зростало дезертирство з армії на грунті деморалізації частини вояків під впливом бойових невдач, прогресувала кримінальна злочинність. Все це якраз і свідчило про нагальну потребу створення державних структур з функціями захисту існуючого ладу, охорони життєво важливих об'єктів народного господарства, підтримки належного порядку в суспільстві.
Уже в перші листопадові дні визвольних змагань 1918 р. у Галичині були роззброєні всі підрозділи австро-угорської жандармерії, а натомість створено 'державну міліцію' з добровольців. Для роботи в новому органі залучалися колишні австрійські жандарми-українці. Але їх було мало. Тому міліція здебільшого рекрутувалася з людей, які для цієї служби не мали ніякої кваліфікації, а вступали туди, щоб уникнути служби у бойових частинах. І, як наслідок, міліція не змогла виконати поставлені перед нею завдання. Це спонукало повітові центри розпочати організацію своєї, 'правильної' сторожі безпеки. У деяких місцевостях за створення повітових команд жандармерії взялися старшини та підстаршини розпущеної австрійської жандармерії. Це була дуже важка праця і знову ж таки в першу чергу через відсутність належної кількості фахівців, а також у зв'язку з різними підходами повітових керівників до принципів підбору кадрів та службових обов'язків команд [576].
У листопаді 1918 р. згідно з рішенням уряду ЗУНР на основі закону Австро-Угорської імперії про жандармерію від 25 грудня 1894 р. почав формуватися 'Корпус Української Державної Жандармерії', підпорядкований Державному секретаріату військових справ. Корпус мав і скорочену назву - 'Державна жандармерія' (ДЖ). Її центральна команда (керівництво) під проводом майора Л.Індишевського знаходилась у Львові. Вийшов наказ, що зобов'язував уже існуючі повітові команди продовжувати свою діяльність, керуючись старими австрійськими законами і постановами, перейнятими Українською Національною Радою, аж до розробки нової нормативної бази. Підрозділи міліції були підпорядковані ДЖ як допоміжні формування. Передбачалося, що в разі потреби в розпорядження корпусу надавалися загони ополчення. Військовим і цивільним відомствам заборонялося втручатися в роботу та кадрові питання жандармерії. Зверталась увага командантів (командирів) повітових команд на необхідність результативного контролю за роботою підлеглих [577].
Щоб якось зарадити нестачі старшинських кадрів, керівництво ДЖ призначило трьох так званих 'експонованих старшин', яким підпорядкувало жандармерію у військово-територіальних регіонах, введених Держсекретаріатом військових справ. Місцями перебування експонованих старшин були: Львів (тимчасово - Жовква), Станіслав, Тернопіль. Відповідно до військово-територіального поділу ЗУНР сформовано 23 відділи жандармерії з дислокацією у таких містах: Львів, Перемишль, Ярослав, Сянік, Самбір, Сокаль, Рава-Руська, Городок-Ягайлонський, Дрогобич, Тернопіль, Теребовля, Чортків, Бучач, Броди, Золочів, Бережани, Стрий, Долина, Станіслав, Городенка, Коломия, Заставна, Чернівці. Команда Державної жандармерії ділилася на відділи і станиці. Якщо станиця знаходилась в адміністративному центрі, то вона отримувала назву повітової команди. Начальниками відділів призначалися старшини, керівниками повітових команд - повітові вахмайстри, станиці очолювали вахмайстри I і II класу. Окремі повітові команди підлягали прямо експонованим старшинам, а ті - керівництву ДЖ. Після відходу українських військ зі Львова керівництво Державної жандармерії разом з урядом переїхало до Тернополя, а потім до Станіслава, де перебувало аж до загального відступу УГА в травні 1919 р. Для контролю за поточною роботою підрозділів ДЖ на запроваджену посаду інспектора жандармерії призначається полковник австрійської жандармерії О.Гаванський [578].
Попри всі негаразди та складнощі поступово йшло поповнення особового складу Державної жандармерії, в тому числі і кваліфікованими кадрами. До неї продовжували вступати колишні жандарми, як українці, так і нерідко чехи, німці, євреї і навіть поляки, котрі перед розпадом Австро-Угорської імперії служили в Східній Галичині. Корпус зміцнювався також за рахунок тих жандармів-українців, яких переворот застав на службі в Західній Галичині, Боснії і Герцеговині, окупованих областях та на фронтах і які за звісткою про відновлення української державності повернулися додому. Після перевірки та прийняття присяги вони призначалися на відповідні посади. Комплектування кадрів здійснювалося і шляхом залучення добровольців, що пройшли строкову військову службу, та підготовлених резервістів, котрі відповідали вимогам [579].
Значним державотворчим кроком Національної Ради ЗУНР стало прийняття Закону 'Про Державну жандармерію' від 15 лютого 1919 р. В його основу був покладений аналогічний австрійський закон 1894 р., проте існували й суттєві відмінності [580]. Заслуговує позитивної оцінки те, що основи діяльності спецслужби ЗУНР регламентувалися нормативним актом вищої юридичної сили, що відповідало демократичним політичним і правовим традиціям. Закон від 15 лютого 1919 року досить чітко і детально регламентував правовий статус Державної жандармерії, її підпорядкованість і територіальну структуру, порядок заміщення посад та проходження служби (відповідно до прийнятого табелю про ранги), порядок підбору і систему підготовки кадрів ДЖ, вимоги до кандидатів на службу. Важливо також, що у цьому законі здійснюються спроби захисту соціальних прав співробітників спецслужби та членів їх сімей.
За новим законом Державна жандармерія являла собою воєнізовану організацію, покликану захищати й убезпечувати суспільний лад (тобто боротися зі шпигунством, саботажем і ворожою пропагандою), підтримувати спокій і порядок в країні. В разі необхідності вона могла залучатися і до виконання окремих бойових завдань, якщо це не шкодило її основній діяльності. У вищих інстанціях жандармерія підпорядковувалась Державному секретаріату внутрішніх справ. Були ліквідовані посади експонованих старшин та інспектора жандармерії, а при відомстві внутрішніх справ утворюється 'YI відділ жандармерії і поліції'. Його начальником став майор Ю.Волощук. На співробітників корпусу поширювалися військові закони та дисциплінарні статути [581].
Повітові команди жандармерії перебували у подвійному підпорядкуванні: стосовно загальних питань суспільної безпеки вони підлягали повітовим державним комісарам (службовій владі), а у справах військових і оперативних, адміністративно-господарських, професійної підготовки та контролю за службою - своїм командантам (командирам). Повітовим державним комісарам дозволялося з урахуванням динаміки оперативної обстановки в межах свого району маневрувати силами жандармерії. Іншим цивільним і військовим установам, громадським організаціям жандармерія не підлягала. Але вони мали право звертатися до жандармерії з проханнями про допомогу в межах її компетенції. Користуватися послугами ДЖ могли суди і прокуратури. В свою чергу жандармерія мала право вимагати у поліції, цивільної та військової влади сприяння у вирішенні поставлених перед нею завдань, а також запрошувати громадян на бесіди у службових питаннях.
Службовій владі дозволялося залучати ДЖ до участі у справах поліції, але якщо це не шкодило основному призначенню жандармерії. У своїй діяльності ДЖ повинна була дотримуватись чинного законодавства. Разом з тим, по лінії підпорядкованості вона мала 'безумовно виконувати одержані припоручення і не вдаватися в їх оцінку', оскільки за зміст наказу несе відповідальність та посадова особа, що його видала. Щоб уникнути непорозумінь, пропонувалося видавати накази у письмовій формі, якщо ситуація і час дозволяють це зробити.
Співробітник жандармерії мав право під час несення служби застосовувати зброю у таких випадках: 'конечної оборони' - в разі потреби відбити напад на нього чи інших осіб, якщо це загрожувало їхньому життю; коли особа, щодо якої здійснюється затримання, чинить опір; при намаганні небезпечного злочинця утекти, якщо немає іншого способу для його затримання.
Загальну чисельність Державної жандармерії встановлював Держсекретаріат внутрішніх справ, а кількісний склад її місцевих підрозділів (станиць) - начальник ДЖ за узгодженням з повітовим державним комісаром [582].
У лютому 1919 р. команду Державної жандармерії очолив підполковник О.Красіцький, його заступником став майор Л.Індишевський, а після переміщення останнього у 'Велику' Україну - підполковник Я.Яськевич. Вступивши на посаду команданта ДЖ, підполковник О.Красіцький обмежив склад міліціонерів до кількості, необхідної для поповнення жандармерії на час війни та інших надзвичайних обставин, як це передбачалося австрійським законом 1894 р. (поповнення становило ополчення). Під його керівництвом вдосконалюється організація роботи, система контролю, ефективніше здійснюється комплектування підрозділів. Уже в лютому 1919 р. були здебільшого укомплектовані команди відділів, повітові команди й станиці. Чисельний склад ДЖ перед відворотом за Збруч у липні 1919 р. був таким: 6 булавних старшин, приблизно 25 сотенних старшин і хорунжих, 1000 заводових (кваліфікованих) жандармів, 400 пробних
