В деяких округах замість „район” і „підрайон” було прийнято назви „надрайон” і „район”.
Працею округи керувала Окружна Екзекутива ОУН (ОЕ ОУН), повіту – Повітова Екзекутива ОУН (ПЕ ОУН); вони складалися з провідника і референтів, на взір Крайової Екзекутиви. В районах і підрайонах, згл. в надрайонах і районах, референтури кумульовано, і головним керівником ставав районовий чи підрайоновий провідник.
Спершу пробувано застосувати теж визначений Конґресом Українських Націоналістів спосіб встановлювання керівних органів у кожній із організаційних клітин ОУН: вибори. Та це виявилося зовсім непридатним для підпільної організації, яка змагає до якнайповнішого законспірування себе. Умови праці ОУН на українських землях під ворожою окупацією були зовсім інші, ніж на чужині, куди не сягала влада окупантів, а тому й в організаційній побудові ОУН на українських землях мусіли бути застосовані зовсім інші принципи. Якщо ОУН мала стати на українських землях не тільки ідеологічно-політичною, а й революційно- бойовою організацією, то вона мусіла запровадити в себе дисципліну та принципи визначування керівних органів за військовим зразком: не вибори командирів, а призначування їх вищою командою.
Саме з тих причин засаду виборности керівних органів, яка й надалі залишалася обов'язковою для клітин ОУН на чужині, на українських землях цілковито заступлено військовою засадою: визначування провідників нижчого ступня провідником вищого ступня. Перед своїм рішенням провідник повинен був засягнути опінії в членів даних клітин і визначити такого провідника, який мав потрібний авторитет серед членів. Очевидно, що всі ті, відмінні від закордонних, організаційні засади ОУН у Краю не оформились одного дня. Навпаки, майже ввесь перший рік існування ОУН на українських землях пройшов у пошуках і випробуванні кращих організаційних засад, які відповідали б твердим вимогам важкої підпільно-революційної боротьби з окупантом. Рішучий зворот у цій ділянці прийшов у 1930 р., коли Крайовим Провідником ОУН став сотн. Юліян Головінський, а завершився той зворот у 1932 р., коли Крайовим Провідником став Степан Бандера.
Організаційним ядром новоствореної ОУН на ЗУЗ став Союз Української Націоналістичної Молоді. А тому, що центром, де сходилися всі організаційні нитки СУНМ, був Академічний Дім у Львові, то таку ж ролю став відігравати Академічний Дім і для ОУН.
ПОЛІТИЧНО-ВИХОВНА ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН
Леґальна й підпільна література
Одним із найважливіших засобів ширення нових думок, кличів та ідей серед найширших кіл громадянства є преса; тому Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ від самого початку звернула на цю ділянку пильну увагу.
Передусім взято до уваги можливість видавання під польською окупацією леґальної української націоналістичної преси. Цією справою зайнявся особисто Зенон Пеленський. Завдяки старанням Є. Зиблікевича, він відкупив інформативний тижневик „Український Голос”, що виходив у Перемишлі, від тогочасного його видавця проф. Ґреґолинського і перетворив його на „орган націоналістичної думки”. Отак ставши формальним власником того тижневика, З. Пеленський перебрав у свої руки теж начальне редакторство, а його заступником на тому пості став довголітній член УВО й учасник Конґресу Українських Націоналістів Євген Зиблікевич. Співробітниками були теж інші провідні члени ОУН: Богдан Кравців, Степан Охримович, Степан Ленкавський, інж. Осип Бойдуник, Олесь Бабій та інші, а з-за кордону присилав свої статті ідеологічний референт ПУН-у д-р Юліян Вассиян, статті на теми міжнародньої політики – Євген Онацький, а час до часу й інші автори.
Адміністратором газети був І. Паславський.
Перемиський „Український Голос” виходив у 1929-32 рр. і відіграв поважну ролю в ширенні націоналістичної ідеології серед українського громадянства. Польська цензура утискувала його чимраз більше, конфіскуючи часто цілі сторінки. Проте білі плями, що, згідно з обов'язуючим тоді у Польщі пресовим законом, мусіли залишатися на місці сконфіскованих статтей, – були тільки додатковим засобом успішної протипольської пропаґанди серед чужих і своїх, як наочна ілюстрація окупантського гніту.
„Студентський Шлях”, що виходив як місячник, згл. двомісячник, у Львові, взяв під свою опіку Степан Охримович. Завдяки тому офіціоз українського студентства в Західній Україні дістав виразно націоналістичне обличчя. Для збереження журналу від закриття польською цензурою застосовано, в міру можливости, практику визначування на пост відповідального редактора, який формально репрезентував журнал перед польською владою, нечлена ОУН або принаймні незаанґажованого в інших ділянках підпільної праці члена.
„Розбудова Нації” спершу приходила на ЗУЗ леґально, поштовою пересилкою з Праги, польська влада трактувала її як орган одної з українських еміґраційних ідеологічних груп. Щойно в липні 1929 року „Розбудові Нації” відібрано поштовий дебіт. Проте ще й кілька місяців пізніше не притягано нікого за посідання „Розбудови Нації” до судової відповідальности. Це використовувано для того, щоб кожен член і симпатик новопосталої ОУН міг вільно, без наражування себе на поліційні репресії, ознайомлюватись із постановами Конґресу Українських Націоналістів та з основними статтями, купуючи цей журнал зовсім відкрито в українських книгарнях.
Але вже приблизно через рік після постання ОУН „Розбудова Нації” зайняла місце поруч „Сурми”, як нелеґальна протипольська література, за посідання якої карано тюрмою. З того часу кольпортувала її вже сітка ОУН нелеґально.
Своєю тематикою і стилем „Розбудова Нації” не надавалася для масового поширення і залишалася підпільною націоналістично-революційною літературою тільки для провідних кіл.
„Сурма” виходила далі і хоч після створення ОУН вона повинна була бути присвячена в основному військово-бойовим проблемам, то насправді своєю тематикою і стилем вона залишалася й надалі такою самою, як була й раніше. Через те вона більше надавалася до масового поширення, і вся сітка ОУН кольпортувала її між членами й симпатиками, а не тільки серед членів бойового реферату, як це було запляновано.
„Український Націоналіст” в формі журналу почав виходити за кордоном у 1934 році і був нелеґально кольпортований на українських землях.
„Націоналіст”, що почав появлятися дещо пізніше, був видаваний заходами ПУН за кордоном. Протилежно як „Сурма”, „Розбудова Нації” чи „Український Націоналіст”, що були нелеґально перепачковувані до Краю і тут поширювані організаційною сіткою, „Націоналіст” був друкований для закордону. Він був редаґований популярно і надавався для масового поширення. Тематично „Націоналіст” був доповненням „Сурми” для закордонного читача, а „Український Націоналіст” для читача на ОСУЗ. Коли „Сурма” Містила більше матеріалу військового і бойового змісту, то в „Націоналісті” друкувалися статті на ідеологічно- політичні теми.
Але й за наявности всіх тих видань у підпільній літературі ОУН відчувалася ще певна прогалина: „Розбудова Нації”, „Сурма” та „Націоналіст” були видавані й редаґовані за кордоном, а через те вони не охоплювали та не віддзеркалювали якслід проблем чисто крайових. Леґальні ж націоналістичні часописи мусіли рахуватися з фактом існування польської цензури, яка конфіскувала статті, що їй не подобалися. За поміщення ж статті з явною обороною становища ОУН газету закривалося, а редактора притягалося до судової відповідальности.
„Бюлетень Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ” заповнив згадану прогалину: він був присвячений насамперед проблемам крайової боротьби та іншим актуальним крайовим питанням у світлі ідеології й тактики ОУН.
Ініціятор видавання „Бюлетеня КЕ ОУН на ЗУЗ” і першим його редактором був Степан Охримович – перший організаційний референт КЕ ОУН на ЗУЗ. По смерті С. Охримовича пост головного редактора „Бюлетеня” перебрав Іван Ґабрусевич, опісля Ярослав Стецько, а наприкінці Дмитро Мирон-Орлик.
