квітні-травні 1920 р. [493].
Підписання й зміст Варшавської угоди до сьогоднішнього дня залишаються об'єктом найрізноманітніших оцінок в історичній науці. Тоді ж цей акт викликав шквал обурення серед політичних кіл і населення України, особливо галичан, котрі з кінця 1918 р. вели нерівну збройну боротьбу з колоніальними зазіханнями Польщі. Варшавська угода остаточно розмежувала УНР та її Західну область.
Нерівноправний характер угоди вплинув і на роботу спеціальних служб Директорії УНР. Так, начальник військової контррозвідки отримав 19 червня 1920 р. вказівки про обов'язкове погодження з польськими спецслужбами місць дислокації осередків своєї організації. Всю здобуту інформацію контррозвідка зобов'язувалася передавати польській дефензиві, без її дозволу заборонялося робити обшуки і арешти. Начальники контрольних пунктів не могли перевіряти польських військовослужбовців [494]. Фактично апарат Генштабу, що протидіяв шпигунським акціям, переходив під контроль Польщі. Зі свого боку командування польських військ та їх спецслужби відверто демонстрували небажання визнавати аналогічні структури УНР за союзників і рівноправних партнерів. Конкретні свідчення цього містяться в одній з доповідей ДПІ МВС. Як зазначалось у документі, польські військові місії, що прибувають в Україну, мають повну волю у здійсненні своїх завдань, на них не поширюється нагляд українських правоохоронних органів. Натомість українським військовим представникам на територіях, що утримуються Польщею, чиняться всілякі перешкоди, встановлюється жорсткий контроль за їх пересуванням. Досить сказати, що навіть шофер військової місії УНР у Львові не міг ходити по місту без супроводу польського жандарма [495].
Отже, скрутне воєнно-політичне становище республіки, що змушувало йти на принизливі союзи, ставило органи контррозвідки в залежність від 'союзників', призводило до безкарності дій їхніх спецслужб в Українській державі. Разом з тим, було б несправедливо висвітлювати тільки негативну сторону українсько- польських відносин. Як слушно зазначають Б.Гудь і В.Голубко, 'з настанням військово-політичної катастрофи УНР територія Польщі стала єдиним місцем порятунку численних біженців з України: членів уряду Української Народної Республіки та їх сімей, колишніх вояків і старшин Дієвої армії, цивільної людності' [496].
У жорстокій боротьбі з противниками військова контррозвідка, протидіючи його розвідувально- підривним акціям, мала певні успіхи. Відомі непоодинокі факти виявлення ворожих агентів, попередження диверсійно-терористичних актів, недопущення дезертирства й переходу на бік ворога чи передання йому таємних документів, припинення розголошення військової таємниці. Активно проводились дезінформаційні заходи щодо противника, чимало корисного зроблено в справі підвищення рівня боєздатності військ, виявлення і розкриття кримінальних злочинів.
З кращого боку проявила себе контррозвідка Інформбюро. Саме завдяки зусиллям цієї установи був попереджений замах на Головного Отамана С.Петлюру й затриманий організатор цієї злочинної акції Шульзельман. 'ІНФІБРО' виявило ряд більшовицьких агентів та недобропорядних старшин Розвідочної управи. Так, за протекцією начальника 1-го генерал-квартирмейстерства Генштабу УНР Е.Мишківського посаду начальника Закордонного відділу Генштабу отримав колишній царський офіцер підполковник Снігірів. Певний період у 1920 р. він навіть виконував обов'язки начальника Розвідуправи. Підполковник Снігірів, користуючись високим службовим становищем, настроював керівництво Генштабу проти контррозвідки Інформбюро. Не обмежуючись інтригами, він почав добиватися звільнення заарештованих у Вінниці за співробітництво з особливим відділом ВНК 12 радянської армії підприємців Геллера і Мар'янівського. Внаслідок протиправних дій Снігіріва, тиску на слідчих аж до загрози військовим трибуналом всі матеріали по цій справі було вилучено із ведення контррозвідки. Врешті-решт радянських агентів звільнили, а сам Снігірів перебрався жити до комфортабельної квартири Геллера. Завдяки заступництву Снігіріва був звільнений з-під арешту колишній старшина Галицької армії Н.Померанц, який за даними Інформбюро проводив таємну роботу на користь більшовиків. Як засвідчує М.Красовський, саме в цей час у Розвідочній управі знаходили місце різні авантюристи, особи, які підозрювались у зв'язках з більшовиками, допускали злочинні дії, з презирством ставились до української державності, а то й переходили на шлях її руйнації. В їх числі - 'юрисконсульт' Розвідуправи Маліант, начальник контррозвідки 6-ї стрілецької дивізії поручник Серьга, начальник резерву старшин Розвідуправи полковник Гришко. Полковник Красовський у рапорті начальнику Головної управи Генштабу від 26 липня 1920 р. принципово, з душевною біллю за доручену справу й інтереси держави розкриває вищеназвані факти. Необхідно зауважити, що серед архівних документів є анонімний (!) лист від 20 серпня 1920 р. на ім'я Головного Отамана, де М.Красовський іменується 'мистецьким провокатором'. В листі багато емоцій і ніяких аргументів.
Водночас полковник Красовський на відміну від аноніма наводить конкретні факти, називає дати і місця подій, причетних до них осіб, свідків злочинних проявів, посилається на відповідні документи. На думку автора, він писав об'єктивно. І якраз це дає підстави зробити припущення, що саме за інформацією 'ІНФІБРО' підполковник Снігірів був відсторонений від розвідувальної роботи. Щоправда, він очолив Військово-історичну управу 2-го генерал-квартирмейстерства Генштабу [497].
Завершуючи розгляд цього конфлікту в Розвідочній управі, слід торкнутися ще одного аспекту. Очевидно, не слід виключати, що певні дії підлеглих підполковника Снігіріва, зафіксовані Інформбюро і сприйняті як ворожі або навіть злочинні, могли бути елементами якоїсь утаємниченої оперативної комбінації. Але ж тоді виникає питання, чому керівництво Розвідуправи не координувало належним чином роботу структурних підрозділів і не регулювало їх взаємодію. Відповіді немає.
Українські військові спецслужби намагалися вирішувати і питання контррозвідувального забезпечення закордонних закладів УНР. Але здійснювані в цьому напрямку заходи мали періодичний характер, що зумовлювалося важкими взаємовідносинами з іноземними державами під час бойових дій, а також тим, що головні сили контррозвідки зосереджувалися на фронтових проблемах і відповідній роботі в межах Республіки. Цікаві такі приклади. Емісар військової розвідки УНР сотник О.Євтухов під час подорожі по Кавказу під виглядом кур'єра МЗС УНР виявив, що в одній із країн цього регіону військово-торговельна місія полковника Чехівського фактично не веде ніякої роботи по налагодженню поставок зброї в Україну, а призначений свого часу Гетьманом консульський агент Кулінський не визнає Директорію, саботує її рішення, а перед іноземцями видає себе за генерального консула республіки, чим завдає шкоди міжнародному престижу держави [498]. У травні 1919 р. по лінії Розвідуправи велося розслідування за фактом самочинного оголошення себе консулом у Бессарабії якимось авантюристом на прізвище Мінзаренко та фабрикації ним офіційних документів [499]. Були вжиті необхідні заходи.
Поряд з переліченими вище здобутками в діяльності військової контррозвідки знаходимо й чимало серйозних недоліків. Як відомо, становище Армії УНР, особливо в 1920 р., було складним. Брак озброєння, продовольства та одягу звичайно ж негативно впливали на боєздатність військ, породжували відчай, дезертирство, зневіру, а то й перехід на бік ворога. Але ще більше бойовий дух армії підривали більшовицькі агітатори, які проникали до неї. Безумовно, контррозвідка вживала упереджувальні й репресивні заходи, та їх ефективність була низькою. В одному з документів ВНК зазначається: 'Пропаганда й агітація представників Радянської влади в рядах Петлюрівської Армії мали свої наслідки. В Запорізькому корпусі, в 1-й та 2-й піхотних дивізіях частини переходять на бік червоних'. Не менш результативними були зусилля радянської агентури і щодо розкладу повстанських загонів, створених у запіллі противника [500].
Великий докір військовій контррозвідці є підстави зробити і за те, що вони не запобігли антиурядовим збройним виступам отаманів Дієвої армії В.Оскілка і Волоха. Останній, в ніч з 3 на 4 грудня 1919 р., спільно зі своїми прихильниками пограбував державну скарбницю, після чого втік до більшовиків. 'Ця подія, - зазначають дослідники, - справила надзвичайно гнітюче враження як на політичний провід, так і на залишки війська Української Народної Республіки. Наступила повна деморалізація' [501]. Мали місце й інші серйозні негаразди, про які, до речі, йдеться не тільки в доповідних радянських спецслужб, а й у документах Інформбюро. В окремих підрозділах контррозвідки допускались безпідставні арешти людей та жорстоке поводження з ними. Сумною славою, наприклад, користувалася контррозвідка при штабі 3-ої бригади Армії УНР. Там широко застосовувались тортури і знущання над підслідними, навіть електричний стілець і скальпування. Після звільнення Києва від більшовиків у травні 1920 р. при 6-й стрілецькій дивізії засновується так званий 2-й (контррозвідувальний) відділ на чолі з поручником Серьгою. Відділ розташовувався в будинку по вул. Прорізній, 26. Туди приводили безпідставно заарештованих,
