столиці і мали право карно-адміністративних санкцій. Через Ревкоми Москва могла діяти безпосередньо на Україні, оминаючи створені нею і часто недолугі парторганізації і місцеві совєтські органи.
Окупаційна влада в Україні спиралася на маловпливову партійну сітку, на наказний большевицький „уряд”, на переважно міські ревкоми та на терористично-поліційну організацію ЧЕКА. Цього всього було замало, щоб притягнути українські маси, здобути та закріпити большевицьку владу на Україні. Без московської військової інвазії большевивики не могли б здобути України і закріпити там совєтську владу.
ТРИ ПЕРІОДИ МОСКОВСЬКО-
БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ НА УКРАЇНІ
Большевицька політика в тимчасово завойованих українських областях, а потім на всіх окупованих ними українських землях мала весь час одну незмінну мету: насильне затримання України в складі російської імперії, знищення елементарних прав, що їх український нарід здобув в роки визвольної війни і викорінення всяких національних прагнень до самостійного державного життя і до окремішности української національної культури і української нації. Політичний та фізичний терор і економічна грабіж, а згодом повне економічне узалежнення українського населення від держави були засобами підкорення України. Не в усіх обставинах удавалося московській партійній верхівці послідовно переводити цю лінію терористичної диктатури. На перешкоді цьому стояв активний і дуже міцний пасивний спротив усіх прошарків українського народу, як теж загрозлива небезпека катастрофи большевицької господарської системи. Тому большевики, побачивши своє повне безсилля, були примушені зробити на деякий час (1923-1929) тактичний відступ, щоб не довести до загальної революції та до свого провалу і рятуватися перед господарською руїною. Скріпивши за час цієї передишки свій апарат поневолення і приготовивши кадри до побудови тотального політичного й економічного узалежнення населення від держави, большевики повернулися знову до терору, цим разом удосконаленого й охоплюючого всі ділянки життя, як до головної основи „пролетарської” диктатури.
З уваги на змінливість тактики, а не політичних цілей, московсько-большевицька окупація України поділяється на три окремі і неподібні до себе періоди: період воєнного комунізму (1918-1922), НЕП-у й українізації (1923-1929 рр.) та сталінського терору 1930-1941 років.
ПЕРІОД ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ
Перший це період воєнного, або військового комунізму. Він починався в деяких, хвилеве завойованих большевицькою армією областях України вже з початком 1918 р. і тривав приблизно до 1922 року. Большевики намагалися брутальною атакою з чола зразу підкорити Росії Україну. Це був період розбою, грабежу і насильства „карательних отрядів”, початок кривавої сваволі всевладної ЧЕКА; часи відкритого політичного та економічного терору званого „червоним терором” і жорстокої боротьби з численними повстанськими загонами; період явної і насильної русифікації. Україна була трактована як завойована колонія, яку треба якнайшвидше насильно ограбити, силою баґнетів і розстрілами винищити непокірних і страхом примусити поневолених служити наказам завойовників.
Щоби явним загарбницьким нападам на Україну не зіпсувати собі марки „визволителів трудящих” і не змобілізувати ще більше проти себе і своїх всеросійських імперіалістичних зазіхань визволені з московського ярма та військове вишколені в світовій війні маси неросійських народів, большевики пильно старались дезорієнтувати населення і маскувати загарбницький характер своїх воєн брехливими пропаґандивними гаслами, урочистими декляраціями, тактичними штучками і цинічним обманом.
Народні повстання проти окупантів
Жорстока практика большевицької окупаційної політики стояла в разючій суперечності до пропаґандивних обіцянок і аґітаційних гасел і українські маси, побачивши жорстоке нахабство московсько- большевицької тиранії, відповіли на це масовими повстаннями. Розміри цих повстань, координованих і стихійних, що тривали до 1925 року, свідчать про велику динаміку українського національного спротиву російсько-большевицькій окупації. Для ілюстрації наведемо цифри про кількість повстань, зібрані знавцем тієї доби з самих таки совєтських джерел за неповні три місяці 1919 р.:
„У першій половині 1919 р. – пише Д. Соловей[37] – повстання проти московської червоної армії безупинно спалахували в різних місцевостях України. Лихолат[38] подає, що тільки у квітні 1919 р. відбулось 93 селянських повстань, а в тому числі: на Київщині – 17, Херсонщині – 8, Харківщині – 7, Поділлі – 4, А за свідченням самого Раковського за неповні три весняні й літні місяці 1919 р. їх, цих селянських повстань, відбулося аж 328. А з того числа: від 1.4. до 1.5.1919 р. – 93, від 1.5. до 15.5.1919 р. – 28, від 1.6. до 19.6.1919 р. – 207. Разом 328 повстань”.
Той же самий Християн Раковський, голова першого самозванчого „Народного Секретаріяту” в Харкові, писав[39] і про наступні роки в „Єжеґодніку Комінтерна” (1923 р.) таке:
„В 1920 і 1921 роках ми були свідками великого селянського революційного руху, який щодо свого характеру і стихійної сили пригадував перші місяці революції в Великоросії і охоплював усю Україну”.
Це був революційний рух українського народу звернений проти підкорення України большевицькою Росією.
Після відвороту реґулярної Армії УНР 21 листопада 1920 року на польську територію, де вона була інтернована, збройна боротьба українських повстанських загонів проти большевиків не вщухала, її вели в різних районах Поділля, Київщини, Полтавщини і Катеринославщини в формах партизанської війни різні повстанські загони. Вони були керовані з закордону Повстанським Штабом генерала Юрка Тютюнника і начисляли біля 40 тисяч повстанців. До світлих і незабутніх подій нашої історії належить трагічна загибель учасників Зимового Походу під Базаром, де 359 українських бійців не прийняли пропозиції піти на службу до Червоної Армії і під спів національного гимну були 22 листопада 1921 року розстріляні большевиками.
Крім повстанців, координованих Повстанським Штабом ген. Тютюнника, що підготовляв повстання на літо 1921 року, діяли в різних місцевостях України самочинно організовані повстанські загони, які винищували большевицькі станиці; нападали на транспорти пограбованого у селян хліба, винищували збройну охорону „спецотрядів” і пограбоване збіжжя розділяли поміж селян; відповідали протитерором на терор каральних відділів.
Командували тими загонами повстанські отамани, люди з організаційним хистом і вояцьким серцем, не завжди з потрібним військовим досвідом. Деякі повстання мали значні успіхи. Інші були вибухом стихійного народнього гніву, не були як слід організовані і кінчилися трагічним розгромом.
Наприклад, Трипільське повстання влітку 1919 року (близько Києва) підняли селяни. Не маючи потрібної кількости рушниць і обрізанів, зони озброїлися в коси, сокири і вила. З Києва большевики вислали на його придушення комсомольський полк у силі 4 000 жидівських комсомольців та кілька сотень кінноти і дніпровської артилерії. Повстанці знищили в бою до ноги цей комсомольський полк, живим урятувався тільки один комсомолець.
Трипілля, – Канів, – Васильків, правобережна Київщина була тереном повстанської дії отамана Зеленого, який оперував на тому просторі в роках 1919-1920.
Іншим стихійним повстанням проти окупантів було Медвинське повстання на Київщині, яке вибухло в серпні 1920 року і тривало до літа 1921 року. Про його силу і завзяття свідчить те, що большевики мусіли вислати дивізію реґулярного війська, щоб його придавити.
Визначними керівниками народніх повстань був добрий стратег анархіст Махно, що діяв на Дніпропетровщині в 1919-20 роках, отаман Ангел на Чернигівщині, отаман Григоріїв на Херсонщині, організатор Вільного Козацтва, отаман Клименко на Уманщині.
Через рухливу діяльність українських повстанців створився такий стан, що большевицька окупаційна влада утримувалася по містах, а на селах появлялися аґітатори й комісари під охороною озброєних чекістів
