встановленими для службовців військового відомства. За посадові злочини чи упущення по службі вони підлягали відповідальності на загальних підставах, як для посадових осіб [332]. Військовики, а також особи, які вступали на військову службу, мали приймати присягу на вірність Українській Державі, передбачену законом від 30.05.1918 р. [333].
Районні офіцери ОСБВ, котрі призначалися до кожної з 8 губерній держави, мали права командирів окремих батальйонів і були своєрідними повноважними представниками ОСБВ в регіоні. Вони мали організовувати на закріпленій за ними території роботу в рамках компетенції відділу, а також користувалися правом ведення слідчих заходів.
Юридичне відділення спеціалізувалося головним чином на веденні дізнання і слідства. Однак головне навантаження в структурі ОСБВ припадало на інформаційне відділення, яке очолював помічник начальника відділу. До штату інформвідділення входило 4 старших офіцери, які обробляли й аналізували інформацію, що надходила, 6 офіцерів для доручень, двоє 'завідуючих зовнішнім доглядом' та група співробітників зовнішнього спостереження. 'Завідуючі зовнішнім доглядом' зобов'язувалися керувати роботою своїх співробітників у Києві та під час їх відряджень до провінцій. Самі співробітники зовнішнього спостереження поділялися на три категорії: 'висшого розряду' (15 чол. за штатом), 'середнього розряду' (20 чол.) і 'молодшого розряду' (15 чол.). Очевидно, в основу службової градації було покладено професійний досвід та майстерність. Співробітники працювали на правах унтер-офіцерів надстрокової служби, проходили відповідну спеціальну підготовку та фахову атестацію [334].
До засобів добування службової інформації ОСБВ, крім зовнішнього нагляду, належала й агентурна робота. В кошторисі видатків ОСБВ передбачалися витрати на 'секретно-агентурні потреби', згадуються агенти та 'спостерігачі' відділу (зовнішній нагляд) [335].
Особливий відділ мав широкі повноваження. Співробітники за розпорядженням начальника відділу чи його помічника мали право здійснювати арешти в установленому законом порядку. Відповідним чиновникам відділу надавалися права військових цензорів. Органи Державної варти, кримінального розшуку, митниці, прикордонна, лісова та залізнична охорони зобов'язувалися співробітничати з ОСБВ, точно виконувати його розпорядження, доповідати про всі виявлені антидержавні дії. Українська дипломатія повинна була сприяти ОСБВ, переправляти його матеріали дипломатичною поштою, надавати відомості зарубіжної преси. Банківські та кредитні установи на вимогу ОСБВ також мали постачати його необхідною інформацією. Службовці ОСБВ були вправі відвідувати в'язниці та допитувати заарештованих. Усі справи та бюджет відділу становили сувору державну таємницю [336].
У наявних архівах дуже мало документів щодо оперативної діяльності ОСБВ. Проте й ті матеріали, що збереглися, дозволяють скласти певне уявлення про поточні справи відділу. Насамперед робота спрямовувалась на розслідування протиправних дій у сфері державного управління, котрі мали ознаки політичних злочинів. Так, у рапорті начальника ОСБВ начальнику штабу Гетьмана від 29 липня 1918 р. йшлося про серйозні службові зловживання начальника загального департаменту МВС, члена партії соціалістів-революціонерів (есерів) Тоцького, котрий відав кадровими питаннями в органах внутрішніх справ. Тоцький намагався 'протягти' до центральних і місцевих підрозділів МВС своїх однодумців і 'товаришів по партії', перешкоджав затриманню осіб, які вели антидержавну пропаганду [337].
У червні 1918 р. у зв'язку зі встановленням певних відносин між Гетьманатом і радянською Росією МВС поставило питання про посилення нагляду за особами, що прибувають з російського боку (як уже згадувалося, серед них траплялося чимало шпигунів, диверсантів та осіб, що мали завдання підтримувати антигетьманське підпілля, вести підривну пропаганду та терористичну діяльність). З метою ефективної протидії таким підривним акціям було розроблено відповідну інструкцію комісарам українських прикордонних пунктів. Однак Тоцький, причетний до розробки цієї інструкції, вніс до неї положення, за яким усі зносини комісарів з Радою Міністрів та головою МВС повинні були здійснюватися через начальника загального департаменту МВС, тобто - через нього особисто. Зрозуміло, це не тільки ускладнювало оперативний обмін інформацією, а й ставило під контроль Тоцького всі службові відомості про контррозвідувальне обслуговування прикордонної смуги. Врешті-решт, таке втручання Тоцького, як зазначалося в рапорті, фактично позбавляло директора Департаменту Державної варти можливості 'здійснювати догляд за всіма злочинними елементами, що потрапляли на територію України'.
У полі зору ОСБВ перебувала й оперативна обстановка в столиці держави. В рапорті начальника відділу від 25 липня 1918 р. зазначалося, що за агентурними відомостями до Києва проникло чимало неблагонадійних осіб. Серед них називалися 'агенти Радянського уряду', відряджені до України з метою організації антигетьманської й антинімецької пропаганди, котрі контактували з радянською делегацією на мирних переговорах та місцевою комуністичною опозицією. Крім того, до числа потенційно небезпечних було віднесено функціонерів опозиційних Гетьманові українських лівих партій, політичних емігрантів монархічного толку з Росії, всіляких політичних авантюристів та злочинців, які переїхали до столиці.
У рапорті зверталась увага на незадовільний стан зовнішнього догляду за підозрюваними в антидержавній діяльності, недостатньо ефективні дії органів правопорядку та паспортного контролю. Начальник ОСБВ висловив ряд конкретних рекомендацій щодо поліпшення оперативної обстановки в столиці. В першу чергу зверталася увага на необхідність посилення кадрового потенціалу контррозвідки та органів правопорядку за рахунок залучення до роботи колишніх царських жандармів та поліцейських. На практиці це було досить складним завданням, оскільки 'маса колишніх жандармів і городових чудово влаштувалася на велике жалування на різні місця в торгових і промислових закладах'. Пропонувалося також перенести місце переговорів з Києва до одного з прикордонних міст, посилити контроль на кордоні, в потягах, що прибували з Росії, за готелями; підпорядкувати двірників та швейцарів Державній варті, запровадити обов'язкову прописку протягом 24 годин, навести лад в адресних столах та посилити режимність на телефонних вузлах, що обслуговували правоохоронні органи [338].
Особливий відділ, судячи зі змісту наведеного документа, брав на себе і певні контрольно-інспекційні та координаційні функції стосовно інших спеціальних та правоохоронних органів (розвідувальних, контррозвідувальних, міліцейських), ряду державних установ. Підрозділами ОСБВ проводився збір агентурної інформації про збройні виступи проти існуючого ладу. Так, у рапорті начальника відділу від 6 липня 1918 р. йшлося про збройні виступи селян на Черкащині та операції проти них гетьманських і німецьких каральних загонів. ОСБВ взаємодіяв зі спецслужбами окупаційних військ у сфері обміну інформацією та протидії антиурядовим організаціям. Наприклад, у червні 1918 р. німецькою таємною поліцією у контакті з ОСБВ було проведено ліквідацію київської робітничої організації, яка готувала загальний страйк [339].
Таким чином, функціональна спрямованість ОСБВ на протидію особливо небезпечним антидержавним та службовим злочинам, проведення агентурної роботи та зовнішнього догляду дозволяють вбачати в ньому спеціальний орган по захисту державної безпеки України. Причини виникнення свого роду 'особистої гетьманської спецслужби' можна пояснити принаймні двома обставинами: складною оперативною обстановкою в державі в цілому й авторитарним характером самого режиму П.Скоропадського.
Відзначаючи певну ефективність роботи ОСБВ, слід сказати, що виникали ситуації, коли він та інші спеціальні органи дублювали один одного в поточній діяльності. Як уже йшлося вище, справою розшуку осіб, що заплямували себе воєнними злочинами в період радянської окупації Києва, займалися освідомчі відділи Департаменту Державної варти МВС. Такі ж функції виконував і Особливий відділ [340]. Звертає на себе увагу та обставина, що як ДДВ, так і ОСБВ за структурою та повноваженнями схожі на підрозділи Департаменту поліції Російської імперії [341]. Це дає підстави вважати, що Гетьман намагався використати апробований часом досвід згаданого відомства при створенні 'особистих' спецслужб.
У структурі штабу Гетьмана існували спеціальні підрозділи, які займалися захистом особи П.Скоропадського та членів його родини. Вже зазначалося, що деякі екстремістські організації виношували плани та вели підготовку замаху на Гетьмана. У штабі піклування про особисту безпеку глави держави покладалося на гетьманського коменданта, котрому підпорядковувалися Гетьманський конвой та Особиста охоронна команда. Конвой займався охороною Гетьмана та його родини і прирівнювався за статусом до кавалерійського полку. До нього входили дві кінні й кінно-кулеметна сотні, які мали на озброєнні, крім звичайної кавалерійської холодної та вогнепальної зброї, 6 кулеметів типу 'Максим' і 12 - типу 'Льюїс'. Командир конвою мав права командира окремої бригади.
