українського громадянства, бо „українське громадянство засуджує діяльність ОУН”, д-р Горбовий звернув увагу, що відчитаний прокурором „Пастирський лист” із засудженням терору, виданий з приводу застрілення дир. Бабія, є найменш переконливим доказом, бож самозрозумілим є, що кожний християнський єпископ з рації свого становища зобов'язаний засуджувати кожне вбивство. Переконливішим у тому питанні мусить бути свідчення польських знавців українських справ, складeне під час Варшавського процесу. В тому свідченні згадані знавці визнавали, що ОУН є організацією масовою та що вона здобула собі симпатії загалу української людности.
Д-р Володимир Гриньовський – оборонець Малюци, д-р Яримович – оборонець Мигаля і д-р Павєнцький – оборонець Підгайного та Зарицької виголосили знамениті, під оглядом правничої ерудиції, промови, але обмежилися тільки суворо правними і психологічними моментами. Д-р Яримович звернув увагу на те, що поліція й тюремна сторожа в Чорткові так страшно побили Мигаля, що він став безплідним, а це спричинило й важкі потрясення в нервовій системі.
Д-р Евин на початку своєї промови зазначив, що він не заторкуватиме українсько-польських взаємин, але коли сам прокурор підкреслив, що це є політичний процес, то він хоче сказати кілька своїх завважень щодо політичних процесів.
Політичні „проступники”, – сказав д-р Евин, – це, звичайно, найкращі члени суспільства; це ідейні й характерні люди, які для добра своєї батьківщини присвячують усе, навіть власне життя. І нерідко трапляється, що засуджені за політичні „злочини” вже наступного дня займають міністерські посади. Всі ми повинні схиляти голови перед такими людьми. Тому в культурних людей політичні в'язні мають різні полегші в тюрмі – для пошанування їхньої людської гідности.
Оборонець навів для прикладу відомий полякам факт, що коли на початку цього сторіччя польська революціонерка Добродзіцка кинула бомбу на московського губернатора у Варшаві й утекла до Австрії, то суд у Кракові не тільки звільнив її, а й публіка прийняла її овацією та обсипала квітами. В цей момент промови оборонця зірвався прокурор і зденервовано заявив: „Високий суде! Це звичайна пропаґанда ідей і кличів ОУН! Я не можу дозволити, щоб тут таким способом говорили! Я не можу допустити до такої промови в суді! Це все оборона ОУН, а не підсудних!” Прокурора підтримав голова суду і тому оборонець заявив, що він примушений обмежувати свою промову на суто правничих арґументах.
Оборонець д-р К. Паньківський звернув увагу на помилковість становища прокурора та голови суду, що на суді не вільно говорити про суспільно-політичні справи, бож таке становище суперечить самому поняттю судів присяглих: адже, якщо б доводилося розглядати виключно правничі питання, то для того мусіли б суддями бути тільки фахові правники, а не пересічні громадяни, без правничої освіти, якими є у величезній більшості члени суду присяглих. Переходячи до справи підсудних, д-р Паньківський сказав:
„Це мусить бути щось велике, щось дуже велике, що спонукало цих молодих людей стати членами цієї організації. Це мусіло бути щось надмірно велике, що в нинішні часи матеріялізму підказувало їм служити якійсь вимріяній ідеї. Панове, ви мусите визнати, що це була любов до свого народу: вони щиро й цілковито, нічого для себе не застерігаючи й не заховуючи, принесли себе цілих у жертву тій ідеї, що її вони признали за святу і тими способами, які в їхньому переконанні були найкращими, єдиними, бажали цю велику ідею здійснити. І цей їхній вчинок зрозуміють усі, хто знає про те, що були, є і будуть люди, котрі люблять свій нарід, котрі страждають і терплять за цей нарід”.
Д-р Ст. Шухевич заторкнув у своїй промові справу документів „Архіву Сеника”, що ними польський суд намагався між іншим довести, що підсудний д-р Гнатевич займав в ОУН якийсь високий пост.
Оборонець звернув увагу на обставину, що відписи тих документів, якщо вони зроблені з ориґіналів, залишених у руках чеської влади, є чомусь не потверджені чеськими чинниками, як цього вимагає закон. Для доведення автентичности ориґіналів прокурор не хотів дати жадного доказу. Щождо діяльности підсудних, – твердив далі оборонець, – то вона випливала виключно з їхньої палкої любови до своєї батьківщини; а як немає в світі жадних приписів, ані норм, які обмежували б любов до матері, – казав д-р Шухевич, – так немає і не може бути приписів, які обмежували б любов до батьківщини. Цієї любови ніхто не здушив і не здушить. Опісля, вказуючи на нелогічності акту обвинувачення та спираючись на зізнання підсудних і свідків, д-р Шухевич довів безпідставність обвинувачення д-ра Гнатевича, Романа Шухевича та Феника.
Оборонець Рачуна, д-р С. Шевчук своєю промовою в тяжку судову атмосферу вніс веселий настрій: він зобразив свого клієнта Рачуна, як Богу духа винного сільського хлопчину, який захотів на хвилину стати таким війтом, як його батько, і тому, використовуючи його неприсутність, витягнув з батькової шухляди печатку й прибив її на особистій виказці, не мавши жадного поняття, що вона є підробленим документом для українського революціонера.
Д-р Загайкевич пригадав польському судові, що на протязі 150 років поляки також мусіли боротися проти ворожої окупації і всі ті їхні земляки, які в той час попадали в конфлікт з окупаційною владою і за любов до свого народу мусіли йти до тюрми, – всі вони вважалися та досі вважаються серед поляків найбільшими патріотами й національними героями.
„І тому насуваються дуже поважні рефлексії, коли торкається справа людей, які за найкращий свій обов'язок вважають служіння батьківщині й за те йдуть до тюрми. Судова заля не розв'яже того, що нуртує в цій країні. Не розв'яжеться цієї проблеми ні присудами, ні судовими екзекуціями. Розв'яже її лише історія, що прийде після їхніх вчинків”.
„Якщо спитаємо, – продовжував оборонець, – що спонукало підсудних до того, що вони завернулися з вигідної дороги животіння й пішли на шлях, на якому видніють сірі мури тюрем і примари смерти, коли ми спитаємо їх про те, то почуємо відповідь, яка неначе ясний промінь кидає гарне світло на підсудних. Ця відповідь не звучить інакше, як тільки: – любов до батьківщини. Це велика стихія національної ідеї, що огорнула мізок і серце. Вона взяла в свої обійми цих людей без жадних застережень і компромісів. Вона витиснула свій знак на їхніх характерах, на їхніх душах, вона керує їхніми думками. В нас уже теж минулися часи байронізму, часи плаксивих сантиментів і тихої любови...”
Коли прокурор намагався перервати промову д-ра Загайкевича, як це він робив супроти інших, оборонець звернув увагу голові суду, що згідно з судовою процедурою прокурор не має права втручатися до промови оборонця. Після наради з двома іншими суддями („вотантами”), голова суду визнав за оборонцем слушність і закликав прокурора до порядку. Свою двогодинну, справді дуже добру, промову д-р Загайкевич закінчив цитатами з творів колишнього польського революціонера, маршала Пілсудського, про вплив в'язниці на формування політичної думки.
Останню і найкращу та найсильнішу промову виголосив оборонець проф. д-р В. Старосольський.
У своїй промові він з'ясував політичне підґрунтя для виникнення й діяльности ОУН на західньоукраїнських землях і цитатами з польської літератури та творів світових соціологів і філософів, як теж численними прикладами з визвольної боротьби польського й інших народів вказав на високий моральний рівень тих, хто бореться за волю свого народу, отже, й українських націоналістів-революціонерів.[252] А, переходячи після того до самої справи оборонюваних ним підсудних, він сказав:
„Бороню п'ятьох підсудних... Дуже характеристична річ у цьому процесі – це признання. Є гурт підсудних, які відразу, не примушені до того, кажуть: „Так, я належав до ОУН, так я був учасником чи виконавцем того чи іншого вчинку”. І є гурт підсудних, які заперечують. На цьому процесі існує такий внутрішній наказ, який примушує усіх, що до ОУН належали, явно до цього признатися. Тому я без ризика можу сказати, хто в цій залі й на цій розправі каже, що до ОУН не належав, то так у дійсності було. З цього погляду мої клієнти дуже маркантно розставлені на цій лінії, яка веде від точки абсолютної непричетности до ОУН, аж до того місця, де починається ця організація. З одного боку Федаківна і Ярош, далі Коцюмбас, який, може, обтерся об організацію, і врешті Я. Стецько і В. М. Янів, які ясно, без жадних застережень, багато більше навіть, як мусіли, сказали, що вони належать до ОУН.
„Щодо Коцюмбаса, то прокурор влучно назвав його резервою ОУН. З резерви до чинної служби хіба тепер ОУН не може його покликати. Це не війна. А прецінь карати можна тільки за активну участь, а ніколи за резерву, що є нічим іншим, як тільки вичікуванням. Отже, якщо б хтось хотів карати Коцюмбаса, то мусів би зажадати, аж він буде покликаний з резерви до чинної служби.
„Стецько і Янів призналися, що належать до ОУН. Мушу підкреслити, що вони призналися абсолютно нічим не примушені. Ні роки в'язниці, ні самота, ні слідство не заломали їх. Кожний із них мовчав тоді, коли все, здавалося, впливало на те, щоб вони призналися. А тут призналися, хоч проти обох них немає
