справжньої приналежности до ОУН, скільки вони ввесь час залишалися переконаними комуністами.
6. Неясною залишається справа „Українського Національного Центру”. В большевицькій пресі пов'язано цю, розкриту большевиками організацію з ОУН. Але названі у повідомленнях, як провідні члени „УНЦентру”, особи Христюк, Стасюк, Шраг, Чечіль, Голубович, Лизанівський – колишні лідери соціял- революціонерів і то крайнє лівого крила, – викликають сумнів щодо можливости не тільки організаційної, але навіть ідейно-політичної єдности тієї організації з ОУН. Тому треба прийняти, що „УНЦентр” ніяк не був пов'язаний з ОУН і виник або з власної ініціятиви її провідників або за інспірацією „Центру УНР”. У кожному разі, з тогочасних пресових повідомлень випливає цілком ясно, що большевицькі репресії у зв'язку з розкриттям тієї організації були скеровані проти кругло 60 тисяч колишніх старшин і вояків Армії УНР, що залишилися під большевицькою окупацією як мирні „громадяни УССР”.
Цілком інший погляд на „Український Національний Центр” заступає в своїй брошурі „У царстві червоного царя” Д. Діброва.[130] Він каже:
„Організаційний український націоналізм на СУЗ постав у 1930 році під назвою „Український Національний Центр” (УНЦ). Своєю структурою УНЦ нагадує провід ОУН, ріжниця полягає тільки в тому, що він був далеко численніший. До його складу належала підібрана керівна національна еліта, на чолі якої стояли: Шумський, Полоз, Максимович, Миколайчук, Баланін і ін. З їх смертю прийшли інші люди. Своїм завданням УНЦ мав кермування національною боротьбою на СУЗ. Він став штабом, що об'єднував, кермував і визначав напрямні для всіх національно-революційних осередків, що діють на СУЗ. У своєму програмовому й організаційному наставленні УНЦ підпорядковувався ОУН як верховному штабові української національної революції”.
Але Д. Соловей, згадуючи в своїй праці „Голгота України” наведене твердження[131] Д. Діброви, слушно звертає увагу на те, що в обидвох випадках мова йде про цілком інших людей та інший час. Діброва твердить, що назву „Український Національний Центр” вживала (бодай на початку 1930-их років) ОУН на СУЗ, натомість С. Николишин відносить цю назву до викритої літом 1931 року організації колишніх соціял-революціонерів і соціял-демократів.
Приймаючи, що назва „Український Національний Центр” належить таки виявленій в літі 1931 року організації колишніх ес-ерів і ес-деків, вважаємо, що УНЦ постав і діяв цілком незалежно від ОУН. На це між іншим вказувала б також і та обставина, що коли большевицька преса та большевицькі верховоди переплутували назви організацій, то вони ніколи не змішували прізвищ ліквідованих у 1931 році ес-ерів і ес- деків з членами УВО-ОУН.
V ЧАСТИНА
РОЗДІЛ 1
ДОБА ПОСИЛЕНИХ РЕПРЕСІЙ[132]
[З початком 30-их років почався на українських землях під СССР і під Польщею загострений курс політики обидвох окупантів супроти українського народу. Він тривав з малими передишками аж до вибуху II світової війни.
Захід увійшов тоді в стадію зростаючої економічної кризи. Поразка комунізму в Італії, Німеччині, згодом і в Еспанії, введення диктаторських режимів у Польщі, Угорщині і Румунії перекреслили російські надії збольшевичити Европу. В СССР криваво утверджувалася диктатура Сталіна, в Польщі зростала фашизація режиму пілсудчиків. Міжнародні напруження між бльоками держав з суперечними політичними й економічними інтересами приспішували зброення та з року в рік наближали неминучість загальної війни. Для обидвох головних окупантів України – Росії й Польщі – зростання українських сил і самостійницько- державницьких стремлінь стало внутрішньою небезпекою першорядної ваги. Незалежно від себе вони застосували супроти українців приспішену політику терору й репресій у таких розмірах, на які дозволяли їм їхні власні спроможності.
Вже в 1930 р. Росія завела примус колективізації, масовий погром села голодом, розстрілами, вивозами українського населення, обсадою вимерлих осель чужинцями; Польща зміцнила парцеляцію і колонізацію українських земель чужинцями, еміґрацію малоземельних селян у чужі країни, терористичний погром корінного населення уланськими буками пацифікації. Коли ешелони ув'язнених „куркулів” були транспортовані з вимираючих українських сіл на Сибір, в галицьких селах лежали тисячі жорстоко змасакрованих „хлопів” за те, що були українцями. Місця в польських в'язницях для них не вистачало, а Сибіру не було. Обидва окупанти спішилися нищити український стихійний і організований спротив, послаблювати джерела духового відродження нації: національну культуру, Церкву, шкільництво інтелектуальні сили, денаціоналізувати молодь протиукраїнськими шкільними розпорядженнями.
Головне вістря політики твердої руки, що приносила окупантам деякі тимчасові успіхи і разом з тим, одначе, збільшувала в масах протипольське наставлення, було звернене на ліквідацію націоналістичного підпілля. Масового характеру ці заходи набрали в роках пацифікації 1930-1931 в Галичині, а пізніше на Волині і на північнозахідніх землях. До терористичних заходів уряду належить заведення наглих судів 4 вересня 1931 р. і створення, за большевицьким зразком, концентраційного табору 17 червня 1934 року.
В історії українського націоналістичного підпілля, а теж в періодизації української історії того часу, події 1930-1939 років обабіч Збруча творять окремий період послідовного наступу на українство. Тому ці часи, як період репресій, відділяємо в окрему частину „Нарису Історії ОУН”.]
ДРУГА САБОТАЖНА АКЦІЯ
Польська політика колонізації українських земель
Повне знищення українського характеру окупованих Польщею українських земель польський уряд вирішив провести двома шляхами: через послідовне нищення політичного, культурного й економічного життя українського населення і через колонізацію тих земель польським елементом. Польські колоністи мали надати українським землям під Польщею характеру виразно двонаціональної країни з тенденцією польщення української меншини або змушування її еміґрувати до США й Канади, щоб таким способом зробити місце для нових польських колоністів.
Ті польські мотиви спонукали польський уряд – однаково, чи це був уряд соціялістів, чи уряд пілсудчиків, – присвятити справі колонізації українських земель особливу увагу. І так, уже в грудні 1920 р. був виданий окремий закон про колонізацію „східніх теренів Польщі” військовими поселенцями. На підставі того закону, на протязі 1920-1928 років, передано в руки польських колоністів, колишніх військовиків, на Волині й Поліссі 259.162 гектарів землі, на яких осіло круглo 20 тисяч польських поселенців, спроваджених із польських земель.[133] На підставі ж закону про парцеляцію земель спроваджено у той самий час на українські землі кругло 60 тисяч „цивільних” польських колоністів.
Про суто політичне підґрунтя тієї акції польського уряду на окупованих українських землях виразно говорить заввага тогочасного міністра хліборобства, автора „земельної реформи”, д-ра Вітольда Станєвіча: „Найбільшим нещастям нашого поселення були два моменти: поперше, що поселення скеровано не там, де є
