уваги на воєнні дії, що почалися попереднього дня, в першому Конституційному Законі питання державних кордонів Карпатської України було поминене.
Карпатська Україна й ОУН
У територіяльно-організаційній схемі ОУН, випрацьованій і прийнятій Конґресом Українських Націоналістів у 1929 році, Карпатська Україна становила окрему організаційну одиницю, як одна з десятьох країв, що на них поділено всю територію України. Згідно з цією схемою, там повинна була створитися окрема Крайова Екзекутква ОУН Закарпаття (КЕ ОУН З), безпосередньо підлегла ПУН-ові, а завданням якої було б зорганізувати мережу ОУН та повести, з допомогою тієї мережі, визвольно-революційну боротьбу проти окупанта, себто, проти чеської влади.
Закарпаття в плянах ОУН
Але Закарпаття творило слабо політично вироблений людський потенціял і було складовою частиною Чехо-Словаччини, в столиці якої перебувала більшість членів ПУН-у, і тому, коли на Західніх Українських Землях ОУН швидко набула характеру революційно-бойової організації, то на Закарпатті вона протягом років зберігала характер тільки політично-ідеологічної організації. Тим більше, що члени ПУН-у, котрі перебували в Празі і, без окремого домовлення з чехами, користувалися свободою в своїй діяльності, – вважали зайвим вести революційну дію проти чеських чинників на Закарпатті, бож із хвилиною майбутнього відновлення самостійности Української Держави на Східніх Землях України чеський уряд добровільно погодився б, на думку членів ПУН-у, на приєднання Закарпаття до його матірнього пня – України. А тому праця ОУН на Закарпатті обмежувалася на культурно-просвітній ділянці, скеровуючись проти москвофільства і комунофільства. Її організаційна сітка на Закарпатті не була розбудована, існували лише окремі законспіровані станиці для зв'язку з західньоукраїнськими землями та окремі члени ОУН з завданням леґальної національно-культурної роботи.
Щойно на початку 1938 року, в ході великих політичних перетворень у середній і східній Европі, на Закарпаття звернув бачнішу увагу сам полк. Є. Коновалець, відчуваючи, що та частина української землі зможе відіграти важливу політичну й мілітарну ролю для українських революційних сил у боротьбі проти Польщі й Москви. В той час полк. Коновалець покликав до праці два окремі штаби: один під керівництвом членів ПУН-у Сціборського, Сеника, Барановського й Ярого – для ґрунтовного простудіювання та розпрацювання проблеми Закарпаття в політичному аспекті, а другий – під керівництвом ген. Капустянського й за співучасти ген. Курмановича, пполк. Колосовського і пполк. Колодзінського для такої ж праці під військовим аспектом.
Два суперечні становища в ОУН
Одначе, несподівана смерть полк. Євгена Коновальця перервіала запляновану ним працю. Обидва штаби припинили свої дії, а коли ж за кілька місяців пізніше на Закарпатті почалися бурхливі події, то поміж ПУН-ом під проводом полк. А. Мельника і провідними членами ОУН, які прибули на Закарпаття, прийшло до розбіжностей в оцінці ситуації й того, що в даний момент повинна робити ОУН.
Члени ПУН-у стали на становищі, що ОУН не повинна анґажуватися в події на Карпатській Україні в тому напрямі, щоб там доводити до якихось революційних дій, бо, як думали ті члени:
„Ми стоїмо напередодні великих і основних вирішень, які охоплять не тільки центральну Квропу, а й цілий світ, і в такій ситуації, де проти себе виступлять гіганти, ми мусимо вибрати орієнтацію на одного з них. ПУН такий вибір, який єдино був можливий, зробив. Наша акція на Закарпатті виразно йде проти тенденцій німецької політики і ми не можемо собі позволити на люксус „війни” з могутньою Німеччиною. ПУН мусить вести консеквентно політику „незацікавлення”, бо такі є вимоги вищої рації”.[338]
За твердженням членів ПУН-у, в той час Німеччина бажала закріпити свою приязнь із Мадярщиною і, крім того, прагнула зміцнити свій союз із Польщею, щоб забезпечити для себе її невтральність під час розгри з Чехо-Словаччиною. З цих причин Німеччина ніяк не погодиться на творення на Закарпатті такого політичного стану, який виразно ішов би проти бажань Польщі й Мадярщини і провокував би їхній спротив. Тож ОУН на Закарпатті, на думку ПУН-у, повинна ввімкнутися в працю загальної національної течії для посилення національного освідомлювання мас та для леґалістичного натиску на Прагу з метою досягти автономії для Словаччини і Закарпаття. Зокрема ж, не вільно допускати до того, щоб на Закарпаття переходили члени ОУН із західньоукраїнських земель і втручалися у внутрішні справи Закарпаття, бо вони можуть викликати конфлікт поміж ПУН-ом і чеською владою і спровокувати небезпеку польської інтервенції на Закарпатті.
На цілком іншому становищі стала група „крайовиків”, що її творили колишні члени КЕ ОУН на ЗУЗ – Іван Ґабрусевич-„Джон”, Михайло Колодзінський-„Гузар”, Зенон Коссак-„Тарнавський”, Роман Шухевич- „Щука”, Олекса Гасин-”Лицар” та провідні члени мережі ОУН на західноукраїнських землях: сотн. Осип Карачевський-„Свобода”, сотн. Гриць Барабаш-„Чорний”, Осип Линда, Іван Бутковський-„Гуцул”, Євген Врецьона-„Волянський”, Юрко Лопатинський-„Калина”. Вони вважали, що революційна і націоналістична організація, якою є ОУН, мусить керуватися тільки українською рацією і не оглядатися на те, чи наша дія подобається якійсь сторонній силі, чи ні. Діючи по лінії інтересів нації, треба керуватись не тимчасовими труднощами чи невигодами, а широкою перспективою майбутнього. Якщо йдеться про піднесення національної свідомости мас на Закарпатті, то немає сумніву, що активна революційна боротьба, в якій візьмуть участь ті маси, прискорить процес відродження національної свідомости.
Неприступимим було, на думку „крайовиків”, стримувати ОУН від активної боротьби, бож у такому дусі виховується членство Організації; політику пристосовану до сторонніх сил вели на ЗУЗ леґальні партії, що їх ОУН через те вважала за опортуністів. Якщо ж ОУН тепер займе таке саме опортуністичне становище до подій на Закарпатті, то це буде важким моральним ударом для всього членства й компромітацією Організації перед іншими, – таке становище до тодішніх подій займали згадані провідні члени крайової ОУН.
Ріжниця думок була глибока, засаднича. Жодна з сторін не хотіла уступити й тому дійшло до конфлікту. Група „крайовиків” виїхала на Закарпаття, щоб там організувати працю згідно з своїм становищем. У жовтні 1938 року до Ужгороду приїхав, як представник ПУН-у, Я. Барановський і ще раз з'ясував „крайовикам” становище ПУН-у, кажучи, що ПУН від своїх позицій не відступає і вимагає від'їзду групи членів ОУН із Закарпаття. Члени ОУН із ЗУЗ відмовилися перейти на позиції ПУН-у. Барановський мовчки прийняв до відома їхню заяву і ствердив, що вони можуть реалізувати те, що заплянували, на власну відповідальність.
„Після виїзду Барановського, – пише самовидець тих подій [339], – справи були формально поладнані, але тільки формально. Наша робота (тобто, робота групи членів ОУН з Краю) не мала апробати ПУН-у й останній залишив справи, як то кажуть, – „нехай покажуть, що вміють”. Це був найдраматичніший період революційної боротьби ОУН. Без моральної опори ПУН, виставлені на напасті місцевих „патріотів”, які бачили в нас інтрузів. меншевартісних, бо не „обчан”, завжди під загрозою арештів збоку чехів, без найменшої матеріяльної допомоги. Старшини матеріяльно відчували це менше, бо все таки мали особисті контакти з місцевими людьми і постійну допомогу Команди Січі. Це була просто проблема тих 15 людей. Але маса стрілецтва в т. зв. „коші” терпіла і голод і холод, і жила в умовах, негідних людини... Чи відносини на тому відтинку могли бути інші? Очевидно, бо все таки місцеві політики з думкою ПУН рахувалися. ПУН нічого не робив і обмежив свою інґеренцію виключно тільки на матеріяльній допомозі січовикам, бо зрештою на ту ціль дістав гроші з Америки... Наша вимога перекинути на Закарпаття деяку кількість старшин і організаторів з-поміж тих, які й так були на ЗУЗ неактивні, бо розконспіровані, – стрічалася з незрозумілою опозицією ПУН. Доходило до таких курйозів, що резидент ПУН на Закарпатті д-р Ольжич-Кандиба вимагав від Команди виконання директив, одночасно заявляючи, що він з ними не солідаризується... Ясно – мусіло доходити до постійних контроверсій, які з початком березня закінчилися заявою шефа військового штабу Карпатської Січі (полк. Колодзінський), що ніякі директиви не
