книгарні українськими книжками. Тільки б купували. Але поки що купують дешевше, тобто російське.
А значить, залишається два варіанти - або за допомогою ринкових засобів примусово вирівняти ціни на україно- та російськомовну продукцію, або змиритися з тим, що українською мовою послуговуватимуться все менше людей. Адже це дорого. Адже за те, що ти українець, мусиш доплачувати.
Якщо повернутися до Закону, то навіть самі його розробники погодилися врешті-решт, що він не про книжки, а про поліграфію. А це різні речі, бо, хто не знає, книж-ка - це все-таки не аркушики, скріплені у корінці. Це продукт інтелектуальний. Книжка робиться із слів, тож саме слова і потребують економічного захисту. Слова, а не аркушики, про які так уперто сперечалися видавці та журналісти. Тож поліграфія тут ні до чого. Знов-таки відкриємо таємницю - головною продукцією поліграфістів є не книжки, а етикетки, то може, саме звідти стирчать вуха “захисників” книжки?
Але то нічого, вже зовсім скоро ми з нації перетворимося на клуб для заможних, а тоді вже точно будемо “відносно незалежні” - разом з українською книжкою. Бо як маєш гроші, то можеш розмовляти українською.
Конституція гарантує.
Книжковий огляд, 2003 р.
Великий Кайфун
Наші знайомі у грудні 2004-го року відпочивали на острові Пхукет, що в Таїланді. Так-так, саме під час цунамі. І залишилися живими завдяки книжкам. І не тому, що сховалися за ними. А тому, що їх вчасно прочитали.
Уявіть собі готель на березі Індійського океану. Люди купаються, засмагають. І раптом океанська вода відходить кудись до обрію. Це не відплив, відпливи тут менші. Ну, люди, звичайно, кидаються збирати мушлі, ганятися за крабами, словом, використовувати незрозуміле природне явище для розваги. І тільки одна дівчинка в цей момент не поділяє загального захвату. Бо вона читає дитячу енциклопедію. Як вам такий заспів? Інтригує?
Отож читає дитина енциклопедію і, як на щастя, натрапляє на статтю, в якій ідеться про цунамі. А там написано чорним по білому, що перед цунамі вся вода відходить від берега, і чим далі вона відійшла, тим більшою буде хвиля. Дитина піднімає очі й каже: “Татку, це - цунамі!” Татко, зрозуміло, пестить її по голівці і говорить, що бідолашка перегрілася. “Ні, татку, тут у книжці написано!”. До честі тата треба сказати, що він не полінувався глянути і, зрозуміло, на мить очманів. А потім з криками: “Цунамі! Цунамі!” та книжкою, як доказом, у руках, побіг до готелю.
Далі друковане слово змогло переконати менеджерів, які дали команду збирати людей та відводити вглиб острова. Стали бити на сполох. Зрозуміло, що далеко відійти від узбережжя не встигли, тож усі поплавали досхочу, проте з цього готелю під час цунамі на загинула ЖОДНА ЛЮДИНА.
І це вам не міфічні гуси, які буцімто врятували Рим. Це реальна книжка, яка врятувала сотні людей.
Ця історія заслуговує на всілякий розголос та пропаганду, бо має чітку мораль - із книжок теж буває корить.
Ну і відповідно, напрошуються паралелі з українським книжковим ринком. Ми теж за часів прем’єра Януковича потерпіли від цунамі, епіцентр якого знаходився на вулиці Грушевського. А потім, у жовтні, тільки-но стали оговтуватися від наслідків податкової стихії, на нас напав Великий Помаранчевий Кайфун. В результаті будь-які кволі спроби зініціювати законотворчий процес розбилися об скелі революційної необхідності. Замість лобіювати інтереси видавців ми вночі блокували Адміністрацію Президента або охороняли наметове містечко, а вдень намагалися поспати і підтримати існування рідного видавництва. Якщо хтось із письменників чи видавців займався чимось кардинально іншим - ануте, озивайтесь, але, здається тут, як у класика: “Усі мовчать, гей-гей, які шалопаї”. Словом, вважайте, три місяці ніхто не працював - страйк то вже страйк! - і все повернулося до вихідного становища, тобто цілковитого розгрому. Приблизно такого, як у Таїланді. Єдина різниця - до нашої галузі не поспішають гуманітарні конвої, а страхові компанії, або влада, навіть не збираються виплачувати компенсації за зруйноване.
І цього мало - питання книжок іще досить довго буде неактуальним для наступного уряду незалежно від того, хто його очолить. Інших проблем вистачає - пенсії, приватизація і казна-що іще. Тобто наших волань з-під руїн вітчизняного книговидавництва ніхто не почує. І не прийде нас відкопувати екскаватором. Це майже га-рантія.
А тим часом ворог не спить і йде вперед. Відкриття складів провідних російських видавництв у Києві серйозно підкосило здоров’я українських дистрибуторів. Виявилося, що вони є зайвими у ланцюгу розповсюдження російської книжки в Україні. Тепер кожен може завітати на склад та взяти там все необхідне. Але це іще квіточки. Завтра тут з’являться інші закордонні видавництва, і нашим торгівцям доведеться згортати бізнес. Цікаво, тоді вони зметикують, що треба разом із українськими видавцями боронити національні інтереси? Щоб тільки не було запізно.
Ми уже давно носимося з ідеями про захист українського ринку від демпінгу іноземного виробника. Йдеться про поступове обмеження імпорту книжок шляхом встановлення та поступового зменшення квот на імпорт. Аж поки наші видавці не забезпечуватимуть ринок на 80%.
Принагідно зауважимо, що революційні події не змінили нашого ставлення до проблеми і рішучості у спробах її розв’язати. Ми і далі працюватимемо над впровадженням у життя цих ідей. А нижче хочемо прокоментувати деякі моменти та відповісти на питання, які найчастіше чуємо від громадськості.
Перше - це запитання про те, що власне таке українська книжка і що таке українське видавництво. Кого, власне, ми захищаємо?
Українським видавництвом, на нашу думку, є видавництво, яке зареєстроване в Україні і проводить тут видавничу діяльність. Тобто, не ввозить книжки з-за кордону під прикриттям, а повноцінно готує тексти, малює (краде) обкладинки, розміщає замовлення в друкарнях тощо. Одразу хочемо винести за межі обговорення друкарні. Друкарні та видавництва - абсолютно різний бізнес, і це наочно продемонстрував останній закон про захист, який буцімто мав захистити видавництва, а насправді захистив тільки і виключно друкарні. Ми б не хотіли вкотре сходити на манівці, а тому поліграфістів залишаємо осторонь. Будуть давати добрі ціни та якість - будемо у них друкувати. Ні - знайдемо інших, можливо, і за кордоном.
Отже, видавництва. А точніше, українські видавництва. Як би цього не хотілося деяким учасникам ринку, ми ніколи не зможемо заборонити іноземним видавцям організовувати тут філії та дочірні структури. А якщо навіть заборонимо, вони все одно зможуть це робити через підставних осіб. Більше за те - заборонивши легальний спосіб виходу на український ринок, ми де-факто зіграємо тільки проти європейських видавців, тому що російських від нашої годівниці вже не віднадити жодними законами. Вони тут всерйоз і надовго. Отже віднадити - не зможемо. То може, спробуємо зробити їх корисними членами суспільства. Врешті-решт, не все, що йде з Росії, має хвоста і роги. Там багато наукових книжок, художніх альбомів та іншої малотиражної літератури, яку ми сьогодні просто не в змозі видавати самостійно.
То як зробити російського видавця корисним членом українського суспільства?
А дуже просто - змусити його видавати книжки тут, нести видавничі витрати, оплачувати роботу української гуманітарної інтелігенції і таким чином на рівних правах конкурувати з нами. Ми хіба проти чесної конкуренції?
Давайте спробуємо змусити російського видав-ця витрачати свої гроші на нашій землі. Які будуть пропозиції? Що ми можемо реально, враховуючи наші “діряві” кордони, їхні запаси книжок та грошей і їхнє ж таки вміння неформально обходити будь-які закони?
Усе це виглядає не дуже оптимістично. Проте в нас є одна вирішальна перевага. Тільки не смійтеся - це українська мова. Так-так, саме мова. Адже коли якесь російське видавництво захоче видати книжку українською мовою, воно відразу починає оплачувати працю наших фахівців - перекладачів, редакторів, коректорів. А головне - замовляє у друкарні новий наклад, значно менший, ніж російський. Ну, й відповідно дає роботу нашим-таки друкарям. Інакше кажучи - практично стає на одну дошку з українськими
