„Покійний Степан, вийшовши з інтелігентної, патріотичної сім'ї, виніс із дому гарячу любов до свого народу, небуденну культурність і характерність, якими визначався на протязі цілого свого, недовгого, життя. По тяжких боях за волю свого народу, в яких брав участь як старшина УГА, небіжчик опинився на Чехо- Словаччині, де попри фахові студії, що їх покінчив у такий короткий час, як лише дозволяли університетські приписи, віддався праці в студентських, громадських і політичних організаціях.
„Зокрема замітна його роля в діяльності „Центрального Союзу Українського Студентства” (ЦЕСУС), де початкове він вів реферат міжнародніх зв'язків; як представник українського студентства, брав участь у різних міжнародніх студентських з'їздах, на яких вміло та гідно заступав не лише інтереси українського студентства, а й цілого українського народу, з притаманною йому завзятістю, відвагою і відвертістю, висуваючи українську справу та обвинувачуючи наших національних ворогів. Також активно проявлявся він в „Українській Академічній Громаді” в Празі, в „Студентському Віснику” як його співробітник тощо. За сумлінну працю студентство наділило його найвищим довір'ям, обравши його головою „ЦЕСУС”-у.
„Багато часу й праці присвятив небіжчик об'єднанню української еміґрації в Чехо-Словаччині, яка, пересварена, ніяк не могла вміститися під одним дахом; та переконавшися в неможливості досягнути бажаного об'єднання, Разом з іншими закладає „Українську Громаду в ЧСР”, а далі працює над створенням „Союзу українських організацій”
„Але найбільші його заслуги в справі розвитку націоналістичного руху. І так, у „Групі Української Національної Молоді”, якої був головою, він працював над поширенням ідей українського націоналізму, бувши одночасно співредактором „Національної Думки” та дбаючи про організаційне закріплення і поширення націоналістичного руху. Якраз покійний був головою делеґації „Групи Української Національної Молоді”, яка вела переговори з „Леґією Українських Націоналістів” з метою створити „Союз Українських Націоналістів”. Переговори увінчалися бажаним успіхом, а створений Союз поставив перед собою завдання сконсолідувати український націоналістичний рух під одним проводом. Це й сталося на 1-ій Конференції Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 р., де брав участь і покійний; ця конференція покликала до життя Провід Українських Націоналістів, що поставив собі мету скликати Конґрес Українських Націоналістів і створити єдину націоналістичну організацію (ОУН), що сталося в 1929 році.
„Після створення ОУН покійний став її присяжним членом та сповняв відповідальні обов'язки члена Головного Суду ОУН. Крім того, був відповідальним редактором „Розбудови Нації”.
„Тяжка недуга (рак шлунку) спричилила відхід покійного від праці, а потім і поворот до Краю,[154] де, не зважаючи на всі зусилля родини рятувати його, він і закінчив своє коротке життя.
„Смерть Степана Ніжанковського болюче вразила кожного соборника, бо не стало в наших рядах одного з молодих „каменярів”, які добро Батьківщини поставили понад групові й особисті інтереси, які безмежно вірять у блискуче майбутнє свого народу. ОУН передчасно втратила людину ідейну, характерну, талановиту, досвідчену й працьовиту, яка могла б ще багато-багато зробити для української справи при своєму знанні, національній свідомості та глибокій і певній вірі в кращу майбутність Української Нації.
„Вічна пам'ять Тобі, Друже!”
Крізь перебої
Важка недуга не дозволила д-рові Степанові Нижанківському фактично перебрати у свої руки провід ОУН на ЗУЗ. А все ж таки, завдяки своєму авторитетові серед гурту провідних українських націоналістів, він уважався, бодай під моральним оглядом, Крайовим Провідником ОУН від часу смерти Степана Охримовича до своєї власної смерти, отже, на протязі двох місяців. А це й дало змогу оминути на той час зайвих перебоїв у праці Крайової Екзекутиви.
Тому, що заступник Степана Охримовича, як Крайового Провідника, Іван Ґабрусевич у той час перебував у слідчому ув'язненні, ролю фактичного Крайового Провідника виконував протягом трьох місяців – від квітня (коли заарештовано Степана Охримовича, а також; Івана Ґабрусевича) до липня 1931 року – о. Ярослав Чемеринський, довгорічний фінансовий референт КЕ ОУН на ЗУЗ.[155] Його особа не викликала підозріння в польської поліції, яка навіть не припускала, що о. Чемеринський може бути видатним членом ОУН, а тому він мав змогу затримувати організаційні зв'язки й безпечно вести Організацію крізь найнебезпечніші перебої. Супроти о. Чемеринського не мали також жодних підозрінь польські слідчі чинники й тому він міг часто відвідувати хворого д-ра Степана Нижанківського і засягати його порад та вказівок.
Отець Чемеринський зустрічався і з Крайовим Комендантом УВО, д-ром Б. Гнатевичем, щоб узгіднювати з ним працю, врешті, він контактувався, мірою потреби, з усіма іншими членами КЕ ОУН, які були на волі. У липні 1931 року вийшов на волю з слідчої в'язниці Іван Ґабрусевич-”Іртен” і з доручення Голови ПУН полк. Є. Коновальця перебрав пост Крайового Провідника ОУН. Крайовим Комендантом УВО, в характері дорадника для Крайової Екзекутиви ОУН, залишився сотн. Богдан Гнатевич.
Склад Крайової Екзекутиви залишився без змін. Іван Ґабрусевич затримав у своїх руках референтуру юнацтва, сподіваючись, що його давніший заступник у цій референтурі, Богдан Кордюк, також вийде на волю, а тоді він передасть йому керівництво юнацтвом. У той час Богдан Кордюк був арештований у зв'язку з нападом на поштовий віз під Бібркою, хоч до нападу він був непричетний.
Іван Ґабрусевич-”Іртен” пробув на пості Крайового Провідника ОУН до 23 березня 1932 року. В той час процес злиття УВО-ОУН уважався вже завершеним, тому бойова референтура ОУН проводила свою терористичну діяльність під фірмою ОУН.
23 березня 1932 року, в зв'язку з убивством поліційного комісара Чеховського, арештовано Івана Ґабрусевича, а кілька днів пізніше також деяких інших членів Крайової Екзекутиви, між ними й Ст. Бандеру. Арештованих затримано в ув'язненні протягом кількох місяців, одначе жодних признак участи когонебудь з них в атентаті на Чеховського поліція не могла виявити. Тому треба було сподіватися, що ув'язнені будуть звільнені, згідно з законами польської держави, які дозволяли тримати в ув'язненні підозрілих у слідчій в'язниці найдовше впродовж: трьох місяців. З уваги на це, Провід ОУН не робив жодних персональних змін у складі Крайової Екзекутиви, дожидаючи, хто буде звільнений, а кого все ж таки обвинуватять і затримають у тюрмі довше.
Іван Ґабрусевич вийшов на волю на початку червня 1932 року. Під час його ув'язнення, від 23 березня до початку червня 1932, обов'язки Крайового Провідника знову виконував о. Ярослав Чемеринський. Правда, виконуючи в заступстві відповідальні обов'язки Крайового Провідника, о. Я. Чемеринський ніякої бойової діяльности не ініціював, ані не керував жодними бойовими діями, започаткованими раніше. Його роля обмежувалася на втриманні організаційних зв'язків, пов'язання тих, що були порвані в наслідок масових ув'язнень, кольпортажу підпільної літератури й на опіці над політичними в'язнями, що її організовувала мережа ОУН. Але й ця праця о. Я. Чемеринського, як виконуючого обов'язки Крайового Провідника ОУН, мала для Організації величезне значення. Завдяки їй мережа ОУН в цілому Краю могла справно діяти, не зважаючи на ув'язнення провідних членів, а це підтримувало на дусі всіх членів ОУН і дезорієнтувало польську поліцію. Організація могла переможно усувати перебої, спричинені арештуванням провідних членів.
До справи участи українського священика в революційно-підпільній боротьбі додамо таке. В понятті загалу тодішнього українсько-католицького священства участь священика в революційній боротьбі була неприпустимим порушенням тодішніх поглядів. А тому й участь о. Ярослава Чемеринського в керівництві ОУН на ЗУЗ була дбайливо зберігана в таємниці. Одначе, в західньому світі участь священика в боротьбі поневоленого народу проти окупанта вважається цілком природнім, наскрізь моральним явищем. Так, наприклад, бельґійський священик Домінік Жорж Анрі Пір, якому в 1958 році признано Нобелівську нагороду миру, в час другої світової війни брав активну участь у боротьбі бельґійського революційного підпілля проти німецьких окупантів. За це він одержав після війни найвищі військові відзначення: бельґійський Воєнний хрест із пальмами та французький Хрест почесного леґіону. Отож, його участь, як католицького священика, в активній революційній боротьбі за свободу власного народу не викликала жодних застережень з боку західніх католицьких кіл, ані не перешкодила йому одержати світову нагороду миру, а навпаки, піднесла його авторитет в опінії західнього світу. А тому й ми вважаємо, що немає причин приховувати участи в
