Обвинувачення і хід розправи
Акт обвинувачення закидав усім підсудним приналежність до підпільної Організації Українських Націоналістів, а крім цього, зокрема те, що: Степан Бандера, як Крайовий провідник ОУН, дав наказ убити міністра Пєрацького і керував цілою акцією атентату; Микола Лебедь – технічно підготовив ґрунт у Варшаві для виконання атентату; Дарія Гнатківська була помічницею Лебедеві в його роботі; Ярослав Карпинець – виготовив бомбу, яка мала вбити Пєрацького; Микола Климишин – помагав Карпинцеві у виготовленні бомби доставою потрібного матеріялу; інж. Богдан Підгайний – сконтактував Мацейка, вбивника Пєрацького, з Бандерою, дав Мацейкові револьвер і тримав контакт з Лебедем під час підготови атентату; Іван Малюца – пересилав Лебедеві гроші під час його перебування у Варшаві й опісля приготовив для Мацейка місця для переховування; Яків Чорній – переночував у себе Мацейка, коли той утікав з Варшави після вбивства Пєрацького; Євген Качмарський – помагав Мацейкові у Львові ховатися; Роман Мигаль – утримував зв'язок Мацейка з Малюцою; Катерина Зарицька і мґр. Ярослав Рак – помогли Мацейкові втекти через кордон до Чехо-Словаччини.
Акт обвинувачення, складений у другій половині 1935 року, після кільканадцятимісячного слідства, був дуже дбайливо1 підготований: він складався з 102 сторінок машинопису, а додані до нього протоколи слідства, звідомлення поліції, зізнання й інші доказові матеріяли становили 25 томів з приблизно 10.000 сторінок. Крім самого правничого боку вбивства Пєрацького, в акті обвинувачення звернено увагу на політичний бік справи – з'ясування й відповідне насвітлення всієї діяльности ОУН, а спеціяльно – фінансової допомоги литовського уряду для ОУН та її Проводу. Підставою акту обвинувачення під політичним оглядом були документи „Архіву Сеника”, а під юридично-доказовим – зізнання Підгайного, Малюци, Мигаля й Качмарського, а частково теж зізнання Ярослава Макарушки та Ярослава Спольського, суджених знову пів року пізніше у Львівському процесі.
Вже першого дня процес перетворився в політичну демонстрацію: запитаний головою суду про свої особисті дані, Степан Бандера відмовився говорити польською мовою, кажучи, що він добре знає польську мову, але вважає, що йому належиться право говорити рідною мовою. Голова суду заборонив йому говорити і заявив, що за вийнятком східніх воєвідств у польських судах допущена тільки польська мова, а тому, якщо Бандера не хоче зізнавати польською мовою, то треба вважати, що він відмовляється від зізнань і суд обмежиться відчитанням йото зізнань, складених у слідстві.
Всі інші підсудні, крім єдиного Мигаля, пішли за прикладом Бандери й відмовилися зізнавати польською мовою. У висліді, замість сподіваних зізнань, прийшло тільки відчитування протоколів поліційних зізнань, при чому, до речі, про фактичні зізнання можна було говорити лише у випадку чотирьох підсудних: Мигаля, Підгайного, Малюци і Качмарського. Головні підсудні – Бандера, Лебедь, Гнатківська, Карпинець, Климишин, а також Рак, Зарицька і Чорній, до жадної співучасті в атентаті не призналися.
Таку саму поставу, як Бандера і його друзі, зайняли в справі оборони прав української мови також свідки, що їх за інші справи суджено або обвинувачувано. І так, коли в залю розправ уведено студентку Віру Свєнціцьку, дочку директора Національного музею у Львові, вона привітала підсудних окликом „Слава Україні!” і почала відповідати на запитання голови суду українською мовою. Голова не дозволив їй зізнавати українською мовою й перестеріг, що в протилежному випадкові вона буде покарана за спротив польському судові. У відповідь на те Свєнціцька заявила, що вона говоритиме тільки українською мовою. Голова суду зразу засудив її на кару 200 злотих, з заміною на 10 днів ув'язнення, а за оклик „Слава Україні!” на одну добу темниці і казав поліції відвести свідка. Виходячи, Свєнціцька попрощала підсудних знову окликом „Слава Україні!”
Так само відмовилися зізнавати польською мовою свідки: Ірина Хомяк, Чорна, Олена Чайківська, Роман Шухевич, Олександер Пашкевич, Дмитро Мирон, Осип Нидза, Осип Мащак. Усіх їх голова суду засуджував на кару заплати по 200 злотих, із заміною на 10 днів ув'язнення, а тих хто, подібно як Віра Свєнціцька, вітав підсудних окликом „Слава Україні!”, ще додатково 1 або 2 добами темниці і казав поліції виводити свідків із залі.
Декотрі з українських свідків зразу пробували зізнавати українською мовою, але після пригадки з боку голови суду погоджувалися говорити польською мовою, для того, щоб відкликати свої зізнання, складені під час поліційного слідства, якими вони обтяжили когось із підсудних. Так зробили: Ярослав Макарушка, референт розвідки, Ярослав Спольський, референт пропаґанди при Крайовій Екзекутиві ОУН та його заступник Андріян Горницький, які перебували в слідчому ув'язненні, чекаючи на процес у Львові. Погодившись говорити по-польськи, Горницький заявив:
„У слідстві я склав зізнання, що ними обтяжив деяких підсудних. Тепер заявляю, що ті зізнання вимушено на мені поліційними тортурами, а саме: під час переслухування мене тримали чотири дні на морозі. Тепер мені соромно, що я був такий слабий і що склав такі ганебні зізнання. Вважаю це за злочин”.
Голова суду перервав його, запитавши, що він знає про справу й чи він є членом ОУН. На це Горницький відповів:
„Так, до ОУН я належав, належу і належатиму до самої смерти, бо вважаю, що тільки Організація Українських Націоналістів ...”
Голова суду знову пробував перервати його, але Горницький продовжував:
„Українська нація тільки завдяки Організації Українських Націоналістів...”
Тоді голова суду наказав поліціянтові вивести свідка з залі, заявивши, що за свої слова Горницький відповідатиме окремо перед судом, а тепер буде покараний двома добами темниці. Випроваджуваний із залі, Горницький крикнув: „Хай живе українська національна революція!”, а підсудних попрощав окликом „Слава Україні!”
Ярослав Спольський, погодившись говорити по-польськи, відкликав свої зізнання, складені під час слідства, і вияснив, що їх вимушено від нього фізичним терором, бо під час переслухування поліція била його.
Так само відкликав свої зізнання, складені під час слідства, Ярослав Макарушка, вияснивши, що їх він склав був головно тому, що його введено в блуд підсуненим поліцією „ґрипсом” нібито від Бандери, в якому доручалося йому признатись до всього. При тому Макарушка відкликав свою заяву про осудження ОУН, що її він підписав при слідчих переслуханнях. На запитання оборонця, чи ОУН вела розвідку в Польщі на користь інших держав, як це закидається в акті обвинувачення, Макарушка заявив, що він, як колишній референт відділу розвідки в Крайовій Екзекутиві ОУН, рішуче заперечує це. ОУН вела розвідку виключно в засягу власних потреб.
Демонстративні виступи Степана Бандери під час процесу повторилися кілька разів. Коли він відповідав на привітання свідків „Слава Україні!” і пробував протестувати проти того, що голова суду відбирав їм голос і карав їх за зізнання українською мовою, він був покараний темницею. Голова суду наказав поліціянтові силою випровадити Бандеру з залі розправ, а врешті заборонив впроваджувати його тоді, коли зізнаватимуть українські свідки.
Зразу погодився зізнавати по-польськи єдиний з-поміж 12 підсудних Роман Мигаль. Він говорив 8 годин, докладно описуючи вбивство Бачинського і Бабія та про підготовлювані, але не виконані атентати на тюремного сторожа Кособудзького, як теж про інші, відомі йому справи ОУН. За причину свого заломання Мигаль подав таке: під час слідства він довідався про те, що член КЕ ОУН Підгайний, з яким Мигаль колись мав, як його підлеглий в Організації, різні непорозуміння, „сипле” і при тому боїться підписати свої зізнання. Другою причиною було те, що Організація підозрівала його, Мигаля, у зв'язку з невдачами в підготовлюванні атентату на Кособудзького і тому Малюца видав був наказ вбити Мигаля і кинути його тіло в став; та врешті його особистий погляд на те, що вбивства Бачинського й Бабія були помилкою з боку Організації.
Після промов оборонців Мигаль, який не мав адвокатської оборони, говорив удруге. Він ще раз заявив, що був членом ОУН і що в працю в рядах Організації він вклав цілу свого душу, працюючи для свободи і незалежности України, бо це була мета й мрія його життя. Але ОУН зробила кілька помилок і це вплинуло на те, що він заломався. Повертаючись спогадом у свої дитячі літа, Мигаль згадав 1 листопада 1918 року, коли то учителька в його клясі виписала була на таблиці слова: „Україна воскресла!”, а він сам під диктат учительки дописав: „Ми, українські діти, завжди всім серцем любитимемо Рідний Край”.
„Оті слова, – казав Мигаль, – це моє „вірую” і моя леґітимація. Ці слова я завжди тямив, а забув на
