Мовчанка, либонь, трохи затяглась, але ці семеро порушувати її не мають наміру. Декан це чудово розуміє, а тому порушує тишу сам.
— Я радий, що серед наших студентів є люди, які бажають займатись наукою і не шукають легких шляхів, — ця фраза видалась йому такою фальшивою і казенною, що він аж здригнувся від огиди. — Сідайте, шановне товариство. Нам треба поговорити детально.
Сім постатей мовчки сіли, тільки Сабрина вмостилась на столі, а ноги поставила на сидіння. Декан кинув на неї красномовний погляд, який вона просто проігнорувала.
— Гаразд, — Пастушенко вже опанував себе. Дідько з нею, хай сидить на столі, чому ні? — Отже, у вас буде найцікавіше завдання. Орест Іванович бере вас пошукачами, його дисертація матиме величезне наукове значення. А ви зможете багато чого в нього навчитись. Ваша практика буде проходити в Мукачівському районі. Там гори, а в горах кілька стародавніх селищ. Орест Іванович пояснить докладніше ваші завдання, а я зупинюся на суто технічних питаннях. Проїзд оплачує університет. Їхати будете в купейних вагонах. А ось харчування — за власний рахунок… Звісно, якщо ви привезете товарно-касові чеки, наша бухгалтерія вам компенсує витрати. Жити будете в пансіонаті «Шовкова косиця». Там є всі вигоди, але пансіонат давно закрито, будете там повновладними господарями. Гадаю, два тижні — не задовгий термін, якщо і будуть якісь незручності, то — мінімальні. Є питання?
— Звісно, є, — Катя важко підвелася з-за столу. — Антоне Вікторовичу, як же так? Їхати бозна-куди, а з харчуванням справа не вирішена? Які товарні чеки в такій глушині, ну хоч самі подумайте?
«Твоїх запасів жиру на рік вистачить, свиня ти годована! — Пастушенко критично оглядає огрядну Катину постать. — Хто про що, а ця про кендюх».
— Я гадаю, з голоду ви там не помрете. В навколишніх селах за символічну плату вас будуть харчувати, я вас запевняю. Орест Іванович про все подбає. Ще питання?
— Коли виїжджаємо? — Мар’ян відірвався від споглядання краєвиду за вікном.
— Домовитеся з Орестом Івановичем. Я гадаю, у кожного з вас є нагальні справи, які ви хотіли б залагодити до від’їзду. Зараз прийде Орест Іванович, поговорите докладніше. А ось і він, до речі.
До аудиторії швидким кроком зайшов молодик. Дев’яносто дев’ять відсотків студенток і аспіранток хоч раз, та фантазували на тему Ореста. Високий і гінкий, з широким розумним чолом, упертим підборіддям і великими чорними очима, він був схожий на італійського мафіозі з гангстерського фільму. Через свою колоритну зовнішність Орест Страдомський вже не раз потрапляв у халепу, але вдачі він був цілком мирної, фанатично займався наукою і, поховавши себе в товстих фоліантах, нічого навкруги не бачив.
«Хоч як дивно, та всі вони одне одного варті, — декан впіймав себе на бузувірській думці і подумки розсміявся. — Їм усім буде корисно побути разом. Вони скроєні за одним зразком — усі, і Орест також. Ні, навмисно таке важко зробити. Оце компанія — в усіх наче аутизм».
— Отож, я вас залишаю, — пан професор рвучко підвівся, відчуваючи, що йому важко в такому товаристві. — Якщо будуть якісь проблеми — одразу до мене.
Хряснули двері, і знову запала тиша. Орест розгублено озирнувся. На нього ніхто не дивився. Хтось визирав у вікно, хтось розглядав написи на партах, хтось копирсався в надрах сумочок. Орест розуміє, що треба щось сказати просто зараз, а ці обличчя йому наче знайомі — цілий рік він вів на першому курсі семінарські заняття, хвилюючи уяву студенток. Якби він тільки знав, до яких краєвидів його приміряли еротичні фантазії більшості з них. Утім, Орест Страдомський не переймався таки ми дрібницями. Він приїхав до Запоріжжя зі Львова, подумки вже надівши собі на чоло терновий вінок месії, але серед «москалів» прижився, в них не виявилось нічого з тих жахів, про які ходили чутки в його рідному Львові. Звичайні собі люди, тільки говорять трохи інакше, та зрозуміти можна. Зрештою, вогонь месіанства згас, а ось потяг до науки — залишився. І який! Професор Пастушенко виділив здібного студента вже на першому курсі і взяв його під свій особистий патронат. Вісім років професор для Ореста — кращий друг і вчитель, аспірантура добігає кінця, дисертація майже готова, щоб її завершити, залишилось зібрати фактаж. А для збору фактажу потрібні студенти-пошукачі. І ось вони є. Тільки вогню в їхніх очах нема, але це другорядне. На багаття за науку ніхто вже не йде. Це, далебі, тепер немодно. Принаймні серед філологів.
— Я не хочу нав’язувати вам свою волю, — Орест обвів поглядом своїх богоданих пошукачів. — Тому вирішимо разом, коли краще виїхати. Сьогодні п’ятниця. Якщо ми виїдемо у вівторок, це вас влаштує? Якщо хоч когось не влаштує, перенесемо від’їзд.
— Я до середи прив’язана в місті, — звела голову Сабрина. — Якщо виїдемо в четвер, мене це влаштує.
— Середа краще, — Мар’ян не дивиться ні на кого. — Їхати довго, це ж коли будемо на місці, а у вихідні можемо не дістатися до того пансіонату, транспорт там — проблема.
— Але я аж ніяк не можу.
— Через тебе одну ми теж не хочемо страждати! — Катя повернулась до Сабрини всім корпусом, зрадницьки відлетів і порснув у куток ґудзик її блузки.
— Дозвольте, дозвольте! — Орест гасить сварку. — Скажіть, будь ласка, яка проблема? Можливо, якось можна зарадити?
— Ніяк, — Сабрина вперто нагнула біляву голову. — Я купила собі квартиру. І до від’їзду маю розрахуватися з комендантом гуртожитку і переїхати. Речей хоч небагато, але є. Чи це, на вашу думку, не поважна причина?
— Безперечно, причина поважна, — Орест підводиться. — А якщо я допоможу вам з речами? І домовлюся з комендантом?
— Тоді інша річ, — Сабрина оцінююче оглянула викладача. — Тільки навряд чи ви впораєтесь. Речі важкуваті, возити хоч і недалеко, та на собі.
— Чому на собі? — Ліка звела тонкі брови. — Найми вантажників.
— Я б із дорогою душею. Та якщо їхати, мені будуть потрібні гроші. А вантажники і машина — це дорого, виб’юсь із бюджету.
— Хай батьки допоможуть! Попроси.
— У мене нікого нема.
— Тобто як — нікого нема?
— Отак.
Запала мовчанка. Сабрина відчула, що на неї звернені всі погляди, і це її роздратувало. Вона не любить, коли на неї дивляться.
— Тоді зробимо так. — Ліка дістає із сумочки мобільний телефон. — Йди зараз додому, хай Орест Іванович іде з тобою і вирішить питання з комендантом. А я вирішу проблему з вантажниками і транспортом. Дай мені адресу твоєї квартири, сьогодні ж ти маєш бути там. До понеділка обживешся трохи, встигнеш. У вівторок всі розрахуємося з бібліотекою, придбаємо квитки тощо. А в середу виїдемо.
— Вам треба було йти на факультет менеджменту, — Орест з повагою дивиться на тонку постать Ліки.
— Ви вгадали. Я паралельно навчаюсь і там.
— Отже, збираємося всі отут в понеділок і вирішуємо все до кінця, — підсумовує Орест і звертається до Сабрини: — Ходімо зараз до декана, хай зателефонує комендантові.
Вони підвелися і вийшли.
— Я й не думала, що робота повії так добре оплачується, — задумливо крутить в руках ґудзик Катя.
— Вона не повія, а стриптизерка, — Ліка з-під лоба дивиться на товстуху, — танцівниця.
— Ну, та ж це все одно, — масно посміхається Катя. — Ніколи б не стала заробляти таким чином!
— Даремно турбуєшся, — глузливо озвався Мар’ян, — ти таким способом справді не зможеш заробляти. Бо за тебе ніхто й мідного шеляга не дасть.
Він пропікає очима закляклу Катю і виходить з аудиторії, гучно хряснувши дверима. Онде вони пішли, Орест і Сабрина. Треба наздогнати і допомогти з речами. Цікаво, як же її звати? Ну, не Сабриною ж величати! — Її звати Аліна. Аліна Соколовська, — то Наталка його наздогнала.
— То ти…
— Катя так гидко повелася, — Наталка зводить на Мар’яна чорні величезні очиська. — Ходімо до неї, допоможемо. Я знаю, в неї багато книжок.
— Ти бувала в неї?
