виконано.[119] В оголошеній большевицькою пресою постанові того суду було сказано:
„Суд встановив, що більшість обвинувачених прибула в СССР через Польщу, а частина через Румунію, маючи завдання вчинити на території УССР ряд терористичних актів. При затриманні їх у більшості обвинувачених забрано револьвери і ручні ґранати”.[120]
Ліквідація згаданих письменників відбулася в той час, коли по всьому СССР пройшла хвиля масових ув'язнень і розстрілів у зв'язку з убиттям Кірова в Ленінграді 1 грудня 1934 року. І в цитованому нами офіційному повідомленні в київських „Вістях” про суд над 37 українцями пов'язувалося їхню справу зі справою репресій проти „співвинних в убивстві Кірова”. Але Постишев, згадуючи окремо про цю групу українських підсудних, подав, що наприклад, О. Близько під час слідства й на суді признався:
„З кінця 1929 року я входив до складу фашистівської української націоналістичної організації, куди я був залучений письменником Ґеом Шкурупієм. Я цілком поділяв усі терористичні постанови й фашистську плятформу нашої націоналістичної організації.[121]
Вслід за тими розстрілами пішли масові засуди на довгорічне ув'язнення в сибірських концентраційних таборах, куди попали, між безліччю інших, такі відомі українські письменники: Микола Куліш, Яловий, Зеров, Досвітній, Вражливий, Йогансен, Епік, Слісаренко, Коцюба, і Калянник, Драй-Хмара, Филипович, Підмогильний, Антоненко-Давидович, Плужник, Філянський, Савченко, Л. Могилянська, Зінаїда Тулуб, Б. Тенета, Валеріян і Клим Поліщуки, Семенко, Бузько, Дм. Загул, Пилипенко, А. Панів, М. Дукин, В. Штангей.[122]
ТРЕТЯ ХВИЛЯ АРЕШТІВ
Літом 1936 року пройшла нова хвиля арештів і розстрілів в УССР провідних українських комуністів, що їх московсько-большевицьке НКВД обвинувачувало в приналежності до ОУН. Цим разом провідниками клітин ОУН в УССР мали бути, як твердила, московсько-большевицька пропаґанда, Плескачевський і Титар, а членами ОУН мали стати навіть колишні члени уряду підсовєтської України – Юрко Коцюбинський і Порайко, і такі чільні члени компартії в Україні, як Голубенко, Логинів і Тирчук, що, очевидно, не відповідало правді.
Вже 8 червня 1936 року харківський щоденник „Комуніст” надрукував повідомлення, що в Славгороді, Новосибірського району, серед місцевих українців розкрито протибольшевицьку організацію, а під час ревізії в її членів знайдено велику кількість української націоналістичної літератури, а також зброю. Слідство нібито виявило, що в проводі тієї організації стояв галичанин за походженням – Петро Паньків, котрий був головою місцевої компартії у Славгороді. Паньків часто їздив до Харкова в справах компартії і при тій нагоді зустрічався там із членами української націоналістичної організації, яким передавав націоналістичні видання, доставлені до Славгороду з Манджурії.[123]
А 27 вересня того ж року київський щоденник „Більшовик” писав:
„Слідство у справі Коцюбинського виявляє щораз більше гиді, яка закралася в компартію України. Показується, що багато українських нібито комуністичних діячів були буквально на послугах Коновальця, що є аґентом німецької і польської інтервенції. Слідство виявляє, що після приїзду до Харкова Букшованого з Польщі, по всій Україні посилилася робота націоналістів з-під стягу ОУН, якою керує знаний „вождь” Коновалець. Букшований намовив Коцюбинського, щоб він пристав до тієї організації. Коцюбинський дістав добру суму грошей і за те продажно прилучився до руїнницької роботи націоналістів. Коцюбинському почав помагати приятель Букшованого, Порайко, що в компартії мав велике довір'я. До тієї компанії долучився теж Логинів, Тирчук і Голубенко. А провідниками тієї організації були Титар і Плескачевський.
„Плескачевський зустрічався в Женеві з Коновальцем, від якого дістав був наказ вбити Косіора і Постишева та змагати до відірвання України від Совєтського Союзу. Плескачевський, вернувшися з Женеви, де був секретарем при совєтській місії в Союзі Народів, почав свою роботу. Передовсім ця організація почала всюди закладати свої групи. Видали наказ своїм підвладним опанувати всі часописи на Україні. І так, досі опанували „Керченський Робітник”, „Маріюпольський Пролетар”, „Вісті” і „Комсомолець України”. Тією останньою газетою старалися скрито впливати на виховання молоді. Ту лінію мав пильнувати Голубенко. І він справді хитро настроював молодь ворожо до совєтської влади. Слідство виявляє, що Порайко мав зв'язки з усіма бандами, які тепер масово ґрасують по всій Україні. Він давав наказ, щоб зорганізувати великий наступ робітників і селян разом з казахами та деякими частинами червоноармійців на важливіші арсенали України і так здобути в свої руки владу.
„Маршалом військ мав бути Коцюбинський. Але завдяки патріотизмові більшої частини населення України ту бандитську роботу Коцюбинських, Порайків та інших в час зліквідовано. А Коновалець мусів утікати з Женеви, бо закороткі його руки до України”.[124]
У зв'язку з тими арештами большевицька преса заповідала новий великий процес. Можливо, що він справді відбувся, чи одноразово проти всіх обвинувачених у тій справі, чи теж – що правдоподібніше – частинами, але большевицька преса про те ніколи не звітувала й не подала навіть повнішого списка прізвищ арештованих та ліквідованих. Беручи до уваги большевицьку практику, треба припускати, що московсько- большевицьке НКВД ліквідувало арештованих без суду, з наказу поліційних органів із Москви, а раніша нагінка на них у пресі була тільки маневром, щоб підсудним пришити справу „приналежности до ОУН”.
НОВА ХВИЛЯ ТЕРОРУ ПРОТИ УКРАЇНСЬКИХ ПИСЬМЕННИКІВ
У 1937-38 роках прийшла нова хвиля терору і проти українських письменників, обвинувачених за український націоналізм. Жертвами стали навіть ті письменники, що своєю критикою в 1934-35 роках заарештованих тоді українських письменників помагали „розкривати” їх як „ворогів народу”, наприклад, Коряк, Коваленко, Кириленко, Минитенко, Кулик, Щупак. Всі вони попали в терористичну машину НКВД, серед них В. Ґжицький, В. Атаманюк, В. Бобинський, М. Гаско, М. Кічура, І. Ткачук, О. Березинський, М. Ірчан та ін.[125]
„ОРГАНІЗАЦІЯ УКРАЇНСЬКИХ НАЦЮНАЛІСТІВ-ДЕРЖАВНИКІВ”
Під час розсліджування викритих вінницьких могил у 1941 році було знайдено при жертвах большевицьких масакр різні документи. Комісія ствердила, що майже всі ці документи мали дати 1937-1939 років, а тільки деякі дати 1936 і 1940, отже, жертви большевицьких масакр у . Винниці попали до рук НКВД у 1936-1940 роках. Між знайденими при трупах документами був, – як твердить інж. Михайло Селешко[126], один із учасників досліджування могил, – акт обвинувачення групи людей, які належали до організації під назвою „Організація Українських Націоналістів-Державників”. Знищений вологістю землі цей акт мав дату серпня 1938 року і був підписаний майором НКВД Корабльовим. М. Селешко не подає у своїй статті дослівного тексту цього акту обвинувачення, а тільки переповідає цікавіші моменти, спираючи свої висновки також на проведене ним опитування про ту організацію серед місцевого населення.
„Організація Українських Націоналістів-Державників”, – каже М. Селешко, – була досить розгалужена по всій Україні особливо серед українського вояцтва червоної армії, а центр її знаходився в Києві. Одну групу тієї організації мав очолювати І. Г. Подольський, начальник обласного відділу освіти у Винниці, належав до неї і формальний член компартії Чернявський. Цю групу було розбито й ліквідовано в 1938 році. У 24-ій стрілецькій дивізії працював з рамени тієї організації В. Н. Нечаїв, у 71-му полку ветеринарний лікар Кудрик та коваль Малько, які мали зв'язок з Нуромським, начальником ветеринарного управління Київської Військової округи. У 97-ій стрілецькій дивізії – майор Кондратіїв, приєднаний до організації командиром Київської піхотної школи комдивом Зубовим. Співробітниками Кондратієва були: Герасимчук, керівник господарського відділу піхотної школи; Затворницький – начальник постачання школи; Пляшко – учитель математики і в тій школі; Рилев – командир артилерії; Грушецький – учитель української мови.
Одним із керівних членів ОУНД, від 1934 року почавши, мав бути якийсь високий військовий достойник
