кинулися до нього з питаннями: мовляв, як ви досягли такого результату, в чому секрет? Чех учив російську мову в школі, тому почав дуже впевнено: “Чтоби бєґать, надо… - тут у нього скінчився словниковий запас, він замислився і закінчив -…бєґать”. Отож “чтоби бєґать, надо бєґать”, і складно не погодитися з такою простою формулою. А щоб писати, треба писати.
Проте якщо бігунам потрібен стадіон, секундомір та тренер, то письменникам потрібні публікації, читачі й критики. Бігати “трусцой”, або, як казав один наш друг, “трясцею”, можна довго, але спортивного результату досягти важко. Писати “під себе” не тільки нецікаво, але й шкідли-во - для творчого зростання потрібен відгук читачів та критиків.
Спитайте в будь-якого помітного автора, і більшість зізнається, що у їхньому житті була людина, яка ґрунтовно вплинула на формування творчої особистості. Найчастіше такою людиною був аксакал письменницького цеху. Іноді - редактор. А що це означає? Що редактор мав час і бажання працювати з молодим автором, а аксакал - нагоду поспілкуватися з ним. Бо мудрість передається з вуст до вух безпосередньо.
До чого все це? А до того, що поява одного геніального письменника на українських теренах не потребує нічого - ягнята у нас іще не вивелися, сонечко сяє, і взагалі любо. А ось коли ми захочемо мати багато міцних письменників, таких, щоб їх було цікаво читати навіть за умови відсутності геніальності, тут уже не вистачить красивих ландшафтів. Потрібна система циркуляції літературних текстів і, якщо хочете, підвищення кваліфікації автури.
Колись на письменників учили в інституті. Був такий Літінститут імені Горького, який, окрім русифікації національних еліт, виконував-таки функцію творчого зростання. Хоч би тому, що там збиралися молоді письменники, балакали поміж собою, пили горілку і навіть дечого вчилися, принаймні, спілкувалися з поки що живими класиками.
Ні, безперечно, говорити про диплом із записом “письменник” у відповідній графі смішно. Письменника не робить диплом. Письменника робить книжка, бажано навіть не одна. Але до книжки іще треба дорости, і тут авторові конче потрібно спілкування з колегами, авторитетами, критиками. Саме тоді, можливо, прозвучить фраза, яка зробить із початківця свідомого письменника. Саме тоді метра, натхненного увагою неофітів та п’ятдесятьма грамами, може пробити на одкровення, яке змінить літера-турний світ.
До речі, багато хто з наших письменників уже бере участь у подібних процесах. Тільки, на жаль, не в Україні. Приклад - двоє з трьох фіналістів російської премії для молодих авторів “Дебют” є українцями, живуть і пишуть в Україні. І до Москви вони поїхали коштом організаторів, а там брали участь не тільки в урочистостях, але й у майстер-класах, обговореннях тощо. Інакше кажучи, вчилися краще творити російську літературу. І зовсім не через брак патріотизму, як ви розумієте, а тільки тому, що в нас подібних заходів немає.
Можна наводити іще багато прикладів, проте у кожній байці врешті-решт має бути висновок. Принаймні, так учив класик жанру дідусь Глібов.
Висновок починається з того, що вихід українських видавництв із непритомного стану після відомих ініціатив нашого Уряду (мається на увазі ПДВ Азарова-Януковича) є невідворотним. А коли так, настав час замислитися над головним питанням - де брати автуру? Яким чином забезпечити постійний приток рукописів і, як результат, вихід великої кількості якісних книжок?
Відповідь лежить на поверхні. Нам потрібен повноцінний літературний процес, який включає літературні журнали (понад той мізер, що існує зараз), літератур-ні премії (понад Шевченківську та її побратимів), літературні тусовки та інші засоби підвищення письменницької кваліфікації (понад семінар в Ірпені) і, врешті-решт, повноцінна критика. Це потрібно не одному конкретному видав-ництву, це потрібно всім - видавцям, письменникам і навіть читачам.
Як це все зробити? Питання цікаве. А втім, відповідь на це питання потрошку знайдеться, якщо ми всі, кожен зі свого боку, почнемо його шукати. Той - гранд проб’є, інший - журнал організує, третій - семінар. Гуртом, як відомо, добре батька бити. Головне - не створювати одне одному фіктивної конкуренції та не розпорошувати й без того слабкі сили. Можеш зробити - зроби. Можеш допомогти - допоможи. Не можеш - то принаймні не лайся на тих, хто намагається.
“Чтоби бєґать, надо бєґать”.
Інших варіантів не існує.
Книжковий клуб +, 2003 р.
