видавцями.
Ну то як, чи не з’явилося бажання “попрохати” російських видавців частину накладу своїх чудових книжок видавати українською мовою? Хоч би 10%, за умови, зрозуміло, що вони хочуть торгувати на нашому ринку. Чому аматор творчості пані Устинової мусить обов’язково вивчати російську мову? Чому держава не говорить: ”Шановні друзі, майте совість. Ми даємо вам можливість торгувати на нашому ринку, то й ви, будь ласка, ідіть назустріч тубільному населенню і викладайте свої тексти також і державною мовою”. Чиї права ми порушуємо?
Нам зауважують, що є книжки для потреб національних меншин у місцях компактного проживання. І що переклад таких книжок українською завдасть видавцям збитків. Тому для подібних видань ми пропонуємо зробити виняток - якщо на книжці зазначено, що вона розповсюджується тільки на території компактного проживання національної меншини, скажімо, болгар, то хай собі буде болгарською мовою і не треба нам перекладати, болгарська не така складна. Заразом і забезпечимо відповідність конвенції із захисту регіональних мов. Навіть ПАРЄ не прикопається.
Блакитна мрія - розповсюдити зазначену норму на всі видання, в тому числі і газети з журналами. Хочеш бути регіональним виданням, тобто продаватися в одній області, друкуйся місцевою мовою. Хочеш бути всеукраїнським виданням - ласкаво просимо створити україномовний повноцінний варіант. Покупці на нього знайдуться. Чому це ми обмежуємо телебачення і радіо, а зовсім не звертаємо уваги на газети та книжки? Несправедливо. І дуже небезпечно для держави - в цьому ми вже переконалися на прикладі подій 2004 року. Іще трошки - і Україну можна було б стирати зі світової мапи.
Хочете приклад українського видавництва з іноземними коренями, яке давно уже працює на українському ринку за означеними вище законами, які, щоправда, встановило собі само. І зовсім не страждає від цього, ну, принаймні, нами страждань не помічено. Це видавництво “Махаон”. Чудовий приклад життєздатності запропонованої нами схеми. До нього вже приєдналося “Ексмо” з “Країною Мрій” - хто від цього страждає?
Ринок не можна обдурити. І якщо сьогодні донецькі видавництва видають і досить успішно продають книжки українською мовою - значить, на них є попит, і цей попит з року в рік зростатиме.
Ну а щодо української книжки, тут ми продемонструємо традиційну і здорову хохляцьку хитрість. Адже від запропонованих нововведень виграють не тільки українські видавці, але і українська книжка, якої просто стане більше.
Мусимо погодитися що попервах кількість не захоче переходити у якість - матимемо й комп’ютерні переклади, й неадаптовані тексти на кшталт “наша батьківщина - Росія”. Але все це потроху подолаємо. Головне, аби були книжки.
Ленінський принцип “краще менше, але краще” тимчасово не працює. Бо сьогодні більше - це краще. А ще краще - все більше та більше.
Книжковий клуб +, 2005 р.
Королівська жирафа
Ми колись співали на вулицях. Гітара, банджо, скрипка та капелюх - ото й весь творчий метод. Але іще тоді ми зрозуміли, що розважати людей - справа нелегка. Бо на вулиці діє тільки один критерій - цікаво чи ні. Ані понти, ані авторитет, ані патріотизм - тільки цікавість. Мабуть, що ми відповідали цьому критерію, бо їздили за маршрутом Москва-Київ-Одеса і наспіваних грошей вистачало на квитки, пиво та до пива.
Щоправда, тоді ми ще тільки починали писати, а тому не пробували використати такі променади для промоції власної творчості.
З того часу сталося багато змін - скрипка зламалася, банджо загубилося, натомість з’явилися книжки та необхідність їх продавати. Але залишився досвід, який не губиться, не ламається і може бути застосований на користь українській літературі.
Отож з висоти майданного досвіду подивимося на процес презентації книжок та так званої “розкрутки” авторів.
Сумно, дівчата!
Говорильня на говорильні. Воно начебто й логічно, бо книжка (як з’ясувалося нещодавно) складається зі слів, а значить, слова, тобто промови, мають бути стрижнем презентації. Логічно, але нецікаво. І не тільки з точки зору слухача, але (і це головне!) з точки зору результату. Не ходять на наші презентації, не дуже активно купують книжки. Є, щоправда, і втішні факти - якось приїздила Донцова, так на неї теж зібралося три каліки. Проте вона своє на прилавках візьме.
Тож головне питання залишається актуальним з часів Чернишевського. Що робити?
Найменше проблем у відомих авторів. Андрій Курков твердить, що в Німеччині він уже збирає на зустрічі до 500 читачів, та й в Україні до нього прийдуть, бо читали не ту, то іншу книжку. До Оксани Забужко прийдуть. Ну, іще до трьох-чотирьох. І це все. Решта вимушені робити презентації для “рідних та близьких”, пробачте за не зовсім доречну аналогію.
Виходить зачароване коло. До тебе не будуть приходити, поки не станеш відомим, а відомим не станеш, поки не будуть купляти, а як їм тебе купляти, коли ти зовсім невідомий?
Тут на думку спадає ідея перша. Називається “груповуха”. Група письменників збираються разом і проводять спільну акцію. Наприклад, стають за прилавок магазину і продають свої книжки. Бажано, звичайно, аби серед них був хоч один “паротяг”, тобто більш-менш відомий автор. Погодьтеся, що групі з трьох-чотирьох письменників легше зібрати людей, ніж одному, хай би навіть маститому. Та й веселіше якось. Гуртом, кажуть, навіть батька бити добре. От у “Науковій думці” почали колись пробувати такий формат - група письменників на чолі з тим-таки “паротягом” Курковим. Усі лишилися задоволеними, в тому числі й магазин. Позитивний приклад є, варто його наслідувати.
А що робити, коли немає такого потужного паротяга? Тут на допомогу може стати спільний дах, або вивіска. Безперечно, така вивіска має бути привабливою для читача. Наприклад, літературний журнал “Кур’єр Кривбасу” проводить зустріч зі своїми авторами. Це приклад абстрактний, оскільки в реальності таке не відбувається. Однак хто захоче реалізувати - ласкаво просимо. Готові приєднатися до вас і допомогти, чим зможемо.
Перспективною видається ідея об’єднання місцевих та столичних авторів. Наприклад, видавництво зі Львова організує акцію зі своїм автором, а на підмогу запрошує “столичних штучок”, як додатковий стимул для читачів. Ми готові спробувати. Агов, видавці, телефонуйте - самі приїдемо, колег привеземо.
Однак нерозв’язаною залишається невеличка проблема - чим забавляти народ? Добре, коли стоїш за прилавком, там лічиш гроші та даєш автографи. А коли в залі сидить сто людей, що з ними робити, аби вони наступного разу теж прийшли? Проблема ускладнюється кількома чинниками - більшість присутніх не читали книжок нашого відомого, а тим більше невідомого письменника. А ті, хто читав, не дуже прагнуть задавати питання. А ті, хто наважиться, зазвичай питають всіляку пургу і нічого по суті. От ви скажете, що це занадто песимістичний підхід. А ми скажемо, що треба бути готовим до гіршого, тоді не буде розчарувань.
Отож логічно постає питання шоу, а чи то імпрези.
Звичайно, найкраща українська імпреза уже відбулася. Шашлики для Азарова та Януковича справили незабутнє враження. ПДВ проголосували наступного ж дня і, до того ж, заднім числом. Проте все-таки немає шквалу звернень працівників Кабміну по наші шедеври. Тож щодо ефективності акції можна сперечатися.
А пам’ятаєте екранізацію “Гекльберрі Фінна” і незабутню імпрезу під назвою “Королівська жирафа”? Ми завжди почуваємося в ролі такої жирафи, коли готуємо чергове шоу. Що поробиш - самі обрали собі долю.
Шоу з удавами та стриптизом, на кшталт нашого останнього “Бабая”, за вдалий досвід не зараховується, бо це всього-на-всього дорого. Класно було б проїхатися з таким шоу по всіх обласних, а краще по районних містах, проте це вже інший бізнес.
