запас землі, але звичайно там, де скупчення місцевого населення найгустіше, а голод на землю найбільший, а подруге, землю давано передусім одиницям, може й заслуженим, але чужим, залишаючи місцеве населення поза увагою.”
Колонізація українських земель польськими зайдами була важким ударом для українського населення як під економічним, так і під політичним оглядом. Малоземельне українське селянство йшло на заробітки до панських фільварків, і хоч там його важко використовувано, то все ж таки якийсь заробіток був, коли ж тепер фільварки розділювано між спроваджених польських колоністів, то й ті мізерні заробітки пропадали, бож колоністи обробляли свою землю самі. Збільшуване таким способом безробіття змушувало українських селян залишати свою прадідну землю й еміґрувати. І так, наприклад, тільки впродовж одного 1929 р. виеміґрувало з західньоукраїнських земель 38.132 українців до Америки (з того 24.666 греко-католиків і 13.466 православних), а 14.823 (з того 11.602 греко-католиків і 1.221 православних) – до Франції та інших західньоевропейських країн. Отже, тільки за один рік мусіло виеміґрувати з Західньої України кругло 53 тисячі українців, поверх 38 тисяч із Галичини і майже 15 тисяч з Волині та Полісся.[134]
А в той самий час напливали до тих же українських сіл тисячі польських колоністів. Наприклад, до однієї тільки Тернопільщини напливло від 1919 до 1930 р. кругло 10 тисяч родин польських колоністів[135]
Польський уряд дбайливо підтримував такий стан і для збільяіення виїзду українських селян з їх рідних земель створив окремі еміґраційні бюра, а для спроваджуваних польських колоністів призначувано всякі допомоги, звільнення від податків, безплатні позики тощо. Всі протести проти такої політики польського уряду на українських землях, складені в польському парляменті українськими послами, викликали в поляків тільки сміх і глузування.
А до того долучувався політичний момент: колоністи були майже поголовнo носіями польського шовінізму й опорою для поліції в поборюванні всіх проявів українського національного життя. Польські колоністи безупинно слідкували за життям і працею українців у даній місцевості та негайно доносили про все поліції. Вони творили скрізь свої ніби спортові організації „Стшелєц”, члени якого мали право носити зброю, щоб збройними нападами на активніших українців та на різні українські імпрези тримати українське населення під постійним терором.
З початком 1930 р. польські посли у варшавському сеймі зголосили чотири нові законопроєкти в справі посилення польської колонізації на „кресах всходніх”, себто на окупованих Польщею українських і білоруських землях.[136] Нові протести українських і білоруських послів проти зголошених законопроєктів прийнято в польському парляменті та в польській пресі таким самим глумом, як і всі попередні.
Тій акції польського уряду „на зніщенє Русі” постановила протиставитись ОУН саботажною протиакцією: підпалами збіжжя, сіна та будинків польських колоністів. Загравою пожеж бажала ОУН заалярмувати публічну опінію світу, звертаючи його увагу на злочинну акцію польського окупанта супроти українського населення. Водночас саботажна акція мала відібрати польським колоністам охоту збагачуватись коштом українського селянина, займаючи відібрану в нього його споконвічну землю.
З тих мотивів почала ОУН влітку 1930 р. посилену акцію палення польського майна на українських землях. Доповненням цього були теж саботажі іншого роду, як, наприклад, зрізування телефонних і телеграфних стовпів, демолювання поліційних станиць, відплатні акції проти польських „Стшельців” тощо.
Саботажна акція з літа й осени 1930 р. розгорнулася в надсподівано широких розмірах. Через неї ОУН вийшла перед своїх і чужих як організація не тільки ідеологічно-політична, але й одночасно бойова.
Саботажна акція в оцінці чужої та української преси
Саботажна акція справді знайшла великий відгомін у чужинецькій пресі за кордоном. Вона звернула світові увагу на становище українського народу під польською окупацією і майже скрізь зустрілася з виправданням, як самозрозуміла оборона поневоленого народу проти несправедливости й гніту окупанта. Для прикладу наводимо кілька цитат: Нью-йоркський журнал „Ди Нейшин” з 5 листопада 1930 року, інформуючи про хвилю саботажів у Західній Україні, дав таке своє пояснення:
„Довго тліючий спротив українців проти крадежі їхньої незалежности вибухає у формі теперішнього бунту проти польського панування. Українці з Східньої Галичини не мають нікого, хто заступав би їх у Союзі Народів. Американські кореспонденти подають, що українські петиції і скарги просто викидалося завжди до коша, бо в Секретаріяті Союзу Народів немає нікого, хто цікавився б тими людьми. А тому не можна дивуватися, що українці в Галичині вибрали інші, безпосередніші засоби, щоб заговорити про свої кривди.”
„Ди Нью-Йорк Гералд Трибюн” з 16 жовтня 1930 р. так вияснювала своїм читачам про саботажі:
„Акцією керує терористична військова організація, яка змагає до визволення Східньої Галичини з-під польської окупації та до створення, разом із теперішньою „УССР”, незалежної української держави. Ці підпали нагадують методи ірляндських терористів 80-тих років минулого сторіччя.”
При цьому завважимо, що боротьба ірляндських революціонерів втішалася великими симпатіями американського громадянства, а тому й порівняння українського націоналістичного підпілля з ірляндським є висловом симпатій американської публічної опінії.
Саботажну акцію, як зрозумілий акт самооборони українського народу, виправдує і чеський часопис „Пржітомност” з 5 листопада 1930 р., з'ясовуючи в статті д-ра Франка „Кам спєє Польско?” („Куди іде Польща?”) причини, які її викликали:
„Земельна реформа, що її влада веде виключно на українській, білоруській і литовській територіях, на 90% розділила загарбану землю спеціяльно для цього спровадженим польським колоністам і леґіонерам, дармя, що місцеве рільниче населення тих теренів нараховує 27% безземельних, 70% малоземельних і лише 3 % самостійних господарств. Між польськими колоністами й українським населенням панує стан війни: з одного боку маєтки озброєних польських колоністів, а з другого – бунтівничі хвилі українських селян. Висліди: підпали польських маєтків, знищування польських колоністів.”
Таке ж, виправдуюче саботажну акцію, вияснення з виразним обвинуваченням не виконавців саботажів, але Польщі, яка своєю політикою супроти українців створила ситуацію, що в ній мусіла зродитися акція спротиву, – знаходимо і в французькій газеті „Ля Круа” з 5 листопада 1930, в її передовиці:
„Крайовий (галицький) сойм не існує, численні школи – гордість України – скасовано або спольщено. Український університет замкнено. Та найбільшим лихом є аґрарна політика, яка систематично провадиться уже впродовж десяти років: у Галичині польські магнати мають великі посілості, аґрарна ж реформа проведена в користь польських колоністів. Це колонізування українських земель викликає серед автохтонного українського населення глибоке обурення.”
Перед обличчям такого становища чужинецької преси особливо жалюгідною є постава тодішніх українських партій, які – чи то з пересадного льоялізму до окупаційної влади, чи просто з мотивів ненависти до ОУН, одначе, з виразною шкодою для всеукраїнських інтересів, – засуджували саботажну акцію і навіть виправдували репресії польського окупанта.
„Передовиком” у цій, поганої слави, акції засуджування революційної боротьби ОУН проти польського окупанта й виправдування злочинів того ж окупанта виявився „екзильний уряд УНР”, очолений Андрієм Лівицьким. Цей „уряд”, стоячи на позиціях варшавського договору, визнавав загарбані Польщею західньоукраїнські землі законною і невіддільною частиною польської держави. Перебуваючи ввесь час у Варшаві на утриманні польського уряду, А. Лівицький – без сумніву, з доручення польських урядових чинників – виїхав у жовтні 1930 року на кілька днів до Відня і тут, „на невтральному ґрунті”, дав чужинецьким журналістам спеціяльне інтерв'ю в справі подій на західньоукраїнських землях. Зміст цього інтерв'ю такий:
„Власне для того, щоб відвернути увагу роздратованих настроїв на совєтській Україні від розпучливої
