й громадянського виховання майбутніх кадрів Служби безпеки України, військової розвідки, Міністерства внутрішніх справ, інших спеціальних і правоохоронних органів нашої держави. Тому одним із визначальних методологічних принципів дослідження є принцип патріотизму як конкретне втілення діалектики загальнолюдського й національного. А головною, наскрізною ідеєю, котра, власне, і давала натхнення авторові при написанні праці, є служіння Українській державі.
Перед тим, як розпочати безпосереднє розкриття теми, автор вважає за потрібне зробити ще кілька зауважень. У запропонованій праці окремо не розглядається проблема становлення головної спеціальної служби радянської України - Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУНК), яка вела активну розвідувально- підривну діяльність проти української національної державності. Причина та, що об'єкт даного дослідження інший. Але автор не поділяє виключно негативного, нігілістичного ставлення до вивчення історичного минулого і досвіду ВУНК, особливо її розвідки і контррозвідки, яке нерідко зустрічається у закордонній і сучасній вітчизняній науковій та науково-публіцистичній літературі. Очевидно, неупереджений, об'єктивний розгляд досвіду організації, форм і методів ('технології') діяльності цієї спецслужби за умови його критичної оцінки може становити певний професійний інтерес для співробітників сучасних українських органів безпеки. Тому дослідження процесу формування і роботи спецслужб радянської України варто віднести до окремої наукової проблеми.
Автор висловлює щиру подяку працівникам Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України, центральних державних історичних архівів у Києві та Львові, Державного архіву СБУ, Інституту історії України Національної академії наук за допомогу в пошуках матеріалів для написання книги.
РОЗДІЛ I: Українські спецслужби як об'єкт наукового дослідження
§ 1.1. СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМИ
Перш ніж перейти до теми дослідження, варто, напевне, визначитися із терміном 'національні спецслужби'. Концепція (основи державної політики) національної безпеки України дає таке визначення системи національної безпеки: '...Це організована державою сукупність суб'єктів: державних органів, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, об'єднаних цілями та завданнями щодо захисту національних інтересів, що здійснюють узгоджену діяльність в рамках законодавства України' [1]. Виходячи з цього національними спецслужбами України можна назвати державні органи спеціального призначення, які за допомогою оперативних сил та засобів забезпечують безпеку Української держави та захист її життєво важливих інтересів від внутрішніх та зовнішніх загроз.
Вживаючи термінологічне сполучення 'стан наукової розробки' щодо проблеми історії національних спецслужб часів боротьби за державність України (1917-1921 рр.), слід насамперед зазначити, що воно дуже умовне, бо фактично проблема ця науковцями не розроблялася: з-під пера дослідників до 1991 р. не вийшло жодної узагальнюючої спеціальної праці з минулого органів безпеки нерадянських державних формацій.
В історіографії державного будівництва, військовій історії українських нерадянських державних формацій практично відсутня така гілка досліджень, як студіювання історії їх спеціальних служб. Певні моменти та окремі сюжети розпорошені по літературі, присвяченій історії державного будівництва, розбудові силових структур, історії війн цих форм державності.
При аналізі попереднього доробку у сфері історії національних спецслужб автор вбачав ознаки наукового підходу до проблеми лише за наявності у працях дослідників таких аспектів, як:
- характеристика й аналіз внутрішнього і зовнішнього становища країни (воєнно-політична ситуація, зовнішні загрози, антидержавницька діяльність опозиційних політичних сил, підривна робота іноземних спецслужб та зв'язаних з ними підпільних і повстанських формувань, наявність злочинних угруповань тощо);
- висвітлення нормативно-правової бази формування силових структур української державності, загальний курс країни в галузі оборонного будівництва та створення правоохоронних органів, ухвалення конкретних правових актів щодо цих структур, позиції певних партійно-політичних сил та окремих державних діячів стосовно силових органів тощо;
- характеристика окремих спеціальних органів та служб українських державних формацій (їх відомча належність, структура, штати, кадровий склад, місце і роль у загальних зусиллях щодо захисту державності України);
- аналіз конкретних форм і методів роботи спецслужб України, певних заходів у межах їх компетенції.
Слід враховувати, що ціла низка історичних, суспільно-політичних, ідейно-теоретичних та інших чинників, пов'язаних з трагічною долею української державності взагалі, зумовила надзвичайну строкатість, фрагментарність у висвітленні тих чи інших сторін діяльності українських спецслужб. Тим більше, що історіографія проблеми формувалася зусиллями двох протилежних таборів дослідницьких сил. Один з них, репрезентований творами істориків з української діаспори, мав чітко визначену орієнтацію на ідею незалежності України, нерідко відзначався плюралізмом думок, жвавим інтересом до історії її державних інституцій у 1917-1921 рр., і в тому числі - до минулого її силових відомств. Інша група дослідників, що працювала у специфічних умовах СРСР та радянської України, виступала з позицій апологетики радянського державотворення в Україні, а відтак - необ'єктивно, однобічно підходила до минулого інших форм української державності. Якщо дослідники цього табору і торкалися питань історії українських силових структур - противників радянської влади, то лише під кутом зору їх протистояння. Все це призводило до привнесення в характеристики національних спецслужб і масових антирадянських повстансько-підпільних рухів відвертої ідеологізації, до ігнорування історичної правди в інтересах соціального замовлення.
На думку автора, незважаючи на суттєві відмінності між згаданими групами історіографів, подальше наукове студіювання проблеми неможливе без урахування надбань кожної, без подолання притаманних їм ідеологічних нашарувань. Думається, творчо-критичний аналіз наукового доробку зазначених історіографічних течій стане однією з важливих умов поглиблення рівня дослідження питання, адже, як відомо, при зіставленні навіть діаметрально протилежних поглядів виграє істина.
Крім названих вище течій, була й історіографія, що висвітлювала діяльність розвідок і контррозвідок ряду держав на українських землях наприкінці 19 ст.-1917 р., тобто періоду, який передував Українській революції 1917-1921 рр. Вона складається з праць, присвячених діяльності спецслужб Російської, Австро- Угорської імперій та кайзерівської Німеччини часів підготовки і ходу першої світової війни. Й хоча серед цих праць немає жодної, яка б узагальнювала роботу згаданих спецслужб саме в Україні, їх автори при широкому висвітленні тем по інших країнах завжди приділяли увагу діяльності розвідок та контррозвідок і в Україні, яка перетворилася на один з головних театрів воєнних дій першої світової війни, а до того - була ареною запеклого протиборства майбутніх її учасників в ході 'таємної війни'.
Історіографія, що висвітлює діяльність спецслужб вищеназваних держав на українських землях з кінця 19 століття і до 1917 року, містить цікаві фактичні дані щодо створення ними агентурних позицій в Україні, вивчення її економічного потенціалу і політичних течій, організації таємної роботи в умовах України, практики проведення широкомасштабних пропагандистських акцій та схилення на свій бік її людності. Звичайно, після падіння царату перелічені фактори активно використовувались ними в розвідувально-підривній діяльності і проти молодої української державності [2].
Аналізуючи історіографію становлення спеціальних служб часів Української революції 1917-1921 рр., доцільно виділити три етапи її формування, пов'язаних з історичною долею України та українців в межах Батьківщини та поза ними.
Перший етап, зародження та становлення історіографії, що охоплює початок 20-х - 40-х років, характеризується формуванням кола проблем та їх активною розробкою науковцями переважно еміграції.
