— Вибач, будь ласка! — Ліка плаче. — Я не хотіла, повір мені, я зовсім не хотіла образити тебе, вибач.
— Не плач. Вже забуто. Що ви там принесли?
— Шампанське. — Орест задумливо дивиться в непроникне обличчя Сабрини. — Але пити його…
— Ми ж не на похороні. — Сабрина дістає шоколадні цукерки. — Розливай.
Вони мовчки цідять шампанське. Кожен думає про те, яка безодня людського нещастя й відчаю розчахнулась перед ними сьогодні.
— Якщо та товста дурепа ще колись посміє тебе образити, я її вб’ю. — Мар’ян стискає кулаки. — А я гадав, мене життя не шкодувало. Та в мене ще — булка з маслом!
— Не будемо про це, — Сабрина знічується. — Сама не знаю, що на мене найшло. Я не хотіла, щоб хтось знав.
— Знав про те, яка ти вразлива? — Наталка дивиться в сірі холодні очі. — Так про це ніхто й не знатиме. Тільки ми.
З сусіднього купе виривається нажаханий жіночий вереск. Навіть не вереск, а якесь ревище. Всі посхоплювалися з місць, Орест кинувся на крик. Це купе займає Катя.
— Що сталося? Катю, негайно відчиніть! — Орест смикає двері, але вони замкнені зсередини. — Покличте провідника.
Та провідник вже й сам поспішає. Молодий худорлявий хлопець у синій тужурці залізничника швидко відмикає двері своїм ключем.
Катя лежить на підлозі, між двома м’якими полицями-диванчиками. На лобі в неї велика ґуля, з подряпини сочиться кров, та вона, безперечно, жива. Спільними зусиллями чоловіки транспортують тушу на полицю, завузьку для таких габаритів.
— Вона непритомна. — Орест блідий і розгублений, адже він відповідає за життя і здоров’я студентів.
— Нічого страшного, — Мар’ян швидкими рухами мацає пульс, проходиться пальцями по кінцівках. — Мабуть, заснула і впала, тут для неї затісно. Ото й набила, падаючи, лоба. Кістки цілі. Ну, може, голова поболить, але струсу нема.
— Звідки ти знаєш? — Рита зацікавлено поглядає на Мар’яна. — Ти ж не лікар! Може, у неї є струс.
— Ні. В неї не йде з носа кров. Вона не блює. Отже, просто забилась і злякалася.
— Ти такий розумний, Мареку!
Рита насмішкувато дивиться на колегу, а Сабрину починає виводити з себе ця низенька веснянкувата змія.
— Рито, отрутою не вдавись.
— Чого ти лізеш? — Рита переходить в наступ. — Чи Марек має адвоката?
— Ти зараз матимеш синця під оком, — Сабрина холодно дивиться на Риту, і та зіщулюється під її поглядом. — А може, й під обома одразу, якщо не припиниш гавкати, як сучка з буди.
— Дівчатка, не треба, — Орест розуміє, що має втрутитися, та Рита його теж дратує. — Хто посидить із Семенець, доки вона отямиться?
— Ніхто, — Віка несе воду в склянці. — Чого чекати? Зараз отямиться.
Вона виливає воду в обличчя Каті. Але наступної хвилини склянка летить на підлогу, а Віка — на протилежний диван.
Бо Катя схоплюється, несамовито витріщивши очі, при цьому добряче стусонувши свою рятівницю. Вигляд у неї божевільний, в очах застиг жах.
— Нам не можна туди їхати! — Катя кричить, намагається бігти, і Мар’ян ледве стримує її. — Там кров, кров! Нам не можна їхати туди!
Вона знову непритомніє і валиться на полицю. Мар’ян спокійно виходить із купе.
— Звичайна істерика. Ходімо звідси, час чогось попоїсти, тут є вагон-ресторан.
— Мареку, а ти впевнений? — Сабрина занепокоєно дивиться на Катю, що розтеклася по вузькій полиці. — Може, в неї епілепсія?
— Аліно, не переймайся, — Мар’ян бере її за руку. — Істеричний напад, психоз. Я таке бачив, і не раз. Про кого іншого, а про цю мадам переживати не треба. Ходімо вечеряти, я частую.
— О, як це мило! — Рита злостиво посміхається, в голосі її отрута. — Мареку, кажуть, у неї на спині витатуйовано метелика. Гадаю, ти його вже бачив. Сабрино, ти таки добре вмієш працювати, якщо вже наш неприступний Марек так…
Рита не встигла договорити, бо від удару в обличчя влетіла до відчиненого Катиного купе.
— Рито, вкуси себе за зад, — Ліка розтирає кулачок. Вона його добряче забила — з незвички. — Аліна обіцяла тобі синець? От ти його й маєш. Носи на здоров’я.
Надвечір поїзд прибув до Ужгорода. Автовокзал працював, тож за дві години мальовнича група висипала з автобуса на освітлений прожекторами вокзал — у Мукачевому. Тут їх уже зустрічали.
— Знайомтеся, це Юрій Павлович Ярема, заступник міського голови з питань культури, — Орест Іванович потискає руку невисокому чорнявому чоловікові років сорока. — А це — наша пошукова група.
— Приємно, дуже приємно. Професор Пастушенко розповів мені про вашу експедицію, але то вже завтра, завтра. А сьогодні їдемо відпочивати. А завтра оглянете місто, бо побувати в Мукачевому і не побачити Мукачівського замку — просто зло чин.
Вони завантажуються в синій мікроавтобус і їдуть темними вулицями, а Ярема говорить не вмовкаючи.
— Я великий шанувальник професора Пастушенка, ми познайомились на форумі українців, в Одесі. То визначний чоловік, маєте бути щасливими, що вчитеся в нього. Великий учений, золота голова! Коли він попросив мене посприяти вам, я одразу ж погодився, бо наука зараз повинна розвиватися. Молоде покоління науковців — то важливо, я розумію. Я замовив номери в готелі, харчування — все вже проплатили, міський голова в нас теж тямущий чоловік, отож будете, як удома.
Раптом він починає розуміти, що говорить у порожнечу. Ярему важко збити з пантелику, він не знічується, але вмовкає.
«Дивні якісь… Мовчать, похмурі, навіть дівчатка. Може, потомились? Мабуть, так. Довго в дорозі».
— Приїхали, — Ярема вистрибує з салону і подає руку Каті. — Прошу вас.
Риті дуже хочеться сказати щось уїдливе, але синець під оком болить, і вона стримується. Власне, вона вже шкодує, що вихопилися ті слова, але бачити, як Мар’ян Киртич упадає коло якоїсь повії, а на неї й уваги не звертає, Риті несила.
— Аліно, обережно, — Орест подає руку, і дівчина спирається на його долоню. — Давайте вашу сумку, ходімо. яке єднання душ! І Віка, юда, одразу зрозуміла, звідки вітер дме. Ця ляля завжди з тими, хто сильніший».
Рита цокає підборами, намагаючись встигнути за групою.
Охайний готель гостинно світить жовтими вікнами.
5
Втома дає про себе знати, і всі швидко вгамовуються. Тільки Ліка довго стоїть під душем. Вона відчуває, як тепла вода спливає по її тілу, вона насолоджується тим дотиком. У кімнаті спить Аліна — Ліка дає собі слово ніколи не називати дівчину тим прізвиськом.
«Скільки може витримати людина… Чи змогла б я отак — вижити і не зламатися? Я не знаю, я зовсім не знаю себе. То що казати про те, що я не знаю тих, хто поряд? Хоча тепер я дещо знаю. І Катя, і Рита — погань, жаби якісь. Одна злостива, занудна і агресивна святенниця, саме такі, мабуть, колись підкидали дрова в багаття інквізиції. А друга — дрібна, підла і отруйна, як змія. Чого вона злоститься і зачіпає всіх?
