Другий етап, з 1940 до кінця 80-х рр., пов'язаний з подальшою розробкою проблеми й несе на собі відбиток протиборства двох вищезгаданих історіографічних течій.
Третій, сучасний, етап розпочався після проголошення суверенітету України 24 серпня 1991 р., що не тільки актуалізувало й підвищило практичну цінність досліджень проблеми в інтересах залучення історичного досвіду формування українських спецслужб до процесу їх сучасної фундації, але і надало реальну можливість поєднати зусилля вітчизняних учених і дослідників-емігрантів у єдину течію студіювання порушеного питання.
Перший етап історіографії проблеми настає після остаточної збройної поразки національної державності й формування української політичної та військово-політичної еміграції. У зв'язку з цим виокремлюються радянська та українська еміграційна історіографія. Як уже підкреслювалось, при вживанні терміна 'історіографія проблеми' мається на увазі не наявність спеціалізованих наукових течій або шкіл з історії українських спецслужб (їх як таких не існувало взагалі), а сукупність праць, де висвітлюються певні моменти, котрі стосуються діяльності спецслужб України в період, що розглядається.
Необхідно дати характеристику українській радянській історіографії проблеми міжвоєнного періоду. Цілком зрозуміло, що внаслідок відомих ідейно-політичних причин в її межах не з'явилося спеціальних робіт, які б містили об'єктивний аналіз становлення розвідки й контррозвідки української державності. Втім, певний інтерес для дослідження порушеної проблеми вона становить.
У Союзі РСР та УРСР починають виходити друком праці з історії радянських органів державної безпеки періоду громадянської війни (ВНК і ВУНК) [3]. При всій тенденційності офіційних видань, котрі старанно обминали таку сумну сторінку історії цих органів, як 'червоний терор', їх місце в історіографії проблеми зумовлене характеристикою органів ВНК-ВУНК як одного з головних противників українських спецслужб. Крім того, розглядаючи діяльність радянських спецорганів, автори, хоч і схематично, торкаються деяких заходів спецслужб українських державних формацій або спеціальних заходів українського повстансько-підпільного руху, на придушення якого ВНК-ВУНК витрачали значні зусилля.
Якщо акцентувати увагу на характеристиці воєнно-політичної ситуації в Україні в кінці другого десятиріччя ХХ століття, то серед робіт радянських авторів цього періоду особливий інтерес викликає грунтовна праця колишнього заступника начальника Особливого відділу (військова контррозвідка) ВУНК С.Дукельського 'НК-ДПУ', набір якої було розсипано навіть у відносно плюралістичні 20-ті роки. Вона побачила світ лише у 1991 р. у перекладі українською на сторінках 'Українського історичного журналу' [4].
Хоча автор виступає з позицій апологетики радянської спецслужби, його праця готувалася у першій половині 20-х років, коли в радянській історичній науці ще не набула таких масштабів, як пізніше, ідеологізація, а в УСРР тривав процес 'українізації' духовно-політичного життя. С.Дукельський торкається діяльності спецслужб Директорії УНР, зрозуміло - через призму їх протиборства з ВУНК. Він досить докладно характеризує деякі аспекти ситуації в Україні в цілому. Багато уваги, наприклад, приділяє висвітленню структури, форм і методів роботи спецслужб Польщі та керованого ними польського розвідувально- диверсійного підпілля (Польської Організації Військової). Автор широко залучає до історичного опису службові документи ВУНК, що також підвищує наукову вагомість його праці.
На сторінках наукової періодики СРСР та УРСР (особливо до кінця 20-х років) при розгляді проблем історії громадянської війни чимало місця відводилось аналізу таких істотних факторів обстановки в Україні, як діяльність комуністичного, 'білого', польського, антирадянського українського підпілля [5]. З'являються й окремі монографічні дослідження з історії підпільної боротьби [6]. Згадані праці належали перу активних учасників підпілля, що привносить ряд суттєвих фактологічних моментів, котрі могли не дійти до професійних дослідників.
Не буде перебільшенням твердження, що у 20-ті - на початку 30-х років радянська історіографія зробила відчутний внесок у справу студіювання історії повстанських рухів в Україні періоду 1918-1921 рр. [7]. Аналіз історії цих рухів був корисним як для характеристики одного з чільних факторів обстановки в Україні, так і для висвітлення діяльності спеціальних ланок і служб повстанських рухів та угруповань різної суспільно-політичної орієнтації.
Як правило, ці праці створювалися відомими воєначальниками Червоної армії або відповідальними радянсько-партійними функціонерами, що працювали в Україні в період громадянської війни. Їм властивий відчутний авторський суб'єктивізм, адже йшлося про діяльність антирадянських повстанських сил. Разом з тим, автори наводять цінний фактичний матеріал, характеризують сам повстанський рух та заходи радянської влади, спрямовані на його придушення.
Так, у праці Б.Козельського йдеться про спеціальні (розвідувальні й контррозвідувальні) ланки підпільних антирадянських організацій в Україні, Партизансько-Повстанського Штабу (ППШ) при Головній Команді військ УНР в еміграції (Тарнов, Львів), повстанських угруповань в УСРР, що підлягали ППШ. Від умоглядного опису ряд авторів, насамперед Д.Кін, переходять до спроб наукової класифікації цих рухів, беручи за головний критерій їхню суспільно-політичну орієнтацію.
Питання діяльності спеціальних служб національних державних формацій України, повстанських рухів, 'білого руху' розглядаються і в працях, присвячених боротьбі Червоної армії проти 'білих', іноземних інтервентів, антирадянських повстанських сил [8]. Тут же містяться відомості про діяльність військової розвідки Червоної армії - одного з противників українських спецслужб.
Низка праць радянських авторів, котрі досліджували питання іноземного вторгнення в українські землі в період 1918-1919 рр., містить дані про діяльність спеціальних служб інтервентів (Франції, Англії, Греції) [9]. Історіографічна цінність цих видань збільшується тим, що в них опубліковані оригінальні документальні матеріали, на підставі яких автори переконливо доводили, що спецслужби іноземних держав-інтервентів мали безпосереднє відношення до репресій проти населення України, відверто втручалися у внутрішні справи країни, ігнорували її право на самостійне державне існування.
Із зростанням ідеологізованості суспільно-політичного життя в СРСР та набиранням обертів сталінською тоталітарною машиною проблема історії національних спеціальних служб, антирадянських рухів народного опору більшовицькому режиму потрапляє до числа суворо заборонених. На розгляд цього питання (як складової частини історії незалежного державотворення в Україні взагалі) поширюється ідеологічне тавро української державності як 'буржуазно-націоналістичної, контрреволюційної, антирадянської, антинародної', що призводить до вилучення студіювання її історії з наукового обігу, перекручень і відвертих фальсифікацій історичної правди.
Досить плідним у справі дослідження історії спецслужб України був науковий доробок авторів української еміграційної історіографії. Цьому сприяло розгортання наукової творчості української політичної еміграції, її консолідація навколо провідних наукових інституцій в екзилі. Українська інтелігенція в еміграції намагалася з'ясувати причини (в тому числі військові) поразки національно-демократичної революції 1917- 1921 рр. Активну науково-дослідну, публікаторську діяльність вели колишні військовослужбовці збройних сил та співробітники інших силових структур українських державних формацій Наддніпрянщини й Галичини.
Основними центрами розвитку військово-історичної думки стають Чехословаччина, Польща, Німеччина, Франція. Безперечно, найбільш сприятливі умови для розвитку наукової, культурної, видавничої й освітянської справи українських емігрантів було створено у Чехословаччині. Керівництвом цієї держави (президент Т.Масарик, прем'єр-міністр К.Крамарж, голова МЗС Е.Бенеш) була розроблена й втілювалася так звана 'Російська акція', тобто широка програма всебічної допомоги політичним емігрантам колишньої Російської імперії. Починаючи з 1921 р., завдяки матеріальній допомозі чехословацького уряду, моральній підтримці наукових кіл країни в Празі та інших містах ЧСР було створено ряд наукових й освітніх установ української громади.
Провідним центром військово-історичних досліджень української еміграції в ЧСР став заснований у 1925 р. Музей визвольної боротьби України (МВБУ). Він вів роботу по збиранню й збереженню документів та експонатів української збройної боротьби 1917-1921 рр., політичних партій, громадських об'єднань, державних установ і еміграційних організацій (про архівні матеріали МВБУ йтиметься). Результати дослідницької роботи співробітників Музею публікувалися на сторінках його друкованого органу 'Вісті МВБУ', що виходив за редакцією відомого історика Д.Антоновича [10].
Ще одним центром розвитку української військово-історичної думки було 'Військово-наукове
