іншого листа, в якому полк. Коновалець дорікав Сеникові за його декадентські настрої. Тих з підсудних, які у слідстві склали зізнання, опісля ж їх відкликали перед судом, прокурор назвав боягузами, які заломалися, а тепер „відбріхуються перед Організацією”. Навіть те, що Климишин під час слідства взагалі не хотів зізнавати й мовчав, Желєньскі пояснив ... страхом: „А знаєте, чому він відмовив зізнань? – дослівно запитував прокурор. – Бо найбільш з усіх боявся, бо знайшовся в такій ґротесковій, трагічній нервовій ситуації, що просто годі було на нього дивитися і витримати з ним п'ять хвилин”.
Всі заяви обвинувачених і свідків про поліційні тортури під час слідства прокурор назвав „брехнею”, а факт, потверджений тюремною владою, що підсудних тримано кільканадцять місяців закутими в кайданах, він пояснив ... турботою судових чинників, щоб підсудні з страху перед великою карою не вчинили в тюрмі самогубства!
Промова Желєньского припала було до смаку польському шовіністичному шумовинню типу редакторів „Ілюстрованого Курieра Цодзенного”, але серед об'єктивних слухачів, навіть польських, викликала обридження.
Присуд
Присуд у Варшавському процесі проголошено 13 січня 1936 року, в навечер'я українського Нового року. Про обстановку, серед якої проголошено присуд, так писав варшавський „Роботнік”:
„День присуду. Остання дія процесу і заразом останній день року згідно з греко-католицьким календарем. Від вчасного ранку вулицю Мйодову густо обставила поліція. Що кілька кроків – кінні й піші відділи. В брамах сильні резерви. На судовому подвір'ї проходжуються поліційні стежі. Внизу в авлі й на сходах кількість мундированої й цивільної поліції збільшено. По кілька разів перевіряють квитки вступу. Кажуть, що закордонна преса, провінціяльна й варшавська ледве можуть поміститися в просторих лавках, призначених для кореспондентів газет. В залі, що досі поза моментами, коли виголошувано промови, була порожня, тепер вміщала неймовірний натовп. Перед дванадцятою з бічного входу показується довгий ряд темно-синіх (поліційних) мундирів. Поміж тією, вдвоє збільшеною, екскортою ідуть підсудні. Вони спокійні; тихі обличчя мають вираз опанування. Вони, може, трохи блідіші, може, очі блищать ясніше, але їхні рухи не виявляють навіть такого поденервування, яке видно серед публіки. Минають довгі хвилини. Чекання хвилює нас. Вже після 12-ої. Там, нагорі падуть слова присуду. На сходах швидкі кроки; то спішать газетярі, що біжать до телефону. Чути короткі слова: три смертні присуди... Знову кроки. Важкі, повільні. То ескорта спроваджує Бандеру, що його усунули з залі за оклик... Останній день року греко-католицького обряду, останній день довгого процесу”.
Присуд у Варшавському процесі звучав так:
Степан Бандера, Микола Лебедь і Ярослав Карпинець – кара смерти з відміною, на підставі амнестії, на досмертне тюремне ув'язнення. Микола Климишин і Богдан Підгайний – на досмертне тюремне ув'язнення.
Дарія Гнатківська – 15 років тюрми.
Іван Малюца, Роман Мигаль і Євген Качмарський – по 12 років тюрми.
Катерина Зарицька – на 8 років тюрми.
Ярослав Рак і Яків Чорній – по 7 років тюрми.
Усі підсудні прийняли присуд цілком спокійно, а Степан Бандера і Микола Лебедь відповіли на присуд окликом: „Хай живе Україна!” За це їх, з наказу голови суду, випровадили з залі.
На вістку про присуд українське громадянство, з солідарности з українськими революціонерами, проголосило національну жалобу. Всі імпрези, що мали відбутися з нагоди Нового року, відкликано, а з багатьох вікон українських хат у день Нового року повівали чорні прапори.
Оцінка процесу польськими політиками
У зв'язку з Варшавським процесом видатний польський журналіст і політик Ксавери Прушиньскі надрукував у „Вядомосьцях Літерацкіх” (ч. 50, Варшава, 15 грудня 1935) статтю, яка дуже влучно схоплює значення того процесу проти українських революціонерів. Прушиньскі писав:
„Процес проти українських терористів, що ведеться вже більш ніж три тижні, помалу міняє те своє обличчя, що його ми бачили на початку розправи. Це не є вже процес проти Біласа й Данилишина. Процес проти молодих виконавців нападу на пошту в Городку, що їх видали в руки поліції українські селяни, в яких вони шукали захисту, розійшовся був зі Львова широким відгомоном...
„Тепер оце, замість „типів з понурим виглядом”, – бачимо двоє дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміливо й ясно. „З-під лоба”, як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-річний провідник революційної Екзекутиви та її Трибуналу, звихнений студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали, під чотирма псевдонімами, бойовика. Робиться людині дивно, що можна цілими місяцями полювати на ближнього, мов на звіря, а по тому дивиться так ясно в очі цілому світові. За параграфами, що їх вичислив прокурор, стоїть чейже смерть. У найкращому випадку, стоїть коли не кінець життя, то кінець щойно початої молодости, ще не перешумілої. Вже тепер повинна б увійти в жили цих людей мертвеччина завмирання та отяжілість довгих років тюрми. Але в них того немає.
„Коли зізнає поліція, вони слухають дуже уважно. Слухають, як слухається оповідання колишнього противника з того боку фронту. Коли б ми, наприклад, зустріли оцю пару підсудних у Карпатах, то ми були б певні, що вона справді йде в гори на прогулянку; а це тим часом були терористи. Це вони пачкували через кордон убійника. Вони – фабрикували бомби.
„Акт обвинувачення, судове поступування діють із справністю хірургічних ножів. Облупили їх дванадцятьох від закордонної шкіри, від організації, монтованої за чужі гроші. Рентґен поліційної розвідки просвітлив усе в їхньому житті. Всі в Польщі знають, котра із цих дівчат була не тільки учасницею змови, а й судженою товариша з організації, коли відчувала його, де з ним ходила. Слухаємо зізнань їхніх батьків і тіток. Знаємо, як провели дитячі і шкільні роки, знаємо, з чим боролися, з ким любилися, де мешкали, кільки мали грошей. Знаємо про них більше, ніж знаємо про десятки наших знайомих. Говоримо про них із зворушенням, як про знайомих, що про них ми чули. Справді, важко погодитися з думкою, що ці люди, яких ми бачили, таки – вбивали.
„Ті люди вбили, – бажаючи служити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким способом вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова „український”, протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про „гайдамаків”, сьогодні соромляться того дурного баналу про „понурий вигляд” цих людей. 17 років товкмачили нам, що поширювання, навіть з допомогою насильства, на окраїнах польської мови є рівнозначним із поширюваням польськости, защіплюванням любови до Польщі. А ось тут ці люди, хоч знають польську мову, не хочуть говорити по-польськи. Їхня ненависть до польської держави, до польського міністра, публіциста й поліцая поширилася на польську мову. Вчили нас, що ціла та „Україна” є штучним творивом, яке зникне з останніми слідами австрійської держави, твором якої вона була. А тим часом – це та „Україна” своєю ненавистю до нас бухає сьогодні сильніше, ніж за тих давніх, неспокійних часів, коли-то Січинський убив був намісника Потоцького. Ті всі несподіванки, ота ріжниця, що її бачимо між такими людьми, якими стоять перед нами обвинувачені українці, а вбивство міністра Пєрацького, розторощує стандартність спрощування, з якою польська думка зжилася на протязі 17 років.
„Тяжко про це говорити, ще тяжче було б писати. Треба, щоб усі в Польщі застановилися над загадкою тих контрастів. Звідомлення з процесу друкують всі щоденники в Польщі. Треба, щоб ми довгою чергою пройшли попри лаву обвинувачених, щоб заглянули глибоко в очі цих хлопців. Це мусіло бути щось важливе, коли уклад взаємин двох сусідніх народів і роля держави зуміли б знищити в цих людей захоплення молодістю й життям, і замість того зродити думку про вбивання та про самопожертву. Треба було багато речей, щоб вони почали влаштовувати ті „хати”, студіювати хемічні сполуки вибухових речовин. Це не хлопчики, що не мали грошей на кіно й на горілку. Це хлопець, в душі якого вкорінилась щороку пригадувана ненависть листопадових днів, горда погорда до польської „вищости” і до заперечування йому навіть права на національне ім'я.
