Ця „лебедівщина” не закінчилася з моментом проголошення XII з'їздом РКП(б) ухвал про українізацію. Русифікаторський уряд видав формальні розпорядки про „українізацію”, але партійні русифікатори-лебедівці ужили потихо заповіджених Декретом „низки практичних заходів”, одначе в такому напрямі, щоб гальмувати українізацію, сподіваючися, що в вільній конкуренції двох культур швидко переможе російська.
НАСЛІДКИ „УКРАЇНІЗАЦІЇ”
Сталося протилежно, як сподівалася лебедівщина. Українське стихійне відродження, розбуджене в часах державности, приховавшися під назву „пролетарської культури”, перемогло російську культуру партійних шабльонів. Ця перемога закінчилася в чергових роках сталінсько-постишевського терору відплатою русифікаторів, фізичною ліквідацією учених, письменників і навіть українських комуністів за те, що вони в культурній творчості перевершили москалів. Таким способом приспішено „вільну конкуренцію двох культур”.
Большевики перерахувалися щодо наслідків тактичних полегшень в Україні. Політика тимчасових уступків викликала буйний зріст української національної стихії в різних напрямках.
Національно свідомий елемент, що ухилявся від співпраці в совєтських партійних і адміністративних апаратах, розбудував до небувалих розмірів українську різногалузеву кооперацію, що проникала всі ділянки українського економічного й культурного життя й проявляла тенденції не піддаватися в узалежнення від Москви.
Нарком освіти в 1920-1923 роках, Григорій Гринько, запровадив окрему від російської систему української освіти, завівши українську мову в народніх і високих школах, хоч і впровадив обов'язуючий комуністичний дух. Молода фахова інтеліґенція почала виповняти важливі пости в техніці, науці, культурі, шкільництві і в совєтських установах, вносячи на свій лад українську інтерпретацію в переведення совєтських директив.
Освіта й шкільництво
В Україні створено величезну мережу курсів українознавства. Рідна мова облекшила повести енерґійну боротьбу з неписьменністю. Кількість письменних збільшилася в 1925 р. на 60%. В 1927 р. в містах було вже 70%, а в селах 50% письменних. В державних і громадських установах, завдяки енерґійним вимогам О. Шумського, заведено урядування і листування в українській мові. Службовці мусіли вивчати і складати іспити з української мови, щоб не втратити праці. Також і москалі, прислані на Україну, підлягали цьому розпорядженню, крім вищих партійних вельмож. Значно зросла кількість українських шкіл, а зменшилась кількість російських. В 1925 році працювало близько 18 тисяч шкіл, 145 технікумів, 35 вузів і 30 робфаків. В 1927 році було 38 вищих і 146 середніх спеціальних учбових закладів, навчання українською мовою проводилося в більше як 80% шкіл і в 50% технікумів.[43] Міста зовнішньо починають відмосковлюватися припливом сільської молоді до шкіл і фабрик. Також обмосковлений пролетаріят починає вивчати рідну мову. Різко збільшується видавництво українських книжок і підручників. Появляються мовні видання класиків української літератури й переклади творів европейських письменників. Заходами Скрипника Комісаріят Освіти РСФСР після спротиву дозволив 30.8.1929 р. українську мову завести в шкільництві поза межами УССР в українських поселеннях на Кубані, в частинах Курщини і Воронічжини, в Казахстані і Зеленому Клині. Адміністрація в Україні зостається далі головно в московських руках. У 1929 році українських службовців у республіканському апараті було 36,2%, а в обласному 28%.[44]
Наука
Конкуренційна боротьба двох культур, як теж і поворот М. Грушевського в 1924 році і зменовіховців на Україну, вплинули на те, що несоціялістична інтеліґенція перестала ізолюватися від співпраці з совєтчиною і масово почала включатися до праці в шкільництві, в напівгромадських большевицьких установах, а особливо в наукову, літературну, мистецьку й театральну діяльність. Це довело до великого розвитку наукової праці Всеукраїнської Академії Наук, яка потворила свої філії та інститути в більших містах України й притягнула майже всіх українських і багато чужинецьких учених до співпраці.
Дуже плодовито пожвавлюються мовознавчі студії. Опрацьовується наукову і технічну термінологію, видано шість томів великого словника української мови до букви „п” (опісля сконфісковано), опрацьовано і затверджено в 1929 р. єдиний український „академічний” правопис, розпрацьовано українську наукову термінологію з різних галузей знання.
Великий науково-історичний осередок розбудував М. Грушевський під назвою „Історичні Установи” при Українській Академії Наук. Низка наукових комісій опрацьовувала історію України різних часів і видавала багато праць та наукові і масові журнали („Україна”, „Первісне громадянство”, „За сто літ”). Міцними осередками історичної науки був Харків (Д. Багалій), Одеса (М. Слабченко), також Дніпропетровськ (Д. Яворницький), Полтава (І. Рудницький), Ніжен, Чернігів (Я. Жданович), Кам'янець-Подільський (М. Поленський). Пізніші арешти професорів ВУАН в 1929 р. послабили, а далі перервали великі наукові праці істориків. М. Грушевського заслано в 1931 році до Москви й поставлено під поліційний догляд, а потім до Кисловодська на „лікування”, яке приспішило його смерть (24.ХІ.1934).
Боротьба двох культур була приспішувана в такий спосіб, що українських діячів культури впродовж років поодиноко або малими групами розстрілювано, напр., композитора М. Леонтовича (24.1.1921), професора мистецтва імпресіоніста Олександра Мурашка, поета Грицька Чупринку (28.8.1921), але генеральний погром прийшов разом з народовбивством села від 1933 року.
ЛІТЕРАТУРНИЙ І МИСТЕЦЬКИЙ РУХ
Нові напрямки в літературі
Ініціятиву організування літературного руху після большевицької окупації перебрали письменники, між ними колишні члени лівих українських партій, що під час війни перейшли на большевицьку сторону, але по- різному уявляли собі розвиток української совєтської літератури. Вони теж не хотіли бути додатком до російської пролетарської літератури і маючи партійний стаж, не хотіли вкладатися в шабльони партійних директив. Москва рекомендувала письменникам плекати стиль пролетарського реалізму, пізніше названий соцреалізмом. В Україні буйно розворушилося творче шукання різнородних стильових течій. Це літературне зрушення мало теж і політичний аспект – самооборону незалежности творчости. Визначування тематики і навіть стилю вимагає від мистця сервілізму. Писав Олександер Довженко: „Здається це перший в історії культури випадок, де стиль „постановляють” на засіданні” („Вапліте”, 1926, зошит І.). Наперекір партійній директиві, в Україні спонтанно оживають або творяться нові різнородні літературні течії, протиставні рекомендованому Москвою натуралістичному реалізмові, як необарокко, неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, О. Дорошкевич, М. Могилянський); символісти (Микола Філянський, Володимир Свідзінський, Павло Тичина, Дмитро Загул, Яків Савченко, Володимир Ярошенко, Володимир Кобилянський, Терещенко); футуристи (Михайло Семенко, Ґео Шкурупій); неоромантики (Микола Хвильовий, Микола Бажан).
Організації письменників
В Києві літературна група творить у 1924 р. „Ланку”, потім перезвану на МАРС (Майстерню Революційного Слова), що об'єднує письменників: Тодося Осьмачку, Григорія Косинку, Валеріяна Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича, Євгена Плужника, Михайла Івченка, Дмитра Фальківського, Івана Багряного. В цій групі переважали неоклясики. Несоціялістичні інтелектуальні сили гуртувалися також: біля літературно-наукового журналу „Життя і революція”, що виходив у Києві в 1925-1933 роках.
Поруч з Києвом, другим осередком культурного, зокрема літературного життя, стає тодішня столиця Харків. Там утворюються літературні групи, а також: літературні об'єднання в формі спілок письменників. До масових спілок належить „Плуг” (1922-1932) – спілка селянських письменників нижчого рівня і „Гарт” (1923- 1925) спілка пролетарських письменників. В тих роках постала з наказу Сталіна літературна організація
