— Я не до неї приходила, а до її сусідки по кімнаті. Її ніколи не було вдома. Вона тільки спати приходила, після опівночі.
То ти підеш?
— Піду. Той Орест навряд чи щось допоможе їй. Швидше виїдемо — швидше повернемось.
У кімнаті справжній розгардіяш. Біляве волосся Сабрини прилипло до чола, вона похапцем пакує речі до паперових мішків і кількох величезних картатих торб.
— Ми прийшли допомогти, — Наталка оглядається навкруги. — А де ж Орест?
— Пішов до коменданта виправляти для мене обхідний лист, — Сабрина відкидає з очей пасмо ясного волосся. — Це для мене найбільша допомога, бо мені туди йти — все одно що на страту. Та стара сука знову гидоту казатиме.
— Де в тебе ще мішки? Куди пакувати? — Мар’ян похмуро зирить з-під лоба.
— Он там, під ліжком. Дякую вам.
— Нема за що. А куди переїжджаєш?
— На площу Маяковського, туди, де квіткова крамниця.
— Там добрі квартири, сталінки. Одначе дорожнеча страшна, — Мар’ян схвально хитає головою. — Одна кімната?
— Дві. А на меблі ще треба заробити.
Западає мовчанка. Ні Мар’ян, ні Наталка не уявляють собі, яким чином можна «заробити».
2
— Ну, вип’ємо за те, щоб тобі тут добре велося, — піднімає склянку з вином Ліка.
— Будьмо! — Орест Іванович сором’язливо посміхається.
П’ятеро сидять за столом у великій порожній кімнаті. Стіл і табуретки зробив Мар’ян — гарні дубові меблі, таких не купиш. Отак просто було сказано оте «у мене нікого нема», так воно вкололо хлопцеві в серце, що два дні він майстрував стіл і стільці, ретельно шліфуючи поверхні. Хай буде, аби хоч на це не довелося заробляти Сабрині.
— Гарна квартира, — Наталка вкотре оглядає кімнату, обклеєну блакитними шпалерами в синювато- сріблястих трояндах, — і шпалери, як нові.
— Вони і є нові, — посміхається Сабрина. — Я купила квартиру ще взимку і робила ремонт майже півроку. А оце скінчила і вирішила переїхати. А тут — практика.
— То чому треба було переїжджати саме зараз? Могла б після практики! — Ліка здивовано здіймає тонкі брівки.
— Щоб було куди повернутися, — Сабрина крутить в руках склянку. — Мені жодного разу не було куди повернутися, а тепер — буде.
Запала знічена мовчанка. Ліка роздратовано прикусила губу. Вона ладна копняка дати сама собі за власну нетактовність. Якось воно кострубато в них виходить. Оця дівчина — Сабрина… Ліка крадькома спостерігає за нею. Можливо, вперше в житті хтось отак зацікавив її, пещену доню, красуню і розумницю. Ліка, звісно, знає про це життя майже все: багатство і бідність, кохання і ненависть, усе це давно відомо і нецікаво. І ось вам — Сабрина. Ліка збентежено приглядається до неї, намагаючись зрозуміти, що саме так зацікавило її в цій дівчині. Ні, не те, що вона заробляє собі на життя таким екзотичним заняттям.
Це стало відомо десь у кінці першого семестру. Хтось побував у нічному клубі і завважив там Сабрину. Новина розлетілася зі швидкістю світла, і деякий час студентство розважалося тим, що ходило в ту нічну забігайлівку подивитися на Сабрину, аби потім, наступного дня, роздягати її очима в коридорі, вголос ділячись враженнями. Сабрину, здавалось, усе те мало обходило. Ажіотаж ущух сам собою. А тепер Ліка впіймала себе на думці про те, що уявлення не має, як могла почуватися Сабрина в той час під перехресним вогнем загального презирства і сороміцької цікавості. Ліка подумки здригнулась, уявивши себе на її місці.
Наталка стурбовано вдивляється в обличчя навколо. Вона відчуває якусь напругу і недомовленість. Вони всі, власне, оце вперше побачили одне одного. І час для відвертості ще не настав. Просто зібралася за столом компанія незнайомців, яким доведеться пробути деякий час разом. І оце якраз нагода трохи познайомитись.
— Частуйтеся, прошу, — Сабрині непогано вдається роль господині дому. — Зараз принесу ще салату.
— Я тобі допоможу, — Наталка підводиться теж.
В кімнаті стає тихо. Мар’ян з апетитом знищує запечену картоплю. Ось проступило денце тарілки — цей сервіз приніс сьогодні Орест. А Наталка привезла велику фарфорову ляльку в пишному рожевому вбранні, дуже схожу на Сабрину. Ліка схвально посміхнулась — така лялька стане окрасою будь-якої кімнати.
Але найбільше зраділа Сабрина. Вона взяла іграшку обережно, аж навіть побожно, і щось таке дитяче промайнуло в її обличчі, відсторонений погляд холодних сірих очей нараз змінився, спалахнув — але тільки на мить, так, як іноді зблисне щось в густій траві, що — невідомо, і захочеш знайти, та не знайдеш. Зблиснуло й зникло.
— Щось ці телепні спізнюються, — Ліка роздратовано поглядає на годинник.
— Кого ви маєте на увазі? — Орест Іванович намагається не дивитись на Ліку. Йому чомусь мулько.
— Я замовила подарунок, його мали б доставити, але щось…
У передпокої лунає дзвінок.
— Оце, напевне, й вони, — підводиться Мар’ян. — Мені теж цікаво. Що там?
— Зараз побачиш, — вдоволено відповідає Ліка. — Там — необхідна річ.
Здорові хлопи починають заносити щось велике, загорнуте в грубий папір.
— Що це? — Сабрина здивовано округлює очі. — Ви не помилились адресою?
— Ні, не помилились, — сміється Ліка. — Це сюрприз, люба.
Трохи зачекайте, а за півгодини подивимось. Працюйте, хлопці.
Здивовані й зацікавлені, всі повертаються до блакитної кімнати. Сабрина таки вміє куховарити, тарілки знов наповнюються, але бесіда не клеїться, бо за стіною чути гуркіт і кроки.
Півгодини спливають нестерпно повільно.
— Готово, — один з робітників заглядає до кімнати. — Приймайте роботу.
Вони юрбою сунуть до кімнати і здивовано спиняються. Посередині стоїть велике ліжко, попід стіною розтеклася велика полірована шафа, біля вікна притислися туалетний столик і комод, усе нове й блискуче. І тільки в кутку псують інтер’єр паперові мішки з книжками. Робітники навіть підлогу протерли за собою.
— Ну як? — Ліка страшенно задоволена собою. — Нічого не кажи, — вона стріпує волоссям, діаманти в її вухах розбризкують навколо яскраві блискітки. — Це дрібниця.
— Я не можу це прийняти.
— Доведеться, бо воно вже тут, — Ліка дивиться просто в очі Сабрині. — Я ж від щирого серця.
— Дякую. Я всім вам страшенно вдячна. — Сабрина обводить очима зібрання. — Я, звісно, розумію, що завдала вам клопоту…
— Власне, особисто мені сподобалось, — Мар’ян розливає у склянки вино. — Якось воно так по- людському.
— Так, — Орест відчуває полегшення. — Ви маєте рацію. Саме по-людському.
Розходяться вони вже затемна. Біля під’їзду чекає велика чорна машина — то за Лікою татко прислав водія. В машину вміщаються всі. Сабрина дивиться з балкона, як її гості по одному зникають у надрах лімузину.
— Я за тобою заїду завтра. — Ліка дивиться вгору, її голос лунко розкотився нічною тишею. —
