залишатися українцем, тобто господарем або куркулем. По-друге, вона виключає будь-який сепаратизм - адже в моїй хаті починається ВСЯ Україна. Я не зазираю до сусідів, а дбаю про те, щоб у моїй господі була Україна, і відповідаю за це перед собою, дітьми та Господом Богом. Отаманщина двадцятих років минулого століття базувалася приблизно на такому принципі. Якщо Махно може взяти Катерино-слав - бере. Григор’єв воює Одесу - молодець. Петлюра в Києві - це чудово. Ну, а якщо наших сил вистачає тільки на те, щоб навести лад у своєму селі - так і зробимо. Єдина відмінність - ми не повинні стріляти одне в одного, як згадані вище добродії.
Стрілянина по своїх - українська національна розваги, про неї варто поговорити окремо. Тут ті самі ментальні проблеми - нас багато і нас не переробиш. Однак рецепт є. Ви ж не стріляєте у власного кума, і навіть у тещу. Бо які не є, а свої. Отже, пропонуємо кожному визначитися з колом своїх і не стріляти по них, навіть якщо не подобається те, що вони цієї хвилини роблять. Подобаєть-ся - допоможемо. Не подобається - утримаємося від публічних коментарів. Сам на сам можна вказати на помилки, на людях - краще промовчати. Цей принцип досить простий і дієвий, на собі перевірений. Єдине застереження - список своїх не варто змінювати частіше, ніж раз на рік-два, бо якщо кожен день стріляти в інший бік, своїх просто не залишиться.
Але повернімося до обговорення тези УКРАЇНА ПОЧИНАЄТЬСЯ У МОЇЙ ГОСПОДІ. Одразу відкинемо звинувачення у центропупизмі та манії величі. Ми не говоримо, що наш город є столицею України або Всесвіту, не твердимо, що беремося керувати у планетарному масштабі чи що наш рід давніший за Адама. Ні - наш принцип має на увазі індивідуальне використання. Для мене особисто Україна починається в моїй господі. Для тебе - у твоїй, для нього - у його, звичайно, якщо він згоден приєднатися до цього принципу.
Звертаємо особливу увагу на різницю між нашою тезою та традиційним підходом “якби кожен став патріотом”. Ми ніколи не забезпечимо, щоб кожен став патріотом, бо це просто неможливо. І не варто вказувати на інші нації - ми не станемо поляками, як миші не стануть їжачками. Однак хуторянин ніколи не вимагає, аби усі сусіди перекували-ся - щоб навести лад у своїй хаті, це не обов’язково. Проблема співпраці з сусідами дійсно є, однак вона не першочергова. Про неї можна поговорити пізніше. Головне - я визнаю себе господарем на певній території, я починаю наводити на ній лад.
Те саме в інформаційній сфері. Якщо мене (не всіх, а конкретно мене) задовбала аморальність, яку нам нав’язують політики, я на своїй території оголошую примат моралі. В моїй родині, серед мого кола спілкування з’являються такі критерії, як добро і зло, правда і брехня. Для того, аби встановити біля себе ці правила, не треба чекати, поки перевиховається сусід-алкоголік чи мер міста. Не треба читати людям проповіді - ми не попи, це зовсім інша робота. Варто лише чітко визначити, що добре, що погано, і не сходити з цих позицій. Хто має очі - побачить, хто схоче приєднатися - приєднається. Силоміць ще нікого й ніколи не зробили кращим.
Така позиція не вимагає подвижництва, не накладає ніяких додаткових обов’язків, крім одного - сформулювати для себе повсякденний критерій оцінювання подій та людей. Це не так уже й складно - кожен з дитинства має в голові детектор добра і зла, треба тільки помити його від бруду, котрий виливають на наші голови щодня, і цей диво-прилад знову запрацює.
Отож від завтрашнього дня ми починаємо чітко відрізняти, що добре, що погано не з точки зору заробітку, а з нормальної, людської точки зору. Що ми виграємо, коли таким от чином позначаємо та дезинфікуємо власну інформаційну територію? Перш за все, знову відчуємо себе людьми, тобто Божими створіннями. Позбудемося комплексів меншовартості, які нав’язуються звідусіль: другий сорт - це не ті, в кого немає грошей, “Мерседеса” або влади, й не ті, чиї розміри більші за 90-60-90. Другий сорт - це ті, хто забувся, нащо його мати родила, хай би навіть при цьому заробив мільярд. Не все купується, не все продається, а хто не вірить - хай для початку складе ціну своїй матері, а потім побалакаємо.
Отже, насправді ми з вами маємо досить сили. Принаймні, достатньо, аби створити навколо себе інформаційну нішу, яка нас влаштовує. Аби видалити з неї тих, хто не відповідає нашим вимогам - хоч би це був Голова Верховної Ради. Ми з вами - люди, вони - ні. Ну, а коли це затвердили, коли вимели сміття зі своїх голів, можна поїхати в гості до друзів, подивитися на їхній світ і спробувати протоптати стежинку одне до одного. І коли кількість таких хуторів та доріг між ними стане значною, світ зміниться не тільки навколо нас.
Ви - абстракціоністи, скаже хтось. Ваші рецепти надто розпливчасті. Каганцюванням сьогодні не здолати багатоголову гідру ЗМІ. А ми відповімо: будь ласка! Маєте силу на чесний герць із нею? Ми залюбки допоможемо. Однак якщо ми всі разом і кожен окремо сидітимемо та чекатимемо другого пришестя Котигорошка, який однією палицею чи то пак газетою переможе інформаційного Змія, дочекаємося дуже сумного майбуття. Діти плюнуть нам у вічі, і правильно зроблять. Бо за своїх дітей ми відповідаємо цілком. І якщо віддаємо їх на поталу Змієві, значить, кращого ставлення не заслуговуємо.
Інші скажуть: ви, братове, нічого нового не вигадали. А ми чесно зізнаємося: таки правда, не вигадали. Та й що тут можна було вигадати, коли йдеться про український національний характер? Невдячна справа вигадувати. А от узяти те, що є, і розповсюдити на інформаційний простір - це інша справа. На нашу думку, інформаційний простір має так само відповідати національному характеру, як і фізичний.
Ми народилися зараз і тут. Іншої країни в нас немає, іншого народу - теж. Давайте використовувати те, що маємо. Українці не вміють об’єднуватися - це правда. Українці добре воюють за свою хату, але погано - за Україну. Це теж правда. Але нас із вами не переробиш. Переробити можна тільки те, що поруч - свою господу, свою родину, свій хутір. То давайте переробимо їх і заживемо, як люди.
І хай політики вдавляться своєю брехнею, а олігархи - своїми грошима. Україна починається не на їхніх банківських рахунках, а в нашій господі. І від цього ніде дітися.
Роздiл 3
ВИ(ї)БОРИ
До Помаранчевої революції ставляться по-різному. Але кого з нас не зачепили вибори-2004? Хто може сказати, що проігнорував ті події? От і ми, кинувши своє письменництво, жили тільки політикою, переживали, ходили на мітинги, писали в інтернет. Просто мурашки поза шкірою ідуть, коли перечитуєш статті, писані перед першим туром.
Давайте згадаємо себе тодішніх, перевіримо почуття на щирість. Адже усе це відбувалося насправді. Ми дійсно так думали, і, як показали наступні події, небезпідставно. В суспільстві склалася така ситуація, що інакшого сценарію просто не було. І кожен на своєму місці розумів це. Мало того - майже сто років тому Володимир Винниченко у своїй “Сонячній машині” передбачив нашу Помаранчеву революцію і описав її один в один.
Не вірите? То перечитайте разом із нами.
Поради маленького українця
31 жовтня 2004 року на нас з вами чекає велике випробування - перший тур президентських виборів. До нього готується влада, відлагоджуючи механізми підтасовок результатів. Готуються штаби кандидатів, розробляючи заходи протидії фальсифікаціям та плани масових акцій. Здається, що нам, рядовим виборцям, залишається тільки бути готовими виконувати накази і вірити в успіх.
Проте спробуємо замислитися і чесно скажемо собі, що жоден штаб не здатен повноцінно керувати сотнями тисяч людей. Тому ключем до успіху 31 жовтня буде лише самоорганізація учасників масових акцій.
