відповіла висилкою військових і поліційних відділів, що оточили будинок викладів та заарештували професорів і студентів. Таємні виклади університетських курсів почалися восени 1919 р. і проіснували до липня 1920 р., а тоді переорганізовано курси на зразок західньоевропейських університетів.
Український тайний університет у Львові мав три факультети: філософічний, правничий та медичний, а згодом ще й четвертий – технічний, разом 54 катедри, на яких у 1921/22 академічному році студіювало 1.258 студентів. Правничий і філософічний факультети мали всі чотири роки викладів, а медичний і політехніка – тільки два перші, так, що студенти цих двох останніх відділів мусіли закінчувати свої студії за кордоном. Як показала практика, всі закордонні університети визнали український тайний університет рівнорядним із західноевропейськими високими школами та без застережень зараховували студентам роки викладів, прослухані в українському університеті. Першим ректором тайного українського університету став проф. д-р Василь Щурат, а опісля цей пост зайняв проф. д-р Маріян Панчишин. Виклади відбувалися таємно в приміщеннях різних українських інституцій у Львові, а часом навіть у приватних помешканнях професорів.
Польська влада, одначе, не задовольнилася самою офіціяльною забороною відкриття українського приватного університету, ні пізніше загнанням його в катакомби, а застосувала супроти його студентів і професорів дошкульні поліційно-судові репресії. З-поміж заарештованих студентів затримано понад сотню в тюрмах довше ніж один рік. Пошукування за залями викладів, ревізії й арешти стали щоденним явищем. Супроти цього ректорат університету вніс до Союзу Народів у Женеві широкий меморандум, протестуючи проти варварської поведінки польської окупаційної влади. Цю скаргу підтримала своїм меморіялом „Українська Академічна Громада” в Празі, що його підписали теж; представники чеського, словацького, німецького і білоруського студентства та представники українського студентства на Закарпатті. В цьому студентському меморандумі писалось, між іншим, таке:
„Як студенти поневоленої нації, підносимо голос протесту проти варварств польської солдатески над студентами, професорами й над українською культурою. Подаємо до Вашого відома ці факти: старий університет у Львові, українсько-польський за австрійського режиму, сьогодні зовсім спольонізований. Усіх українських професорів і деканів, що їх число становило 14, викинено з університету. На підставі зарядження вищих органів польської державної влади, до польських університетів допускається тільки тих громадян, що виконали „свій обов'язок супроти держави”, себто тих, що служили в польському війську. На підставі того розпорядження звільнено українських студентів з високих шкіл, збудованих коштами українського населення, а сьогодні силою спольонізованих. Зрозуміло, що українські громадяни не могли служити в польському війську, бо окуповані сьогодні території зовсім не належали до Польщі. Українські студенти ніяк не можуть присвятитися вищим студіям. Бо коли професори львівського університету зорганізували вищі курси, то польська поліція розігнала слухачів уже на першому викладі. Так само відкинено домагання створити вищі курси, що його поставило Наукове Товариство ім. Шевченка, Товариство Наукових Викладів ім. Петра Могили та Братство Ставропігії. Тому українські студенти в порозумінні зі своїми професорами зорганізували таємні курси – наче в катакомбах. З цих курсів постав, нарешті, новий університет з відділами: філософічним, правничим і медичним та політехнічна школа. Цей університет, що нараховує 55 професорів, відвідує 1.350 студентів. Безперервні переслідування цієї суто наукової інституції польською поліцією просто неймовірні. Професори, як і студенти цього університету, піддані сотням нічних трусів, облав і арештувань. Декан і ректор п. В. Щурат був в'язнений впродовж: трьох місяців. Студентів тримано у в'язниці разом із звичайними злочинцями, а студенток кидано до тюрем разом із проститутками. 12 студентів перебувають у тюрмах аж до сьогодні, – їх обвинувачують у т. зв. „головній зраді” (проти окупантів), – дармащо їм не доручено акту обвинувачення. Тільки внаслідок їхньої голодівки (12-18 квітня 1922 р.) полегшено їх долю, цебто – окупаційна влада, нарешті, пообіцяла переглянути їхні акти”.
Під цим меморіялом представники студентів інших народів дописали від себе таке:
„Вважаючи слушним домагання українських товаришів, підтримуємо цей протест з уваги на потребу дати їм можливість вищих студій в їхній батьківщині”.
Свою солідарність з боротьбою за високі школи українська суспільність засвідчувала щедрою моральною і матеріяльною підтримкою для аиного університету та його студентів.
У час існування українського тайного університету, втримуваного коштами українського громадянства, студенство мало свою окрему професійну організацію. „Професійна Організація Українського Студентства” (ПРОФОРУС) мала таку організаційну побудову:
Найвищим органом ПРОФОРУС-а був Загальний Крайовий Студентський З'їзд, а його постійною екзекутивою – Українська Крайова Студентська Рада (УКСР). Нижчими організаційними клітинами УКСР були Окружні та Повітові Студентські Ради. Першим головою УКСР був Петро Ган („Шевчиків”).
Український тайний університет проіснував до 1924 р. Внаслідок польської окупаційної політики боротьба за українські високі школи набула виразно національно-політичного характеру.[9]
Група Української Державницької Молоді
Студентство – це особливо придатний ґрунт для всяких нових політичних ідей і концепцій, тому й українське студентство на Західній Україні стало об'єктом наступу з боку всіх тих партійно-політичних напрямків, які виникли в новій політичній ситуації.
Серед українського студенства 20-их років найсильнішими виявились радянофільські впливи. До поширення цих впливів найбільше спричинилася не нелеґальна КПЗУ, а головно організаційно неоформлений „культурно-політичний” табір радянофілів, що його очолив колишній член Християнсько-Суспільної Партії д-р Кирило Студинський. „НЕП” і „українізація” в УССР створили придатний клімат для поширення радянофільства в Західній Україні. Колишні українські соціялісти, а згодом провідні члени Української Комуністичної Партії (УКП, що існувала деякий час в УССР, – Микола Скрипник, Олександер Шумський та Лапчинський дбайливо заопікувалися „українською наукою і культурою” в Західній Україні. Як відомо, Микола Скрипник був членом уряду УССР, Олександер Шумський – це спершу представник УССР у Варшаві, а від 1923 р., після повернення до УССР, – керівник відділу аґітації та пропаґанди Центрального Комітету Комуністичної Партії большевиків України (аґітпроп ЦК КП(б)У) і міністер освіти, а Лапчинський – це консул УССР у Львові, їхня „опіка” й „уважливість” до працівників української науки і літератури в Західній Україні проявлялися в надаванні їм наукових і літературних стипендій, а совєтофільським видавництвам – значних грошевих субсидій. Все це заімпонувало деяким українським ученим і літераторам, тож, за прикладом проф. Кирила Студинського, вони почали загощувати до большевицького консула Лапчинського, – як тоді глумливо говорено, – „на ікру”.
Оті „ікроїди” стали головними пропаґаторами совєтофільства і серед українського студентства. З їх допомогою пливла в Західню Україну белетристична й політична література, видавана українською мовою в УССР. „Ікроїдні” критики вихвалювали цю літературу як небувалий осяг вільного розвитку української культури у „вільній українській радянській республіці”. Багатьом західнім українцям імпонував уже самий напис на книжках „Державне Видавництво України”.
Вслід за наддніпрянськими науковцями, літераторами й політичними діячами, що виїхали до УССР, туди почали виїжджати теж; галицькі вчені й літератори, як от проф. Степан Рудницький, проф. М. Лозинський, проф. М. Чайківський, д-р Антін Рудницький, Антін Крушельницький та інші.
Тому не дивно, що большевицька пропаґанда здобула собі поважні впливи також серед студентів українського тайного університету у Львові. За літературно-культурницьким совєтофільством ішло совєтофільство політичне, а вслід за цим – відвертий ідейний наступ комуно-большевизму.
Хто ж успішно протиставився наступові совєтофільства й комуно-большевизму, той ставав об'єктом наступу „автономістів”. Володимир Бачинський, Володимир Охримович, редактор „Діла” Федь Федорців та інші намагалися впливати на українських студентів у тому напрямі, щоб переставити їх на боротьбу за автономію Західньої України в межах польської держави. Така політика, мовляв, приведе до створення теж українського університету, бож це „виразно застережено” в постанові Ради Амбасадорів про передання Західньої України Польщі.
Націоналістично настроєне українське студентство вирішило протиставитися розкладовим впливам обох вищезгаданих політичних течій. З цією метою засновано, зі студентів тайного університету, першу в
