партійні і адміністративні кадри. „Всюди в Советському Союзі жили вищі партійні секретарі, окружившися командувачами ґарнізонів і поліційними шефами, наче варварські здобичники у ворожій і з ворожої країни. В Україні, в Кавказі і Совєтському Туркестані перебіг був дослівно такий самий і тут виконували вони свою владу на всіх щаблях часто через місцевих опортуністів, через людей, що їх в інших умовинах названо колаборантами. Таких місцевих зопортунізованих коляборантів Хрущов найшов собі між. ін. в особах Д. С. Коротченка, тодішнього голови Раднаркому України; Л. Р. Корнійця, члена Бюро ЦК КП(б)У; Олександра Корнійчука, який визначився доносами на українських письменників. Після ліквідації старшинського складу червоної армії Хрущов знайшов для себе підпору в командувачеві Київської воєнної округи О. І. Тимошенкові, якого покликав в склад Бюро ЦК КП(б)У разом з привезеним з собою М. О. Бурмистренком та А. С. Щербаковом. Поліційною підпорою Хрущова був у перших місяцях привезений ним на Україну новий шеф НКВД Александер І. Успенський, відданий учень Єжова. Успенський звеличував Хрущова як мужа з прибуттям якого, після всіх уже довершених масакр „розгром ворогів народу в Україні щойно зовсім серйозно почався, відколи вірний послідовник Сталіна Нікіта Серґієвич Хрущов прибув на Україну”. Хоч вже півтора року шаліла чистка Єжовщини, Хрущов з Успенським приїхали на Україну довершити нові криваві жнива. Але Сталін зорієнтувався, що Єжовські масакри послабили в усьому СССР партійне, державне і військове керівництво і завели рештку здесяткованого керівного апарату важкої промисловости над пропасть застою продукції. Єжова розстріляно в грудні 1938 р., а в слід за ним тисячі вищих і менших начальників НКВД, в тому числі і звеличника Єжова і Хрущова Олександра Успенського. На місце Єжова Сталін поставив Берію, який збудував керівництво поліційного апарату, як теж і партійного з людей особисто відданих Сталінові. На шефа НКВД в Україні Берія призначив І. А. Сєрова. Коли головним завданням Яґоди і Єжова було винищити дійсних і уявних керівників національного спротиву та ліквідувати опозиційні чи конкуренційні елементи в партії і установах до диктатури Сталіна, то завданням Берії було тримати в терорі маси, доставляти безплатну робочу силу в концлагери.
Але в Україні Хрущов продовжував переводити чистку національної і комуністичної верхівки ще цілий 1938 рік. Він завів русифікацію й нове тероризування мас та вивози населення, зменшив присадибні ділянки колгоспникам та зліквідував хутори. Сетон-Вотсон, пише, що Хрущовська чистка „усунула всіх 9 членів українського Політбюро, всіх 12 членів української Ради Ниродніх Комісарів та 45 з-поміж членів Центрального Комітету КП(б)У”. За підрахунками В. Голуба після приїзду Хрущова „з-поміж 62 членів ЦК КП (б)У, обраних до ЦК попереднім з'їздом рік тому, до нового ЦК попала лише одна людина; з 30 кандидатів ЦК КП(б)У в 1937 році, в 1938 році залишилося 2 чоловіки; з 9 членів Ревізійної Комісії КП(б)У минулого року не залишилося ні однієї людини”.[78] Керівні пости в партії переходять у руки російських комуністів.
Офіційний перехід до відкритої русифікації, замість українізації, Хрущов проголосив на 14 З'їзді КП(б)У в червні 1938 року. Він заявив, що Німеччина плянує відірвати Україну від СССР і головною небезпекою тепер є „український буржуазний націоналізм”, „буржуазно-націоналістичні аґенти польсько-німецького і японського фашизму”, тому треба єднатися „з великим російським народом. І ми будемо всіляко зміцнювати те єднання”. Одним з важливих способів цього „єднання” є „ліквідувати наслідки шкідництва в викладанні російської мови в неповніх середніх школах, а також у вузах”. Кренкшов пише: „І знову силою підкорені українці все ж таки чіплялися за свою мову і свої національні одяги. Одне і друге мусіло щезнути ... Хто обороняв українську культуру, робився винним у державній зраді. Хто обставав за недавньо ще признавану українську мову й культуру, був тепер плямований як „здеґенерований фашист” і „буржуазний націоналіст”... Шкільні підручники були змінені з метою, щоб довести до відумирання українську мову і місцеву традицію. Змінено український правопис. Переписано історію України, а з колишніх національних героїв пороблено відступників і зрадників. Учителі діставали відпустки з роботи, щоб відбути приспішені курси російської мови. Щоб для цього діла приєднати собі підтримку, Хрущов ласкаво відзначував деяких українських письменників і інтелектуалістів, що були готові запродати себе, заперечити свою (національну) спадщину і, в заміну за хрущовські благословення, співпрацювати над придавленням свого народу”.
На основі договору з гітлерівською Німеччиною Росія дістала в дарунку західньоукраїнські землі, Західню Білорусь та сферу впливів на балтійські країни. Дня 17 вересня 1939 року совєтська армія без боїв почала окупацію нових, подарованих колоній, а за нею просунулися Хрущов, Сєров і керівники КП(б)У з великим окупаційним апаратом ліквідаторів, енкаведистів, адміністративних начальників, загарбувати чужі землі, оголосивши себе „визволителями братів з Західньої України”.
Заохочена такою легкою здобичею большевицька Росія напала без виповідження війни, 29 жовтня 1939 року, на Фінляндію і заставила українські полки гинути за свої імперіялістичні інтереси в несподівано твердій і затяжній боротьбі з цим хоробрим народом.
ІV ЧАСТИНА: ПРОТИ ЧЕРВОНОГО ОКУПАНТА
УВО ТА ОУН В ПІДСОВЄТСЬКОМУ ПІДПІЛЛІ
Невдача збройної боротьби в обороні Української Держави в 1917-20 роках та встановлення новітньої форми московського поневолення України – УССР не спинили національного відродження української нації. Навпаки, правда національної ідеї ставала зрозумілою, очевидно, помалу, навіть для тих українців, котрі, задурманені соціялістично-комуністичними гаслами, були активними противниками Української Народньої Республіки, а потім помагали закріпляти большевицьку владу. Але темою нашої праці є історія ОУН і тому цей стихійний зворот у бік українського націоналізму на східніх землях України під большевицькою окупацією в 1920-их роках ми згадували тільки загально, а докладніше зупинимося над питанням, чи і скільки зуміла ОУН охопити своєю діяльністю українські землі під большевицькою окупацією.
Розглядаючи дії УВО, ми відмітили, що на терен підсовєтської України полк. Євген Коновалець звернув пильну увагу вже від первопочинів організування підпільно-революційного націоналістичного руху, скерованого проти всіх окупантів українських земель. Як при тій нагоді згадано, вже в 1920 році були вислані на східні землі України групи (десятки) колишніх Січових Стрільців, мавши завдання розбрестися по всій підсовєтській Україні, ввімкнутися в місцеве життя й організувати там клітини підпільно-революційної організації. Праця тих спеціяльних висланників УВО була важка, але успішна. Хоч у 1922 році большевики заарештували й розстріляли перших Крайових Комендантів УВО на східніх землях України – сотн. Івана Андруха й сотн. Миколу Опоку,[79] а пізніше й багато інших керівників тієї підпільної праці, – то все ж справу організування підпільних клітин було таки зреалізовано.
Одначе, особливості большевицького поліційного режиму вимагали застосувати на підбольшевицьких теренах іншу систему підпільно-організаційної праці, ніж на західньоукраїнських землях. Доцільнішим виявилось організувати тут, замість одностайної зцентралізованої підпільної організації, окремі підпільні осередки спротиву, які приймали для себе різні назви.
А тому на східньоукраїнських землях у 1920-их роках не створилася така одностайна підпільна націоналістична організація, як на західньоукраїнських землях УВО та СУНМ, яка могла б, при творенні ОУН, брати участь через своїх делеґатів і переформуватися в єдину українську націоналістичну організацію – ОУН. На Конґресі Українських Націоналістів у Відні в січні-лютому 1929 року східні землі України репрезентували наддніпрянські українці-націоналісти, які після невдачі визвольних змагань опинилися на чужині. Після створення ОУН теж не було доцільно перетворювати окремі підпільні клітини протибольшевицького спротиву, що існували й діяли в той час на території УССР, маючи зв'язок із Головою ПУН полк. Є. Коновальцем, – в одностайну, організаційно зцентралізовану ОУН.
Все ж таки окремі осередки й клітини підпільної української організації на східніх землях України існували й діяли. У своєму спогаді про зустріч із полк. Коновальцем у серпні 1937 року полк. А. Мельник свідчить про це так:
„З ентузіязмом, властивим йому, ділився він (полк. Є. Коновалець) відомостями про розгортання праці
