій залі, є тільки фраґментом і то не цілої революційної, але навіть самої бойової діяльности.
„З розправи виходило б, що ОУН цілу свою діяльність зводить головно до бойової акції. Заявляю, що ні програмовo, ні якщо йде про кількість членів у поодиноких ділянках організаційної праці, бойова акція не є єдиною, не є першою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить; але – наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знав, що накладу головою, і відомо вам, що мені давали змогу своє життя рятувати. Живучи рік з переконанням, що я втрачу життя,[254] я знав, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі втратити життя. Але впродовж цілого того часу я не переживав того, що я переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть: Лемика і того, хто вбив Пєрацького...”
У цьому місці голова суду перервав Бандері і не дозволив йому докінчити своєї промови.
Промови інших підсудних
Правом „останнього слова підсудного” покористувалися також інші обвинувачені, головно ті, хто признався до приналежности до ОУН. У своїх звідомленнях із Львівського процесу тодішня українська преса так передала ті промови:[255]
Я. Макарушка: „Як відомо, я обтяжив у слідстві цілком невинну людину. Цією людиною є підсудний Равлик, з яким я зустрівся вперше в судовій залі. Я вже раз переживав трагедію людини, яка обтяжила невинну людину. З уваги на те, що передо мною довгі роки в'язниці, я прошу зняти з моєї совісті той тягар, яким є свідомість, що я обтяжив невинну людину”.
Б. Підгайний насамперед вияснив, що атентат на Антона Крушельницького він відклав не з якихось принципових, а тільки технічних причин, опісля ж той атентат відкликав сам провідник. Далі Підгайний сказав: „Хотів би я, щоб моє заломання в слідстві не кинуло тіні на ідею. Те, що я заломався, було випливом інших, часто еґоїстичних мотивів. До панів присяглих суддів я маю лише одно прохання: Романа Шухевича обвинувачують за вчинки, що їх я поповнив”.
Осип Мащак: „За мету свого життя вважаю лише службу Україні. Україна була і є для мене такою
