йому питання, як він оцінює ОУН та її діяльність. Равлик спокійно відповів, що не вважає судову залю відповідним форумом для таких дискусій. Присоромлений голова суду завважив, що Равлик є „знаменитим діялектиком” і залишив своє намагання провокувати підсудних, щоб вони або хвалили ОУН і тим наражувалися на засуд, або осуджували Організацію, якщо заперечували свою приналежність до неї.
Для облегшення становища тих підсудних, котрі заперечували свою приналежність до ОУН, Підгайний, Малюца і Мигаль відкликали всі свої попередні зізнання, якими обтяжували тих підсудних. Вони підкреслили, що їхні попередні зізнання є неправильні й що вони зумисне подали цілком невинних людей, котрі не є членами ОУН, як членів, щоб заплутати свої зізнання і так рятувати себе. Осудили й відкликали свої зізнання під час поліційного слідства також Ярослав Макарушка та Ярослав Спольський. Осуджуючи своє заломання під час поліційних допитів, Роман Мигаль заявив, що тепер у своїх зізнаннях він називатиме Степана Бандеру тільки провідником, не вживаючи його прізвища, бо вважає себе за негідного вимовляти того імени.
Так само Іван Малюца назвав себе негідником, бо не витримав поліційних знущань і зрадив чимало організаційних таємниць та обтяжив своїх товаришів. Він кілька разів намагався вияснити причини свого заломання в слідстві, але голова суду завжди відбирав йому слово, а врешті сказав випровадити його із залі розправ. Подібно повівся голова суду із Спольським. Він не дозволив, щоб поліційний аґент відповідав на запитання Спольського, чи правдою є, що його, Спольського, переслухувано без перерви протягом 9 діб. Коли ж Спольський почав засуджувати своє заломання, як негідне українського націоналіста, голова суду не дозволив йому закінчити речення й наказав поліціянтові випровадити підсудного з залі.
Підгайний, Мигаль, Малюца і Качмарський потвердили свою участь в атентатах на Бабія й Бачинського та в підготовці замаху на Кособудзького і докладно з'ясували хід усіх тих справ, а також справу атентату на большевицького консула у Львові. Одначе, у своїх зізнаннях вони перед судом обмежили коло співвинних у підготовi й виконанні замахів тільки на своїй чвірці, рішуче заперечуючи співучасть інших підсудних. У випадку Сенькова вони вияснили, що він членом ОУН не був, а виконував деякі справи, розглядені тепер на суді, тільки на прохання Мигаля чи Качмарського, як своїх приятелів.
Степан Бандера у своїх зізнаннях відверто виступив як Крайовий провідник ОУН на західньоукраїнських землях, вияснюючи розглядані судом справи і при тому відмовляючись від подавання прізвищ чи псевд когонебудь із членів ОУН. Він признався, що Бачинського, Бабія та большевицького урядовця вбито, а Кособудзького й Юзефського було запляновано вбити з його, Бандери, наказів. При цьому він пояснив, що Івана Бабія вбито не за його політичні погляди, а за активну співпрацю з ворожою поліцією, за притримання в церкві й передання поліції українського студента, що розкидав летючки ОУН, та за намовлювання ґімназистів до співпраці з польською поліцією проти українських революціонерів. ОУН насамперед перестерегла Бабія й закликала його покинути ганебну роботу, але він тільки посміхався з пересторог і продовжував шкідницьку дію. Тоді над Бабієм відбувся організаційний суд, який дуже сумлінно розглянув його справи. Коли ж той суд видав присуд смерти на Бабія, то він, Бандера, як Крайовий Провідник ОУН, дав наказ цей присуд виконати. В справі Бачинського також проведено дуже докладне слідство, при чому за ним стежили кілька членів ОУН, які один про одного не знали. Коли ж стверджено, понад усякий сумнів, що Яків Бачинський є поліційним донощиком і стежить за українськими студентами-революціонерами, то суд засудив його, за національну зраду й за добровільну співпрацю з ворогом проти власного народу, на кару смерти. Цей присуд також виконано з наказу Крайового провідника ОУН Степана Бандери.
Старшину тюремної сторожі Кособудзького Степан Бандера звелів забити за те, що Кособудзький знущався над безборонними українськими політичними в'язнями, а волинського воєводу Юзефського за те, за що вбито міністра Пєрацького та пляновано вбити куратора Ґадомського, а саме за придушування й нищення національного життя українського населення Волині з допомогою поселювання там польських колоністів. Атентат у большевицькому консуляті Степан Бандера доручив виконати тому, щоб запротестувати перед цілим культурним світом проти варварського винищування большевицькою Москвою українського народу на його східніх землях та для заманіфестування морально-політичної єдности українців на землях, окупованих Польщею, у спільній боротьбі українського народу проти большевицького окупанта. Антін Крушельницький повинен був згинути за те, що він, як вислужник большевиків, намагався прихилити до большевиків західньоукраїнське громадянство і для того писав у своєму журналі „Нові Шляхи”, що українське життя в УССР вільно розвивається та буйно процвітає, а разом із тим оплюгавлював український національний рух, роблячи закид, що український націоналізм є інспірований чужинцями.
Під час своїх зізнань Бандера раз-у-раз намагався з'ясовувати основні ідеологічні й політичні позиції ОУН, але голова суду за кожним разом переривав його й не дозволяв йому говорити на заторкнені теми. Крім того, голова суду часто накладав додаткові кари на підсудних і свідків, присуджуючи їх на відбуття в темниці, щоб тим стероризувати їх. Так було покарано темницею Я. Cтецька та ще декого за те, що вони вживали окреслення „західньоукраїнські землі”, замість вимаганого польського „Малопольска” чи „Ґаліція”. Свідка Олександра Куця, якого приведено з в'язниці, де він відсиджував кару 9 років, голова суду покарав темницею за поздоровлення підсудних окликом „Слава Україні!”
У львівському процесі також виринула справа „Архіву Сеника”. Оборонці рішуче домагалися дати вияснення, яким способом ті документи попали до рук поліції, але суд і прокурор відмовилися відповісти на це запитання й заборонили адвокатам говорити на цю тему.
Промова прокурора
У своїй восьмигодинній промові прокурор Прахтель-Моравяньскі намагався не тільки довести вину підсудних, а й компромітувати ОУН та її боротьбу, хоч сам на вступі похвалив становище суду, який не дозволяв підсудним говорити про ОУН та про мотиви дій обвинувачених. Прокурор твердив, що ідеологи ОУН „затруювали своїми писаннями душі українського суспільства і зокрема української молоді”, що загал українського громадянства засуджує ОУН, а тому Організація не є репрезентантом українського народу; що Яків Бачинський, убитий бойовиками ОУН, не був поліційним донощиком, хоч, зрештою, це не є важливе, бо кожне вбивство є вбивством, та що „тут є Польща і суд мусить захищати інтереси Польщі”. Бабія, – казав прокурор, – вбито тому, що він повинен був виступити як свідок на процесі проти Лемика, щоб при тому осудити діяльність ОУН, а, може, теж тому, що ОУН „хотіла задемонструвати, що вона ще існує”. Атентат у большевицькому консуляті, на думку прокурора, ОУН виконала тому, щоб погіршити польсько-большевицькі стосунки. А в тім, що замахів на Кособудзького і Юзефського не виконано, є заслуга Б. Підгайного, який, мовляв, урешті зрозумів шкідливість бойової діяльности ОУН і хотів її припинити.
Вранці того дня, коли почалися промови прокурора, оборонців, а згодом виступи підсудних з їхнім „останнім словом”, представники польської адміністрації скликали всіх пресових звітодавців на спеціяльну конференцію, під час якої ще раз пригадали, щоб вони у своїх звідомленнях не подавали повного тексту майбутніх промов, а тільки в такій формі, як на неї погодиться цензура, бо в протилежному випадку їхні газети й вони самі „матимуть неприємності”.
Промови оборонців[251]
Не зважаючи на те, що голова суду й прокурор часто переривали оборонцям їхні промови та забороняли їм говорити про політичні справи, адвокати, що боронили підсудних, а зокрема д-р Старосольський, д-р Шухевич, д-р Горбовий, д-р Загайкевич, – виголосили глибокі змістом і міцні формою промови, з виразним політичним забарвленням, вказуючи на щирий патріотизм та безмежну відданість членів ОУН справі визволення українського народу й відновлення Української Держави.
На початку своєї промови д-р В. Горбовий з'ясував відносини, серед яких зродився новітній український націоналістичний рух – УВО й ОУН: відродження Української Держави в 1918 році.
„Молодь була свідком переломової доби в житті свого народу, коли ідея ставала дійсністю, – говорив оборонець. – Ці моменти глибоко запали в їхню душу і кров. Нема сили, що могла б усунути ці речі з їхньої душі”.
„Який політичний стан тепер, ви, панове судді, знаєте. До цього стану нарід мусить зайняти якесь становище. Старше громадянство обмежується заявами, молодь хапається радикальніших засобів, щоб здійснювати вимоги”.
Заторкуючи справу Бандери, д-р В. Горбовий ствердив:
„Під час політичних процесів УВО-ОУН не раз висувано закид, що Провід висилає рядових бойовиків, а сам ховається поза їхні плечі; а тут ось виступає сам Крайовий провідник ОУН, мужньо відхиляє свій шолом і свідомо спрямовує всі атаки противника на себе самого”.
А, відповідаючи на глумливу заввагу прокурора, що ОУН не може вважати себе представником
