До УАПЦеркви приєдналися православні українці з-поза України. На бажання українців з Канади призначено для них, а опісля для СІЛА Івана Теодоровича єпископом УПЦ. Також українські парафії в Туркестані і в південно-східньому Казахстані (Семиріччі) підпорядковувалися УАПЦеркві. До Казахстану вислано єпископа УАПЦ Костянтина Кротевича.[47]
Церква творила дуже важливий фронт протиставлення комунізмові і глибоко впливала на формування релігійної і національної свідомости. Тому її швидкий ріст був для російсько-большевицької влади небезпекою, яку вона поборювала на всі лади і врешті вирішила докорінно знищити.
Поборювання УАПЦеркви і духовенства
УАПЦерква, як церква національна, була для большевиків ненависніша від російської Церкви. Антирелігійна боротьба большевиків проходила в Україні в особливо жорстоких, подекуди в садистичних формах. Спершу вони старалися з середини розбивати церковну організацію УАПЦ, розкладати духовенство, основуючи інші „Церкви”, щоб перетягати до них вірних з УАПЦ.
„Для боротьби з Церквою створено в Москві 1923 року „Живу Церкву” та „Обновленченську”, їх переноситься в Україну, але вони в країні не знайшли співчуття. Тоді ҐПУ організувало через своїх аґентів „Батство об'єднання Української Православної Церкви”, на чолі якого став пископ, висвячений „обновленченським” митрополитом в Москві – Павло Погорілко. Ця організація притягла багато вірних; їх приваблювала українька мова служби та „благодатність”. Одночасно діяло Полтавське ҐПУ, використовуючи протоєрея Ф. Булдовського. Він був прихильник автокефалії, але за умовою „благодатности”. Ф. Булдовський був висвячений єпископом Григорієм – Тихонівської Церкви – на єпископа. Ці єпископи висвятили ще 4-ох єпископів й заснували „Соборно-Єпископську Церкву”. Слов'янських єпархій приєдналося багато, але жодної з УАПЦ. Таким чином ця організація стала мостом, яким переходили до УАПЦ ...
„На початку 1924 року з'явилася „Діяльна Христова Церква” – ДХЦ – головою якої став М. Мороз. Осередком ДХЦ став Михайлівський манастир у Києві. Далі відібрали в УАПЦ ряд інших церков і передали „Діяльній Церкві”. Проте ДХЦ виявилась безсилою, не зважаючи на допомогу ҐПУ (гарний хор, тощо) і року 1927 „ліквідувалася”.[48]
Заснований в Москві Союз безбожників розпоряджав великим розгалуженим по областях пропаґандивним апаратом: пресою, радіовисиланнями, видавництвами, автами, антирелігійними музеями, курсами, мандрівними лекторами. Антирелігійні лекції і карнавали були низького рівня. Вони зводилися до висміювання і богохульства, що ображало і відштовхувало вірних. Комуністи і комсомольці, поперебирані за святих і чортів, вдиралися до церков, уряджували перед вівтарем свисти і богохульні танці, співали сороміцьких пісень, стріляли до образів, провокували вірних, побивали священиків, демолювали церковне урядження. Щоб компромітувати релігію й духовенство в очах вірних, вони перебирали своїх аґентів за священиків, які по відправі оголошували, що вони обдурили народ, роздирали ризи, ламали хрести й чинили всякі богохульства.
Антирелігійні лекції й антирелігійні карнавали безбожників це був лише вступ до терору. За ними прийшло усунення Митрополита, а далі заборона УАПЦеркви і фізичне винищення її єпископату і духовенства.
* * *
Завзяття, розмах і муравлина праця на відтинку науки, Церкви, культури, мистецтва, шкільництва, кооперації і господарського життя набрали в Україні таких несподіваних розмірів, що ця стихійна праця розбудженого національного життя виривалася з-під контролі й пішла понад голови большевиків. Москва не могла дати собі ради з розбурханою українською стихією, яка поставивши собі за мету, творити незалежну українську культуру і господарство, всупереч настановам Москви, захопила також, на свій бік частину місцевих членів партії. Сталін радикально змінив тимчасовий курс національної політики і, підготовивши відповідні кадри, вирішив терором і фізичною ліквідацією українських національно-свідомих елементів усунути назавжди небезпеку українського спротиву при нагоді кинення гасла індустріялізації, колективізації і пляну першої п'ятирічки. Цим закінчилася доба відлиги і почалася нова – доба репресій і терору.
ДОБА СТАЛІНСЬКИХ РЕПРЕСІЙ
Три хвилі репресій
Роки відступу большевики використали, щоб включенням приватної ініціятиви населення рятувати перед катастрофою народне господарство та щоб закріпити свою владу, підховавши для того кадри партійного, адміністраційного й поліційного апарату примусу. Після передишки настала довга доба репресій і терору.
Доба сталінських репресій у передвоєнному періоді триває впродовж років 1929-1941 і після війни переходить у тотальний терор. В передвоєнних роках доба сталінського терору має три хвилі особливого посилення репресій: роки 1929-1931 (примус колективізації, ліквідація УАПЦеркви, процес СВУ); роки 1932- 1934 народовбивство села, масові вивози на заслання, чистка в армії, постишевщина і відгуки кіровщини; роки 1936-1938 єжовщина, чистка в партії.
Доба репресій не починається точно означеним роком. В ділянці сільського господарства вона починається трохи раніше, в 1928 році, за „добровільної” колективізації і завершується 1933 року організованим народовбивством села через голод і масові заслання; в ділянці національної культури репресійні погроми починаються 1929 року ліквідацією УАПЦеркви і масовими арештами діячів культури, інтеліґенції й молоді і закінчують українізацію в 1933 р., але сам терор і репресії перериваються 1941 року з вибухом війни і втечею большевиків з України.
Керівники репресій
Владу в Совєтському Союзі в цьому періоді репресій мав Йосиф Сталін. Головним шефом ОҐПУ був В'ячеслав Мєнжинський до часу його отруєння большевиками в 1934 р.; його наступником і шефом заснованого 10. 7. 1934 р. НКВД був Генрих Яґода (розстріляний у 1938 р.); наступником Яґоди і шефом всесоюзного НКВД від серпня 1936 до 1938 був Ніколай Єжов, а після його розстрілу наступником і шефом НКВД став з грудня 1938 р. Лаврентій Берія (до його розстрілу в 1953 р.).
Відповідальними за добу сталінського терору в Україні є не лише кремлівські головачі, що мали в тих роках владу в партії, уряді й ОҐПУ-НКВД Совєтського Союзу, але також їхні ставленики й виконавці терору в Україні. Щоб з багатотисячного апарату ліквідаторів і катів назвати найважливіших, обмежимось переліком імен тих, що з командних постів давали постанови і директиви; що мали керівну виконну владу й тих, що своїм апаратом переводили репресії в широких маштабах, чи окремих ділянках національного життя.
Яґода є зокрема відповідальний за винищення мільйонів в'язнів у совєтських концтаборах, бо з 1930 р. він був шефом ҐУЛАҐу (Главное Управление Лагерей), зокрема за винищення українців на Соловецьких островах, з 1933 року на будові Бєломорканалу, де на відтинку 227 км згинуло 100 тис. в'язнів. Перед тим Єжов був у роках розкуркулювання (1929-30) заступником наркома сільського господарства СССР по завідуванні кадрами, а в 1929-1934 роках завідувачем відділом партійних кадрів в ЦК ВКП(б) і рішав про добір людовбивців і їхнє розміщення в Совєтському Союзі, в тому і про добір 23 тисяч політичних начальників МТС-ів, що прославилися безоглядністю. Як член, а потім як заступник голови ЦК Партійного Контролю (Каґановіча) він вирішував про чистки партійного і адміністративного апарату. Єжов має марку найбільшого терориста в історії СССР.
Сюди належать у першу чергу висилані з Росії на Україну члени ЦК ВКП(б), спеціально уповноважені партійним центром керівники терору і зміцнювачі репресій:
Лазар Мойсейович Каґановіч, як комісар партійної інспекції (РКІ) в 1920 р. був ліквідатором повстання басмачів у Туркестані; як 1-й секретар КП(б)У в 1925-1928 р. ліквідував національний рух і „націоналістичні ухили” в партії; як член Політбюра ВКП(б) перевів чистки в профспілках 1928-1930; як завідувач сг відділом ЦК ВКП(б) з 1933 р. завершив насильну колективізацію; як голова Центральної Комісії партійного контролю ЦК ВКЩб) перевів разом з тодішнім ще членом ЦКПК і потім своїм заступником тієї комісії (ЦКПК) Н. Єжовом, криваві чистки в партії; в 1920-1921 ген. секретар ЦК КП(б)У, в березні 1947 р. знову 1-й секретар КП(б)У і
