— Я розумію. А чим займається твій тато?
— У нього взуттєва фабрика. Знаєш, чотири роки тому він взяв гроші в борг під заставу квартири — більше в нас нічого не було. І відкрив перший цех. Справи пішли, ще й як! Взуття порівняно недороге, якісне і гарне. Тепер у нього великий бізнес і кілька магазинів. Я закінчу вчитися і буду допомагати.
— А навіщо тобі ще й філфак?
— Для загального розвитку. Ну, де наші гості? Я вже зголодніла, а ти?
— Так собі.
— Бери собі Мар’яна. Він, здається, зацікавився тобою.
— Я не думаю, що…
В купе постукали. Ліка кинулась відчиняти.
— Можна? — Орест Іванович і Мар’ян височіють над Наталкою.
— Ну, звісно ж! — Ліка плеще в долоні. — Ми вже добряче зголодніли, а вас десь носить лиха година. Розташовуйтесь. Дівчата, гайда, допоможіть мені. Давайте оцю торбу.
Вони відкидають столик і викладають на нього баночки, серветки і одноразовий посуд.
— Ну, що кому до вподоби? Смачного всім нам! — Ліка помічає в руках у Мар’яна пакет: — А це що?
— Шампанське і кагор. Зараз відкоркую. А нам з Орестом Івановичем — перцівка.
— Ви всі можете називати мене просто на ім’я. — Орест подумки полегшено зітхає. Нарешті він це сказав. — Добре?
— Це просто чудово! — Ліка аж підскакує. — Я гадаю, нам слід випити за успіх нашої експедиції. І за те, що ми таки здибались.
Адже це могло статись набагато пізніше, а так у нас попереду ще чотири роки — і все життя.
— Гарний тост, — Наталка світло посміхається. — І хай буде легкою наша дорога назад.
— Нам ще туди треба доїхати. — Мар’ян розливає дівчатам шампанське. — Дивись, Сабрино, зараз розхлюпаєш! Дідько…
Вибач, я не хотів.
— Нічого. Власне, всі мене так називають, то й що? Така в мене робота.
— Вибач.
— Та чого ти перепрошуєш? Все гаразд.
— Ні. Я хочу пояснити, — Мар’ян вперто нагинає голову. — Я назвав тебе так, бо вихопилось. Я дуже поважаю тебе відтоді, як трохи познайомився з тобою. А щодо твоєї роботи, то моя повага до тебе тільки зростає. Це не кожен зможе отак — працювати і вчитися, і витримувати все те, що доводиться витримувати тобі.
А ти йдеш вперед і ні на що не звертаєш увагу, і це правильно. Ну, пиймо всі, щоб дома не журились. Бо я теж добряче зголоднів, а тут така смакота.
Він перший вихилив чарку і почав накладати собі на тарілку їжу. Всі зробили те саме, але мовчанка знов затяглась. Вони наче соромляться одне одного, але якась сила приворожила їх разом. Вони сидять і крадькома роззираються.
— Дитячий садок, — заливається сміхом Ліка. — Шановне товариство, хоч нас і не порівну, варто трохи розслабитись. Будемо грати в давню підліткову гру — в пляшечку, на поцілунки.
З тінейджерського віку всі ми вийшли, тому цілуватимемось по-справжньому. Або це, або карти на стіл. Ми маємо познайомитися ближче. Тож кожен розповість про себе, щоб не було між нами напруги. І ця розмова залишиться отут, між нами. То як? Граємо в пляшечку? На кого вкаже, той перший розповідає.
— Краще на поцілунки, — дивиться в темне вікно Мар’ян. — Зараз якось не з руки сповідатися.
— Ще не час, — Наталка задумливо крутить в руках ложку. — Трохи пізніше. Може, завтра.
— Я кручу пляшку. Зараз визначиться перша пара. Затамували подих!
— Це буде Сабрина і Орест, — лукаво посміхнулася Наталка.
— Звідки ти знаєш? А може, й ні? — Ліка розкручує пляшку. — Так, Сабрина і Орест. Звідки ти знала?!
— Просто знала. На світі нема нічого випадкового. Цілуйтеся.
— Я не… — Сабрина почервоніла. — Власне, я не вмію.
— Я тебе навчу, — нахиляється до неї Орест. — Ти тільки не стискай уста, добре?
Він цілує її, відчуваючи, що якесь давно забуте почуття прокидається в ньому. Але губи дівчини холодні, а вона напружена. Орест заглядає в її очі. І них застиг жах. Всі змовкли.
Сабрина сидить мов громом прибита, бліда й нерухома.
— Ну, чого ти? — Ліка бере її за плечі. — Це просто жарт, гра така. Хіба ти ніколи не грала в таку гру?
Сабрині. — Але трохи по-іншому. Тому вона… так. Нічого, це минеться. Крути пляшку.
— Звідки ти все знаєш? — Ліка дивується все більше. — Може, ти знаєш, хто буде наступною парою?
— Знаю. Ти і я.
— Це смішно.
Пляшка зупиняється.
— Справді, — Ліка зводить очі. — Як ми з тобою будемо цілуватись?
— Жартома. У нас із орієнтацією все гаразд.
Мар’ян розливає всім вино. Він стурбовано дивиться на Сабрину, яка сидить мовчки, хоч вже не така пригнічена.
— З тобою все гаразд?
— Так.
Він торкається її холодних пальців.
— Я згадала анекдот, — сміється Ліка. — Ой, про Колобка, смішний! Купався Колобок, купався, потім вийшов з води і каже: «От, дідько, голову забув помити!»
В купе розлягається регіт. Це чудово, коли є над чим посміятись. Тоді панує сміх, а таємниці мовчать.
4
До Івано-Франківська поїзд прибув затемна. До цього часу запаси провіанту, що були в сумці Ліки, було знищено, з чого вона неабияк тішиться.
— Хоч не буду надриватися. Терпіти не можу носити тягарі.
— Атлета з тебе не вийде, — Віка презирливо мружиться.
— А я й не прагну. І нема чого тобі, дорогенька, встрявати в нашу розмову.
— А тут, окрім тебе, ніхто й не розмовляє.
— Не до тебе дзвонять.
— За собою наглядай, а до мене тобі — зась.
— Це найкраща новина, яку я тільки могла почути.
— Досить, — роздратовано поводить плечима Мар’ян. — Завели, як на базарі. Ти, Віко, не лізь не в свої справи, Ліка тебе не зачіпає.
— Ще б пак! — Рита злостиво посміхається. — Де б тобі помовчати, Мареку! Ви ж тепер такі друзі!
— Уяви собі.
— Набридло. — Катя важко підводиться. — Скільки можна сидіти на цьому вокзалі?! Де Орест Іванович? Він думає щось чи ні? Де ми будемо ночувати?
— Він поїхав у готель, домовлятися, — Сабрина не дивиться на Катю. — Власне, ще й півгодини не минуло.
— Ми маємо десь повечеряти!
