Із локальних спроб пригадується потоплення відьом у акваріумі. Ми пробували його у Львові, потім в телевізорі, а тоді у далекому Сургуті на відкритті місцевої української книгарні. І знаєте - на всіх, навіть на сибіряків, воно справило чудове враження. А всіх витрат - акваріум, чотири ляльки та трохи кебети. Крім іншого, це шоу напряму впливає на продаж книжок. Перевірено бухгалтерією.
А Оксана Забужко свого часу на презентації “Хронік від Фортінбраса”, попросила, щоб ми її… лаяли. Ну, ми і взялися. Здається, навіть трохи перестаралися, проте Оксана нам пробачила. Успіх у тої імпрези був колосальний, принаймні, судячи з касового залишку.
Нещодавно ми були на презентації “Енциклопедії постмодернізму”, виданої “Основами”. Організатори заховали попід стільцями п’ять призів і гостям запропонували подивитися, хто що виграв. Пожвавлення в залі не вгавало хвилин із десять. Усі ляскали стільцями та радісно перегукувалися. Не можна не відзначити, що разом із іншими елемента-ми хепенінгу, це зробило презентацію оригінальною і помітною. Не знаємо, щоправда, яка там ситуація з реалізацією.
Проте, коли йдеться про художню літературу, краще від автора її ніхто не презентує. І на радіо, і по телебаченню (якщо вдасться), і при очній зустрічі з читачем.
Розумні люди кажуть: письменник починається там, де є хоч би десяток книжок. Із цим можна погодитися. Але десяток книжок у нас мають сьогодні лічені люди. І якщо виходити з середньої продуктивності - 1 книжка на рік, наступна когорта творців підійде років за сім-вісім. Чи можемо ми чекати? Принаймні ми особисто чекати не збираємося, бо за цей час читачі зовсім забудуть, що українські письменники існують в природі. А тому давайте торсати читача, не зважаючи на те, що наші головні шедеври іще в стадії написання.
Іще один позитивний приклад - Василь Шкляр. Окрім створення якісних текстів він наполегливо їх популяризує - в газетах, журналах, на конкурсах. Ви гадаєте, це робить видавництво а чи якийсь найнятий прес-секретар? Дзуськи. Все своїми руками та головою.
Висновок напрошується сам собою - аби стати відомим, письменнику не досить писати. Треба наполегливо працювати над розширенням і зміцненням своєї популярності.
Піар - це не лайка, а велика робота над встановленням зв’язків з громадськістю, тобто над формуванням авторитету. І не кажіть, будь ласка, що письменники прагнуть відомості, аби потішити своє самолюбство. Насправді вони просто хочуть, аби до них прислухалися. А прислухаються у нас, як і в цілому світі, тільки до людей авторитетних.
Читаємо новини, слухаємо людей і не встигаємо дивуватися. Наприклад, Андрій Курков читає свої твори пінгвінам в німецькому зоопарку. Це уже чиста “королівська жирафа”. Але йому не в падло, коли йдеться про майбутніх читачів. Не про пінгвінів, а про німців, які довідаються про таку незвичайну акцію. Володимир Кличко у вільний час вчиться показувати фокуси. Це іще одна “жирафа”, круті-ше за оригінал хоча б тому, що Кличко - мільйонер. Він на рингу показує таке шоу, що мало не буде. А все одно не лінується, тренується, бо коли в телевізор запрошують, там кулаки не допоможуть, та й розповідати глядачам, як ти йому врізав, можна не дуже довго. А так - розвіяв годинника у ведучого, і глядачам забава, і собі дохід, бо у німецьких телезірок годинники зовсім не дешеві. Жарт.
Зверніть увагу, ми говоримо про людей, у яких і без того з популярністю немає проблем. А може, тому і немає проблем, га?
Зрозумійте правильно - ми не закликаємо письменників показувати фокуси пінгвінам. Ми хочемо, щоб кожен замислився над простим питанням - завтра у мене зустріч з читачами, то чим я їх буду розважати? І хоч би історію якусь згадав цікаву, якщо вже не вміє жонглювати важкими предметами.
Колись у боксі весь призовий фонд отримував переможець. Це було справедливо. Тепер гонорари ділять заздалегідь, і виникає логічне питання - за що б’ються ці залізні хлопці, коли гроші вважай у кишені? А відповідь елементарна - вони б’ються за наступний гонорар. Бо якщо погано проведеш матч, на пристойного суперника можеш не розраховувати, і телетрансляції наступного разу не буде.
Отак і письменник. Розважаючи публіку сьогодні, він продає свої наступні книжки і забезпечує дисципліновану явку читача на майбутні зустрічі. Існує думка, що в теперішній постмодерній ситуації нових сюжетів вигадати неможливо, і єдине, чим письменник може по-справжньому зацікавити читача, - це своя власна безсмертна особистість. Читачеві має бути цікавим спілкування з автором. А яка цікавість в людині, яка не вміє тримати увагу аудиторії при зустрічі?
І не треба боятися порожніх залів. Якщо сьогодні ми зуміємо зацікавити десятьох, завтра прийде двадцять, а потім і сто. Це тільки в журналах пишуть “прокинувся знаменитим”. Письменник не може прокинутися знаменитим. Він мусить сходити на свою гору крок за кроком, книжка за книжкою, імпреза за імпрезою. Зате і жити на цій горі можна довго, і не заросте стежка, якою читачі ходитимуть до нього за черговою порцією мудрості.
Чорт забирай, а може, купити скрипку, обтрусити капелюха від пилу та рвонути по українських майданах, га? Ми знаємо, що у багатьох письменників є приховані таланти. Ото був би фокус - турне письменників майданами українських міст. Авторки жіночих романів танцюють, детективісти б’ють у бубони, критики продають книжки і лічать грошики.
Щось у цій ідеї є, чи не так?
Книжковий клуб +, 2003 р.
“Чтоби бєґать, надо бєґать”
Ризикнемо висловити крамольну думку: незалежно від результаті виборів письменники будуть писати. Бо врешті-решт це спосіб їхнього існування.
А отже, давайте зробимо вигляд, що вибори уже відбулися, переміг той що треба, та поговоримо про вічне.
Останнім часом нас часто запитують: які письменники кращі - наші чи російські? Нам дуже приємно чути ці запитання, тому що буквально п’ять років тому нікому й на думку не спало б подібне порівняння. Українських письменників просто не було видно і чутно. Так, ніби немає в Україні літератури. Але насправді вона є і сьогодні час вимагає розставити крапки над “і”. Хто краще грає в футбол, хто краще виконує вправи зі стрічкою та обручем, і хто краще пише.
Із самого початку відповімо щиро і об’єктивно - ми. Ми пишемо краще. А потім поміркуємо і додамо - вони. Вони теж пишуть краще. Пам’ятаєте, як у Руданського: “Та він, каже, мене луччє, а я його луччє”.
Щодо першої тези є заперечення? Де той Челубей, який вийде у чесному герці проти нашого Андруховича, а чи Шкляра, а чи то проти Оксани Забужко? Мовчать ворожі лави. Всі розуміють, що слабо.
А з іншого боку скільки у нас таких видатних бійців - п’ять, десять? А якщо піде “стінка на стінку”? Хто вистоїть проти легіону Дашкових-Полякових-Устінових? Отож-бо й воно. Наші найкращі кращі за їхніх найкращих. А решта? Із сумом мусимо констатувати: другий ешелон до бою не готовий, навіть при тому, що частина його б’ється одночасно за обидва війська.
І це зрозуміло. Шановні читачі! Подивіться, будь ласка, у дзеркало. Що ви там бачите? Симпатична, талановита творча особистість. Згодні? А тепер уявіть, що ви написали оповідання чи повість - бо рідко хто починає з романів. Уявили? Ваш твір сподобався друзям, батьки просто у захваті, тобто річ вартісна. Тепер беріть її до своїх працьовитих рук і несіть… Куди? До видавництва? Навіть не думайте, видавництва не мають справ із оповіданнями, їм книжку подавай. До літературного журналу? Годі. Де ви бачили українські літературні журнали? Якщо парочка їх іще жевріє, то черга на публікацію така, що не дочекаєшся. Можна запропонувати оповідання критику. Ну, це забава для екстремалів, бо, по-перше, критиків у нас іще менше, чим журналів, а по-друге, чого це раптом зайнята людина марнуватиме на вас свій дорогоцінний час? Ну і останній варіант - запропонувати свій твір знайомому літературному метру. Скажіть, у вас багато знайомих літературних метрів?
Колись на легкоатлетичному турнірі імені братів Знаменських переміг молодий чех. Журналісти одразу
